— Стеф!
Він повинен був у цій хвилині забути про те, що десь чекає на нього сестрінок луківської дідички. Повинен був махнути рукою на ту якусь молотарку, а схопити Дарку у свої обійми і замкнути її раз назавсіди в них. Але він спішився, а поспіх завсіди притуплює людям змисли.
— Стеф!!
Поспіх зробив те, що він вчув сам звук, а не вичув його тону.
Вибігла за ним на сходи. Чула, як спішився, перескакуючи по два ступні нараз. Ще був час. Ще могла гукнути за ним, і він був би почув її. А проте, не вчинила цього. Навіщо було б це здалось, коли він сам не відчув, як дуже прагла, щоб він залишився при ній?
VIII
На партері, у сходовій клітці, на балконі — всюди чути нафталіною. Огидний задух, яким звіщає свій прихід зима в місті. На поруччі балкону розчепірилося неозначеного кольору футро пані Дуткової. Від нього теж несе нафталіною. (Хоч, коли йде про футро пані Дутки, то тут нафталіна більше для реклами, як проти молів). В хаті — Дарці пахне, Ліді смердить — норвезький смар до лещат. (Краєвий пса здохлого вартий. Хоч той „норвезький' фабрикують так само в Румунії, як той краєвий). Оля розігріває його до дверцят печі, а потім з насолодою їде на ньому долонею внутрішньою стороною дощок. Ах, яке це приємне!!
Можна до цього вжити й шматинки-стирки, але тоді вся ця робота стратила б відразу свій особливий, лише лещатарям із крови знайомий посмак. Ліда Дутка, докторова in futuro [108], з меланхолійною посмішечкою приглядається цій праці і робить свою увагу щодо лещатарського спорту:
— Якби я мала такий лещатарський „Anzug'[109], як я бачила на виставі у Курца, то я теж пробувала б вчитися їздити… Але я колись ще справлю собі лещата. Гадаєте, може, ні? Ах… Різдво в горах… це тепер щось наймодерніше…
Ліда має рацію: для половини жінок, що займаються цим спортом, лещата втратили б свою приману, якби до них не можна було взяти одягу від самого Курца з-за вистави.
Але сніг щойно надлітає…
В кутку півметрового городця, між ринвою і огорожею, доживає своїх останніх днів весела, червоно- біла далія. Оля, яка розуміється на товарознавстві, сказала колись, що цей „артикул жоржини' називається „Ballet girls'[110]. На ґерлз в червоно-білих, густо ришкованих спідничках ліниво налітає сніг.
От і зима вже…
В цілій Румунії сьогодні державне свято. Нудний день, який не має в собі ні святкового настрою, ні охоти до праці.
Дарка сидить коло вікна з чорним, череватим котом на колінах і знайомиться з фінансами Франції за Людовика XVI. Кінець семестру наступає на п'яти. Попри звіти мільярдових боргів (в самих 1787-9 роках державні борги зросли на 274 мільярди!), є там, сьогодні, з перспективи часу, навіть веселі речі.
…державний скарб, грузнучи у щораз то нові борги, хапався різних способів, щоб витискати нові податки від зубожілого населення. Між іншим, видано розпорядок, який накладав на батьків родини обов'язок примусового закупу урядом визначеної кількости соли.
Дивогляд був у тім, що та кількість далеко переходила дійсні потреби родини, а решту соли, що залишалась від попередніх закупів, під загрозою адміністраційної кари не вільно було ні продати, ні ужити для власних цілей.
…тому, що границі податкових округ не були точно визначені, часто бувало таке, що в одній частині округи збирали податки на основі одних розпорядків, а в другій, тої самої округи, стягали податки на зовсім інших засадах.
Тоді французькі селяни у своїй розпачливій боротьбі із „правом' впали на хитру вигадку: вони поміщували свої комори чи пивниці по той бік граничної ріки, дороги, на терені, де їх не досягали податкові приписи частини їх округи. Так виглядала справа державних фінансів Франції при кінці XVIII століття.
А вчителі по гімназіях питають підростків: які причини французької революції?
— Люди часом такі смішні, — сказала б Муха. Вона саме „впадає' до кімнати, присліпувата від сліз і сміху.
— Йой… тримайте мене, бо трісну… йой…
Річ в тому, що вона на сходах почала ще раз пригадувати собі свою пригоду, щоб краще її дівчатам розказати, але вже не донесла свого наміру на перший поверх. Муха мусить перечекати, заки заспокояться її нерви.
— Йой… не можу… гадала-м, що трісну зі сміху…
Нарешті. „Примкніть двері від паниного покою і слухайте'. Слухайте: припадком вона зустрілась з Міці Коляскою. Пхі! Дама… Чоловік — вищий військовий — треба щось більше казати? Говорили між собою по- німецьки. В Міці не було відваги рішитись ні на українську, ні на румунську мову. Хай буде нейтральна — німецька. Нехай тобі. Слово по слові, а Міці питає: чи правда, що вона, Муха, на те зійшла, що працює як суб'єктка? Так, це правда. Це мусить бути дуже соромно? — питається зі співчуттям, може, навіть щирим (хто там може знати?) Міці. Ще б пак! — робить зовсім сумне лице Муха. Доводиться не раз такі ситуації переходити, що краще не згадувати про них. Але які? — питає Міці, ще непевна у своїх здогадах. Муха навмисне, якби набрала води в рот. Ну, гола Муха! Які ж ті „ситуації'? Тоді Муха пускає першого пробного бальончика: вистане тобі сказати, що Шмід — вдовець. Що? Пані офіцерша бере в білий день суб'єктку попід руку — і що далі? Муха мовчить таємно. Ніби заклята. Пані Садовяну тягне суб'єктку до парку, де нема людей, і що далі? Муха довго викручується від відповіді, а врешті випалює: старий зробив їй „пропозицію'. Ах! — нібито обурюється пані Садовяну. Ну, а що далі? Муха видумує нахабну сцену, на яку тільки може спромогтися її фантазія. Пані Садовяну фосфоризує ціла з цікавости. Ну, а подробиці? Тут вже Муха зовсім „пас'. Що робити? „Не має часу' — це найкращий вихід з ситуації. Тоді пані Садовяну робить пропозицію Мусі: хай Муха заскочить до неї котроїсь п'ятниці по осьмій вечором. Її чоловік завсіди в тій порі в клубі. Пані офіцерша цікава „продовження' тої історії.
Але чим ближче до кінця історії, тим Мусі менше весело. Врешті Муха перестає сміятись. Уриває нагло і зовсім замовкає. Брови зводяться високо понад очі. Очі на смерть задумано дивляться в одну точку. Нараз ті, направду, чудові очі намагаються зберегти рівновагу. Врешті не видержують напору сліз. Муха закриває лице руками і з невеселим сміхом вибігає на балкон.
— Та Муха сама собі винна, — хоче якось оформити ситуацію Ліда, — сама видумує різні історії про себе, а потім…
— Тут не йде про саму історію, — буркнула Оля Кентнер, — а йде про те, що така Міці, такий „цваєрус' у гімназії, такий ренеґат, уважає, що їй можна забавитись коштом своєї недавньої шкільної товаришки. Пфуй! Пфуй, яке свинство!
„Мала' Кентнер так самісько тому вісім років обурювалась на Ориську Підгірську: Пфуй! Пфуй! Можливо, що якби мала тепер перед собою паню Садовяну, то так само плюнула б тепер на неї, як тоді на Підгірську. Одне слово: свинство.
На диво всім Ліда проявляє велику порцію такту: більше не чіпає цієї теми. Муха ще щось пригадує собі („я забула' — це теж одна з органічних Мушиних прикмет!). Правда, не таке веселе, але не менше від попереднього цікаве:
— Слухайте… Ольго, або я говорю, або пес гавкає! — Отже, слухайте! Була-м з Данилюком. Хлоп — непритомний від щастя.
— Жениться?
— Дурна! Виїжджає завтра вполудне до Відня. Але найцікавіше… „виставте' собі, що його „старі' ще нічого не знають про це!
— Добре має! — басує Оля. — Бо „старі', напевно, зараз видовбали б якесь „контра'. Тим більше, що він уже раз вибирався за границю. Десь „старий' його мав сипнути солідним бакшишом, а „Сіґуранца' „збарувала' й показала фіґу замість пашпорту. Добре має! А його сестра ніби ліпше зробила? Взяла з кимсь
