цього велетня, як у кожного іншого, ясно-сині, ще синіші на червоному тлі обличчя, очі, може, навіть симпатичні.
— Сідайте, та й дайте мені трохи спочити.
— Прошу пана професора, ми вже так затужили за паном професором!
— Дайте спокій, Коляска… Я тільки раз повірив у щось таке, і тепер каюся до самої смерти.
Вийшло дотепно. Але не можна сміятись із професорової жінки! До того ж, не була це для нікого тайна, що між Міґулівими „не було життя'.
— Прошу пана професора, а було багато істориків на з'їзді?
— Чи Яси більші від Чернівців?
— Прошу пана професора, чи то правда, що там виноград по п'ять леїв кіло?
— Прошу пана професора, чи дійсно там жінки лакерують собі нігті на зелено?
Учитель витер краплистий піт з лиця.
— Раджу вам, а спеціяльно вам, Коляска, свої дотепні запитання сховати на іншу годину. Мені не закрутите ними голови, і я й так не подарую вам уже ані мінути з години історії. І так я мушу подумати… гм… як би то зробити, щоб наздогнати занедбаний матеріял? Гм…
Він заклав руки на спину і почав у задумі міряти класу від таблиці до вікна.
Дарка глянула на Стефу Сидір і перехопила себе на чомусь, про що досі не знала: обидві і тільки вони обидві мали навскіс пов'язані бантики на мундирах. Здавалося їй, що це її власна ідея в'язати так бантик, а тепер бачить, що це — запозичене у Стефи. Ба, що більше: навіть цей закрут волосся поза вухо — Стефин.
„Коли хтось когось любить, то все хоче мати щось від нього', — думає Дарка. Для неї немає вже вагань, що вона Стефу любить з усіх подружок найбільше. Це незугарна думка, бо те, що вона відчуває до Стефи, не можна порівняти з нічим. Так, як сонце не має для себе порівняння.
Учитель уже щось задумав, бо зупиняється коло стола. Гора мусить опиратися, щоб не схитнулася.
— До історії треба купити собі підручники. Ви знаєте, що я навіть не питаю учениці, яка не має книжки. Я радив би вам, — Міґулів любить „радити', — теж не пускатися на штучки, як ви це вмієте: що вас по дві вчиться „разом' з одної книжки. Це нічого не поможе, бо книжка мусить бути. Цього року будемо вчити всесвітню історію. Гм… матеріял великий, а ми і так уже майже місяць пропустили. Треба буде щось придумати. Є підручник, навіть дуже добрий, українською мовою, але він і задорогий, і завеликий для вас… а ми мусимо поспішати… Може, порадимо собі ось як: ви купіть собі підручник румунською мовою Ніколіци, частина третя.
Як би хто сипнув порохом по класі — таку він зняв метушню:
— Ми не будемо розуміти по-румунськи!
— Прошу нам задати побільше, але з українського підручника!
— Не хочемо… маємо досить румунської команди при фізкультурі! — гукнула Оріховська так неопановано, що кілька учениць оглянулись на неї. Учитель вдав, що не чує ані не знає, від кого походять ці слова, і дивився на класу добросердною усмішкою. А класа, втративши дійсну причину до занепокоєння, втихла.
— І чого ви підняли такий рейвах? Я прекрасно знаю, що ви не будете розуміти з румунського підручника. Небагато ви „розумієте' і з української книжки, чи як думаєте, Кентнер? Чи ви мене розумієте, що мені краще було б викладати по-українськи, але не дамо собі ради і тільки! Щодо того румунського підручника, то я думав таке: я розповім вам спершу по-українськи, про що йде мова, щоб ви мали загальне поняття про справу, а в румунському підручнику підкреслю вам тільки три-чотири найважніші речення, і ви їх завчите мені напам'ять. Це було б усе! Коли прийде пан візитатор, то я вже так буду вас питати, щоб ви вміли відповісти. Я раджу вам погодитися на це ще й з такої причини: на з'їзді істориків тепер, в Ясах, був і чернівецький візитатор, та він заповів при всіх, що цього року буде класти спеціяльний натиск на історію. Коли прийде пан візитатор, то, хоч законно ми маємо право вчити історію українською мовою, проте ви мусите відповідати панові візитаторові по-румунськи. Хто не зможе чи не схоче, то буде мати справу з паном професором Мігалаке, бо візитатор запитає пана Мігалаке, як він навчає румунської, що учениці не вміють склеїти ні одного речення. Я радив би вам послухати мене. Тільки ви не думайте, що ці речення, які ви мусите визубрити напам'ять, зможете мені калічити чи стогнати… О ні, панни! Це вже мусить дійсно напам'ять бути!
Це була остання точка умови. Учитель подивився по класі: слова його зробили своє. Примана була завелика, рахунок у користь класи очевидний, точки умови заясні, щоб боятися якогось підступу. Риску ніякого, навпаки, певна виграна.
Лідка хоче ще щось наддодатково спитати:
— Прошу пана професора, але ми маємо вміти тільки те, що ви нам зазначите в книжці. Не, щоб ви нас двічі питали: раз по-румунськи, а потім ще раз, ширше, вже по-українськи.
Цей запит виходить по-дітвацькому, і від нього стає несмачно. Класа одержала такі добрі умови, що торгуватися ще — це вже хамство. Виходить ще й таке, що вчителя „хапається за слово', чи як? Ні, ця Дутка дійсно вже забагато дозволяє собі! Так, певно, думав і вчитель:
— Мені здається, Дутківна, ви гаразд чули те, що я говорив. Це повинно для вас вистачити.
Лідка сідає засоромлена. Тоді знов встає Оріховська. Ця теж має червоні плями від скронь до вух. Класа насторожується. Оріховська скаже щось нове. Мала Кентнер морщить чоло: „хай би вже так було, як постановлено'. Голос Оріховської не виходить так рівно, як звичайно, коли вона говорить:
— Ми будемо пильно вчитись історії, прошу пана професора, але ми просили б таки, щоб ви викладали її нам по-українськи.
Класа заворушилася: „Що? Що?!' Коляска кидається туди і сюди: „Де більшість? Як більшість думає, бо ж вона не знає, яке їй становище зайняти? Хоче бути з тими, що виграють, а не програють!'
Лідка не тільки не приховує свого незадоволення від цього нерозумного виступу Оріховської, але, навпаки, шепотом і неспокійною, повною обурення поведінкою розсіває його, де тільки може. Хоче завербувати якнайбільше однодумців, щоб врешті дати по лобі цій нерозумній думці. Здуріла Оріховська? „Рватися' до книжки тоді, коли сам професор дає нагоду легше завчати предмет.
Стефа Сидір цвіте. Її очі, як два соколи, в'ються десь понад класу, понад голови всіх незадоволених, розчарованих, щоб тільки не каламутити собі радости та тріюмфу від геройського виступу Наталки. Так повинно було бути. Так сталося. Гаразд. Дуже добре.
Романовська, яка весь час промови вчителя, поводилась байдуже, тепер шукає Наталчиних очей, щоб переказати їй, що вона з нею і за нею. Може, вона повинна була зразу заявитись за цією думкою, але, Господи, ніхто не зможе їй закинути, що притакувала словам Міґуліва. Вона від самого початку була „проти', тільки просто не була певна, чи ще хтось тієї ж думки, що вона. Учитель заклав руки за спину і дивиться по класі. Видно, лихий. Дарці аж дивно, як те обличчя змінилося. Все ж говорить він спокійно, але тільки до Оріховської:
— Якби всі були такі здібні, як ви, Оріховська, то будьте певні, що я й не починав би був з підручником Ніколіци. На жаль, не можна всім пристосовуватися до одиниці, тільки одиниця мусить погодитися з вимогами більшости. Так є і завжди так буде, Оріховська. Вважаю, що справа вже вирішена, і немає чого більше говорити на цю тему. Прошу сідати!
Коляска, яка ще перед хвилиною, вагалася, тепер уже рішилася. Вона блискає своїми дорогоцінними зубами до Лідки, мовляв, можна було передбачити, що „ми' виграємо. Дарка глянула на Оріховську. Що це? Що з нею? Та ж її справа впала, чого ж вона з таким тріюмфом дивиться на всіх? Дивно. Дуже дивно!
Під час перерви підходить Стефа до Дарчиної лавки. Дарці починає живіше стукотіти серце:
— Коби я тільки не почервоніла… — вговкує себе Дарка. Та Стефа не до неї цим разом. Ні. Обіймає Оріховську (Оріховську?!) за шию і каже впівголоса:
— Добре казав Орест, що то не з'їзд істориків, а сіґу…
— Псс! — моргнула на неї Наталка так, що Дарка зразу догадалася, що вона застерегла Стефу перед її приявністю. Зараз вийшла з класи і пішла собі на коридор. Зробила, може, це явно підкреслено, але ж хіба вона могла інакше? Коли Стефі миліша, ближча за неї Оріховська, то вона, Дарка, не буде накидатися із своєю приязню. О ні! Вона не дозволить себе теж ображати: обривати з пів слова перед Даркою, мов перед дитиною! І так завжди… так завжди… — там, де ми любимо, там нас не люблять. Стефа обіймає Оріховську,
