направду не можу сьогодні нічого їсти… Стільки вражень, стільки… вражень…
— Ну, ну, якось то буде, — вже сміється вибачлива пані.
XXIII
Наталка Оріховська мешкає на „Лілієнґассе'[60]. По вузькій, запорошеній вулиці, що не має нічого спільного з такими чистими квітами, як лілеї. У вікнах Оріховських цвітуть пеларгонії. Наталку застає Дарка горілиць на отомані з руками під головою. Наталка каже Дарці „сідати десь' і лежить далі з очима на стелі.
— Мені казала Лідка, що Орест питався за мною. Не знаєш, чого він хотів від мене?
Мовчанка. По добрій хвилині Наталка:
— Не знаю. Напевно, нічого важливого, бо інакше і я знала б щось про те.
Дарка має ще одну справу до Оріховської. Стократ важнішу за це:
— Чекай, я хотіла тебе щось спитати… щось мені нателеніла Лідка про те свято на 12 квітня… Що каже на це Орест? Маємо брати в ньому участь чи ні?
Наталка виймає руки з-під подушки і приглядається своїм пальцям:
— Орест нічого не казав. Зрештою, що він може говорити, коли сам ходить на репетиції хору?
Дарці не може поміститися ця відомість в голові:
— Це хіба неможливе, щоб Орест… ні… ти хіба жартуєш, це неможливе…
Наталка не почувається до обов'язку захищати свій погляд перед Даркою. Підводиться з отомани бліда, з підкруженими очима і сідає навпроти Дарки.
— А Ґиньо? — вистогнує з себе Дарка.
Наталка якась така втомлена сьогодні, що ледве говорить.
„Вона, напевно, вмре на сухоти', — думається Дарці.
— Ґиньо завжди тієї думки, що Циганюк.
— То й він тієї думки, що ми повинні… разом з румунами радіти, що Буковину прилучено до них? Наталко!
Наталка зривається на ноги.
— Чого ти хочеш від мене? Іди до Циганюка, іди до Іванчука, їх питай! Звідки я можу знати, що вони думають? — але за хвилину вже каже іншим голосом. — Так страшно болить мені голова, що не знаю… Ти збираєшся вже йти? Посидь ще, Дарко. Я засвічу, коли тобі неприємно у потемках.
— Ні, ти лягай… я піду.
Незважаючи на дрібку тепла, що з'явилося звідкись і огріло голос Наталки, розстання подруг було повне непорозуміння й недобрих здогадів.
У темних сінях Дарка спотикається об витирачку і мало що не паде стрімголов на сходи. Потім зразу потрапляє на освітлені вулицею входові двері. При брамі минає її якась ґалантна, у футрі під кінчики вух пані, з прекрасним собакою-сенбернаром. Дарці блискавкою пригадується те, як їх Циган плив раз за човном у веренчанському ставку. Потім з'являється думка, що ціле її життя в цьому місті — це одно пасмо неприємностей і страждань. Еге ж, ніби стояла вона на самому краю дошки над водою, і раптом хтось після цієї розмови з Наталкою вибив їй з-під ніг це єдине опертя. На небі з півночі на південь паде зоря і значить свій шлях хвостиком.
Життя помахує рівномірно своїми крильми, як і раніше, як сто років тому: спекується днів і викликує нові. І комусь сторонньому, могло б здаватись, що немає ніяких змін ані в школі, ані в Дарчиному житті.
Міґулів питав з однаковим спокоєм і ласкою історію тих з „форте біне', як і засудженців з „інсуфічєнт'. Мігалаке теж без великих труднощів пригадував собі, що „Поповіч' є в класі. Правда, питав її тільки в четверги, тобто тільки в дні граматики і правопису, але хоч признавав її в класі. Добрі очі вчителя Спілого, може, трохи частіше, як давніше, спочивали на Дарчиній голові. Мамині листи, як і раніше, були сердечні й ніжні. Мікроскопом не доглянув би ніхто в них порошинки докору чи жалю. На станції, як звичайно, в неділю були на десерт налисники з конфітурами. Навіть о. Луців однаково, як сорок років тому, закінчує урок релігії словами:
— А тепер помолимося, діти!
Навіть Данко, коли вряди-годи натрапить на Дарку, вітає її, як завжди своїм улюбленим:
— О, Дарко! Як маєшся?
Підготовка до „свята злуки' без поспіху й гамору, але посувається вперед. Поза тим, усе „як звичайно' і „як раніше'.
Тільки Дарка одна в цьому завороженому світикові спалюється від таємного вичікування. Щось діється і назріває поза її плечима і свідомістю. Смішно, що ці всі Циганюки, Іванчуки, Оріховські хочуть це затаїти перед нею. Воно промінює силою свого існування з їх мозків, з їх конспіративно затиснених уст і невидними, без барви і запаху, проміннями дістається до Дарки. А Дарка чекає. Чекає, що одного дня перейде їй хтось з них дорогу й скаже:
— Вже все готове. Коли хочеш, щоб ми перемогли, приставай до нас.
Навмисне лізе Циганюкові на очі, щоб пригадатись йому, натякнути, що вона готова на його поклик. Вертається з Лідкою із школи і раптом зупиняється біля крамниці з ременями та сідлами.
— Зачекаймо трохи… Там іде Орест, він має мені щось сказати!
Орест вітається і без слова йде далі. Тоді Лідка з сміху падає в лють:
— Ти якась божевільна, Дарко! Кажу тобі, що ти терпиш на манію переслідування!
Тепер Дарка за кожним поворотом із школи додому приспішує ходу.
— Скоріше, Лідко, скоріше… або ти лишайся, а я побіжу скоріше… до мене, запевно, лист прийшов!
Але листа нема. Не було його ані вчора, ані позавчора; напевно, не буде завтра ані позазавтра. Вночі зривається Дарка і переляканою сідає на ліжку:
— Здається мені, що хтось стукав у вікно!
Приходить пані в нічному кафтанику із свічкою в руці. Ніхто не стукав. Нехай панна Даруся відмовить молитву за спокій покійників і йде спати.
Згодом приносить хтось до класи у болотистий день (коли дороги ще, мов котики в біло-чорні латки) перші проліски. Миттю розхапують їх. Бідні проліски розлучені, проколені шпилькою в саме серце або здушені бутон'єрками, гинуть скоро. Все ж їх смерть нітрохи не міняє факту, що весна вже явилася. Вона ще тільки причепурюється у передпокої химерного березня.
Свято злуки, офіційно „сербаре унірій', вже не за плечима, а побіч них. Дарка не може опанувати себе, щоб не звіритися Оріховській.
— Ти не хочеш мені щось сказати, але я знаю?.. Щось станеться на цьому святі… Орест, мабуть, не пропустить цієї нагоди… будеш бачити… будеш бачити, що з того вийде! — повторює Дарка, хоч і не вміє детально передати словами картину своєї уяви. Оріховська не падає в лють на цей раз. Вона бере Дарку за плечі (Наталка майже на три роки старша за Дарку, тому й рух цей виходить якийсь такий материнський):
— Нічого не станеться, Дарко… Так тепер треба… Ти будь з розумом і зрозумій це.
Дарка не вірить Оріховській. „Вони' вважають її за шмаркату. Ось і все.
XXIV
День на 12 квітня трусив дрібненьким дощем. Був понурий і холодний. Проте, незважаючи на химерні настрої дня, прийшли учениці та учні всіх клас. У фізкультурній аулі, в трикутнику між дверима і стіною, виріс цілий ліс парасоль. Парасолі поплакували товстими краплинами. На підлозі сльози всіх парасоль пливли кривулькуватими, брудними струмочками. На передній стіні, обрямованій сосниною і триколором
