Лідці не треба довго шукати за викрутом:
— Не знаєш що? Мали задачу на останній годині! Слухай — звертає Лідка мову на щось інше, — я не радила б тобі дружити з Сидір.
— Чому? Що ти маєш проти неї? — вражена й здивована питає Дарка.
Лідка сміється своїм небезпечним сміхом:
— Вона може бути небезпечна для тебе!
— Що ти кажеш? — не розуміє Дарка.
— Те, що чуєш! — сміється ще дужче Лідка.
Дарка не має охоти розпитувати більше. Не хоче псувати собі цього безтямного, прекрасного дня у своєму житті.
IV
Перша година у вівторок — румунська. Кожного вівторка Ориська має матовий ніс і широку оксамитну стрічку попід косами на голові. Ориська обожає вчителя Мігалаке. На годині, як вірний пес, вона дивиться йому у вічі, і кожна зміна на його лиці чи в його голосі віддзеркалюється в її покірних очах. Дарці розповідає, що їй по ночах сниться та кімната і хата, де він живе: там стіни з червоного оксамиту і під стелею високо співають золоті птахи. Дарка не має зрозуміння для таких слів і не може приховати свого обурення:
— Орисько, я тебе знаю, переді мною не маєш потреби „вдавати'! Тобі так залежить на Мігалаке, як на торічному снігу! Хочеш мати „форте біне'[26] з румунської, а перед класою граєш турка!
Тоді спокійна, побожна Ориська (кожне друге слово — це в неї „гріх') вибухла святим гнівом, майже грішним обуренням:
— Як ти можеш таке говорити! Як ти можеш про мене так думати! Так, так… я хочу мати в нього „форте біне', але не тому, що ти думаєш. Зовсім не тому… Може, як я буду пильно вчитись, він заговорить колись до мене під час перерви… Може… Яка десь щаслива його мама, що може щодня бачити його за обідом, що стелить йому ліжко…
Тоді Дарка замовкає. Не може брати слово у справах, на яких не розуміється. Бо ж темною, як комин, є для неї сама можливість захоплюватись своїм на кільканадцять літ старшим „професором', а що важливіше від тих кільканадцять літ, — то це факт, що це ж „бельфер', який ніколи не то, що не відзаємнить її почувань, але навіть, може, і не заговорить до неї іншим голосом, як до кожної іншої учениці.
Румун і цього вівторка приходить на хвилину перед дзвінком. Перші його слова до класи — справжня новина:
— Професор Міґулів повернувся вже із з'їзду істориків і сьогодні буде вже у вас нормально — історія — на другій годині.
Дарка навчилася вже оцінювати вартість учителя, себто, чи він „добрий', чи „злий', на підставі того, як його приймає класа. Класа прийняла цю новину з радісним вигуком. Це незаперечний знак для Дарки, що цей „новий' — добра людина і неуважна до свого предмету, досить байдужа на шкільні приписи, милосердна чи безрадна. Класа, видно, воліє його годину від заступництв, а заступництва — це були або години самого Мірчука, або Порхавки — від природи, або Мігалаке — всі „з ласки', і ніхто не брав їх серйозно.
Учитель впхав руки до кишень і став широко, ніби подвійна драбина:
— Це гарно, домнішори, що так радієте приїздом професора Міґулева, але я думав, що знайдеться бодай одна між вами, яка буде жалувати за „Ballade ei Idile'[27] такого гарного, великого поета, як Кошбук[28]. Я не хочу вірити, щоб ні одній домнішорі не подобались його балади. Я навіть певний, що знайдеться хтось між вами, що їх прочитає і на годині колись розповість товаришкам, може, й по-українськи, про творчість поета. Такі невразливі домнішори на поезії?
Це був визов, водночас глум і погроза. Признатись до правди, признатись, що не можуть подобатись поезії, будь вони собі ідилії чи балади, хоч би не знати і якого великого поета, коли не розумієш як слід їх змісту, це ж було рівнозначне із двійкою при кінці цілої четвертої класи.
— Як то, в цілій класі не подобаються нікому поезії Кошбука? А це що?
Він ще з посмішкою на устах, але вже забарвлений тою червоною люттю, що в ньому накипіла, зробив салонний півоборот вліво і вправо. Фальшива посмішка, що показувала нічого більше, тільки кінчики зубів, наче в мерця, була страшна при цих очах, що не ховали зовсім свого глуму і бажання помсти. Дарка прилягла грудьми до лавки і тремтіла.
„Це нічого… зараз котрась встане і скаже, що ми не розуміємо по-румунськи так добре. Адже не я одна, що не розумію… адже я не одна в класі'… — хотіла заспокоїти саму себе, але вмить відчула, що вона, мабуть, тремтить мимоволі. Ціла ж класа тремтить, і її трепет — це тільки рух малого коліщатка в загальному механізмі. Професор стоїть далі в цій салонній, але загрозливій політурою чемности, позі і чекає: „Нікому, нікому не подобаються такі високомистецькі поезії?'
Класа мовчить спантеличена. Дарка відчуває в цій ніяковій, ніби збайдужілій мовчанці якийсь ледве чутний акорд бунту: для чого саме вони мусять вчитися надобов'язково цих поезій? Звідки, до біса, має взятися замилування, чи симпатія до цих румунських, незрозумілих віршів?
В серці тліє дуже слабкий вогник надії, що може, може… з третьої лавки „вибухне' Коляска якимсь дотепом і розпорошить цю напружену атмосферу, рятуючи себе та всіх? Але навіть Коляска — тепер тільки маленьке коліщатко, що обертається разом із головним мотором. Учитель рвучким рухом, безсилий, щоб бодай про око запанувати над собою, повертається до стола. Тоді, якби звільнена від безпосереднього впливу його лютих очей, встає раптом Оріховська. Ще не вхопила вона як слід рукою лавки, як встала за нею й Орися Підгірська. Учитель повертає голову до Оріховської:
— А, домнішора… — його гарне обличчя стає ще гарніше від широкої усмішки. — Слухаю вас.
Оріховська відкидає своїм рухом голову взад і обзивається поважно, без спеціяльного натиску, по- німецьки:
— Прошу пана професора, ми дуже мало розуміємо вірші Кошбука і тому прошу нам не дивуватись, коли ми не захоплюємося ними.
— Так? — спитав по-румунськи. — Так? То прошу сідати, домнішоро Оріховська.
Оріховська говорила в імені цілої класи, і виразно було чути, як вона своїм виступом бере всю цю безвинну провину тільки на свої плечі і що тільки вона одна приймає всі її наслідки. Учитель дав знак рукою, щоб сідала, і лютим поглядом дав їй зрозуміти, що він не забуде їй цієї „послуги'.
Ориська чекала на свою чергу.
Дарка зразу відгадала зміст Орисьчиного слова. Стиснула міцно, аж до кісток, кулаки під лавкою і думала з напругою, аж до непритомности, уперто переконана, що її думка та її сильна воля просвердлить Орисьчину свідомість і спам'ятає її.
— Орисько! Не роби цього… сідай… уже сідай… сідай, Орисько! Не говори нічого!!
— Що ви скажете? — якось безбарвно запитав Мігалаке Ориську.
У класі настає така закаменіла тиша, що чути, як п'ятнадцять дівчат вдихає і видихає повітря із своїх легенів.
Дарка не бачить Орисьчиного лиця, але воно не переказало б їй краще мук, які терпить її серце, ніж це роблять її долоні. Вона стискає їх до болю і корчить так, що не видно пальців, тільки малі кулаки якось конвульсійно вгризаються в себе.
— Я слухаю вас, домнішоро Підгірська, — ніби заохочує, але в дійсності нетерпеливиться і підганяє Ориську Мігалаке.
— En vrean[29], — заговорила вкінці Ориська. В той мент Дарка так раптово сіпнула її за спідничку, що Ориська аж захиталася. Хтось просвистів застережливо чи, може, в подиві від відваги Дарки: „Пссс!'
Учитель не помітив цього руху.
— Коли вам тяжко по-румунськи висловитись, то можете це зробити по-німецьки так, як домнішора
