зразу попадає в таткові обійми. Тато схвильований, щось не досказує в півсловах, тулить Дарку до грудей і обціловує кожний волосок на ній.
— О, татусь! — виривається Дарці десь під серцем прихована правда, про яку вона сама не знала. — Я так хотіла, щоб ви приїхали… ніхто, тільки татусь…
Не треба багато говорити, бо пані й так уже майже все розповіла татові. Тато ще обов'язково поговорить про цю справу з паном директором. Навіщо їй це знати? Для неї досить тієї солодкої певности, що кожне таткове слово буде сказане для її добра.
— Пакуй свої речі, донечко, може, нам вдасться ще сьогодні захопити поїзд.
Дарці починають тремтіти губи, і вона вже не має сили стримати новий потік сліз:
— Татусь… як я покажусь мамі на очі з двійкою?.. Що подумає собі мамуся?
Тоді татко, цей лагідний, сумирний тато підіймає голос і починає сварити Дарку. „За кого вважає Дарка свою маму? Хто на світі зуміє краще дитину зрозуміти, як мама? Мати таку золоту маму, такого янгола, як має Дарка, і сумніватись у великому серці мами? Ой, Дарко… Дарко!.. '
Дарка мовчить засоромлена і… дуже щаслива. Не уявляла собі навіть досі, що під їх скромною стріхою живе аж таке королівське щастя. Ніколи не припускала, що тато, цей вічно запрацьований, так рідко коли усміхнений тато, потрапить аж так любити!
Не важиться розпитувати татка, про що говорив він з директором. Задовольняється самою новиною, що поїде з татком додому і повернеться до школи аж першого березня. Вночі таткове ліжко мусить бути поряд з Одарчиним, щоб можна вишептати, витрясти з наболілої душі всі болі й сумніви.
Вранці, як Дарка від'їжджає з татком до Веренчанки, на місто опадає непомітно, мов сон, сива мряка. Електричні дроти в паморозі виглядають, як срібні ланцюжки на ялинку. Ворони літають понад дахами кам'яниць і не крячуть…
XXII
Пані, як краяла бурячки, так і здивувалася, коли побачила Дарку на порозі своєї кухні за п'ять днів перед першим березня. Але тому, що пані завжди навчала доброї поведінки, тобто безсумнівно сама була „добре вихована', вона миттю перемінила своє здивування в радість:
— Кого я бачу? Кого я бачу? Та ж ми вас десь аж за тиждень чекали, — наборзі обтерла пані мокру руку об фартушок, щоб привітатися з Даркою. Дарка мала обсмалені березневим сонцем помаранчеві щічки і кілька зухвалих, березневих уже, веснянок на насаді носика.
— Я вже не могла витримати. Що мамця, що бабця, що татусь наговорилися мені: побудь, побудь ще… а я не могла! Так уже тягло мене сюди… до школи й подружок… Мамця? Дякую, як звичайно мамця… цілий день працює коло Славочки… вона тепер щось вередує… Бабця каже, що то на новий зубок.
Пані провадить гостю (ніби Дарка тут перший раз!) до її кімнати. Дарка дивується:
— Тут щось наче змінене… щось змінилося за той час, як мене не було… якось так дивно…
— Це вам тільки так здається, панно Дарусю. Що мало б змінитися? От скидайте плащик і ходіть до кухні чаю напитися!
— Дякую… я дуже дякую… я зараз… тепер щойно три чверті на першу… я побіжу ще під гімназію.
— Чекайте… сідайте… Лідка не скаже мені того, про що я хочу знати.
Ніяково й соромно в будний день іти до гімназії без книжок. Так ніяково, що Дарка вже кається, що не послухала пані і не зачекала до завтрашнього дня. На коридорах пусто, і такий тут діловий спокій, що Дарка не зважується кашляти голосніше. Тільки краплини з водотягів цяпають одноманітно. Дарка навшпиньки дістається під свою „IV-у'. Прикладає вухо до дверей: Мірчук! Хто ж би інакше розповідав про якусь пригоду на Клокучці латинською мовою. На голос дзвінка Дарка відскакує від дверей: ще чого доброго дістане на привітання по носі клямкою!
Перша вилітає з класи Шнайдер в окулярах. За нею викарабкується із своєю латиною вчитель Мірчук, а за ним уже всі, хто тільки був того дня в школі. Лідка, Стефа, Міці Коляска не випускають собі Дарки з рук.
— Кіндер, вона вигарніла! Слово чести, вигарніла! Веснянками ти не журися! Я дам тобі такий рецепт, що в руку поцілуєш мене за нього! Я тобі кажу! — перекрикує всіх, як звичайно, Міці.
Стефа проводить своїми одуховленими пальцями легенько по Дарчиному обличчі.
— Вже підсніжки цвітуть… Колись виберемося вдвох за ними, добре?
Дарка бере ті пальці в руки, стискує їх таким теплим дотиком, що передає більше, як поцілунок.
— Добре, Стефко!
Дарчині очі шукають за Наталкою Оріховською. Ця стоїть на своєму місці, під піччю, і ледве відсміхається на Дарчин привіт. Тоді Дарка залишає всіх і йде до неї:
— Ти, що чувати між „нашими'?
Оріховська ліниво знизує лівим плечем:
— Нічого цікавого… Зрештою, прийди сьогодні пополудні до мене.
— Що там Підгірська робить? Ще не знайшов для неї татко якого-небудь богослова? — питається хтось на глум.
Лідка бере Дарку попід руку (інколи добре побути трохи далеко від людей!), ніби Дарка до нікого, тільки до неї належить, і так ступінь за ступнем вони зіскакують вниз.
Лідка вмерла б, якби не говорила:
— Що чувати? Ну, говори, розказуй! Що вдома казали на це все? Як мамця прийняла твоє свідоцтво? Правда, що не вбила ані не повісила тебе за нього… Ой, ти… ти боягузова донько! Ну, говори… та ж ми більше як місяць не бачилися!!!
— Лідко, май сумління! Не так зразу все, і то про те — найприкріше!
— Вдома… ти ж знаєш, як дома… кожні батьки хотіли б, щоб їх діти мали матуру. Татко якось більше розуміє від мамці… Мамця… але що я буду про себе говорити? Коло тебе більше нового!
Лідка навіть не догадується, що Дарка хотіла б деякі справи промовчати.
Вона рада, що знову при слові:
— В нас була математична задача, і знаєш… всі, крім Шнайдерівни та Оріховської, виробили її на „недостаточно'. Ага, Мігалаке питався, чи „домнішора Поповіч' знає, що має надробити поезії Емінеску. Це ті, що ми брали, як тебе не було.
— Певно, що знаю. Я всі предмети вдома переробляла з татком так, якби до школи ходила з урока на урок…
— Чекай, Дарко, ще одна новина! В нас у школі на всю пару йде праця до „сербаре унірій'[59]. Не знаю, щось говорять ніби Стефанович із сьомої візьме соло, хоч… всі є за Ілюківною… як не як…
— Що за „унірій'? Що це таке? — не може зорієнтуватися Дарка.
— Як, ти не знаєш, що на 12 квітня припадає державне свято злуки Буковини з Румунією? У вас на селі не святкують цього?
— Ах, правда?
— Ага, ще щось, — пригадує собі Лідка новину, — Орест питався за тобою. Так, прошу! Якось перестрів мене, коли я ішла з школи і поспитав, де ділася „панна' Дарка, що її ніде не видно. Не паленій, не паленій, Дарко!
Дарка і не паленіє, але Лідці, видно, хочеться, щоб ця новина зробила таке сильне вражіння на Дарку. На кінець приходить і Лідчина особиста сповідь:
— Дарко, ти знаєш кого я особисто пізнала? Вгадай, ану, вгадай!
На превелику Лідчину радість Дарка вгадує за першим разом.
Хоч добрий і гарний вигляд говорить щось зовсім інакше, проте до першого обіду „на станції' Дарка сідає без апетиту. Пані ображена (Боже, навіть цим „ображатись!'):
— Ви, панно Дарусю, привикли до маминої вибагливої кухні, і не смакує вам наш простий харч…
— Ой, що це ви, пані! Як можна таке говорити! Це ж моя страва… борщик з часником, але… я
