там шлюб у Відні, а старим послала тільки шлюбне повідомлення post factum. Іди! „Чоловік', якби сам собі не пошукав трохи „рихту', то ніколи не мав би його. Засихав би разом з тими мамутами.
— Казав ще, ти чуєш, Дарко? — казав, що якби був знав, що ти мешкаєш на „старім місці', то був би колись зайшов.
— Пропало. Нічого.
— Казав тебе поздоровити… і тебе, Олю… і Ліду…
— Ага.
Велике решето неба щораз густіше сіє снігом. В кутку, між ринвою і огорожею, замерзає квітка. Забули з осени викопати її серце — бульву, і воно замерзне узимі. Ще одно життя вмре. Життя вмирає, а матерія безсмертна — як це так? Дурні міркування. Так, дурні — й що з того? Дарка встає і довгораменним хрестом лягає на балконові двері.
— Гей, пані, ви не зі скла! — гукає Ольга.
Дарка йде від дверей і тихо сідає собі в куток отомани. Так. Тепер нарешті почне своє життя. Завтра, як пополудневий поїзд „Бухарест-Відень' від'їде на захід, виб'є її година. Було б несправедливо, якби хотіла собі з того приводу робити які-небудь докори. Дивилась тверезо на світ і поводилась korrekt, як тільки можна. Ніякої перечулености, ніякого несучасного романтизму, навіть ілюзій ніяких „на цім пункті' в неї не було. Життя, особливо за останні роки занадто викарбувало її душу, щоб могла дозволити собі такі безужиткові м'якощі.
Потім, відколи офіціяльно (ми навіть не здаємо собі справи з того, як далеко наша душа шанує всякі „офіціяльно') зв'язалась з Підгірським, зміст її життя забарвився зовсім інакше.
— Будеш „добродзійкою', — пробувала часом покепкувати собі з неї „докторова' Ліда.
— Гм… буду мамою. Ви у місті будете придержуватись „Zweikindersystem'[111], а на селі… ще в попа діти родяться, як Божа худібка. Буду мати повну „резиденцію' русявих, чорнявих, всіляких голівок. Як виведу їх в сад, то як стадо гусенят.
Це був такий собі жартівливий діялог, який, по правді сказати, ховав у собі не одне найсуттєвіше з Дарчиної психології.
Та, приїхавши з Бухаресту до Чернівців, з першої днини вона відчула, як заважає їй приявність Данилюка. Подумала тоді: „Як луска з яблука між зубами, яка не болить, але якої й стерпіти не можна'.
Нарешті дочекалась того, що він покидає Чернівці. Знала зовсім певно: вросте там у новий ґрунт так, як Ляля, закоріниться там і вже ніколи не вернеться сюди. Тим краще. Данилюк угрузне там, а вона виплине тут на поверхню свобідна. Ішов угору ніби літаком, а їх усіх залишав під собою. Мусіли йому видаватись малі й непоказні.
Як добре діє в такі моменти почуття свідомости, що людина має на кого опертись. Коханий, добрий Стеф…
— Дівчата! Дарка мріє! Туш! Зимний туш на неї!
Не треба кращого тушу, як сам Лідки голос. Високий і пронизливий, як у павіяна.
Дарка справді протверезується.
— Слухайте, дівчата. Я мушу заскочити до Наталки Оріховської… потім ще в одно місце маю йти. Слухайте, якби до того часу, заки я вернусь, приплентався сюди Коко Мірош, то скажіть йому… Муха „забуде'… Олю, ти скажи йому, щоб зайшов за мною десь коло дев'ятої. Маю охоту піти до „Європейської' трохи покрутитись.
— Там Данилюк вже не грає, — хоче кольнути по-жидівськи, „під бік', Ліда.
— Ей, що ви кажете? — перекривлюється їй Дарка і скоро одягається.
— Повітря! Свіжого повітря дайте їй! Уф!
IX
На вулиці люди подіставали від снігу виразисті, чітко зарисовані лиця. 'Еге ж, казала колись Стефа Сидір, — щонайкраще портретувати взимі, бо тоді „лице має найприроднішу церу'.
Перший сніг, як перша дитина, — у великих привілеях: прохожі дозволяють йому сідати їм на голову, лізти до очей, плутатись у волосся, обтрушувати вуса, заліплювати очі. Пані скидають рукавички й дозволяють йому безпосередньо діткнутись їх безробітної долоні. Діти підставляють йому язики і так смакують його. Служниці ловлять його на тарілки й, не чекаючи вечора, скоренько, десь у закутку, змивають ним обличчя. (Недурно живемо в добі косметики!).
Міщухи не можуть дати собі ради з першим снігом. На жаль, ця ідилія не триватиме довго. За кілька тижнів (діти не мають голосу!) всі нарікатимуть на сніг. Пани нарікають на сніг тому, що він паде їм на дахи кам'яниць, і треба наймати окремого „хлопа', щоб його струшував… Служниці клястимуть сніг тому, що його заносять ногами аж до хати і роблять з нього сиві плями. Пані з так званого „вищого товариства' матимуть жаль до снігу, що він паде саме в тій порі, коли їм неможливо виїхати в гори. Пролетаріят ненавидить його як символ нужди. Тільки діти мають з нього потіху, але вони не мають голосу.
Оріховські мешкають на поетичній „Liliengasse'. Тепер вулиця ця інакше називається, але нарід не забув іще старої поетичної назви.
Дарка застає Наталку горілиць на отомані в неприємній позі, що нагадує небіщика на параді. Навіть ті худі, пергамінові руки схрещені на грудях.
— Сервус, Наталко! Я не була певна, чи застану тебе дома…
Дарка каже неправду. Вона знає, що Наталка тепер, саме в цім „переходовім сезоні', дістає під вечір температуру і мусить сидіти дома. До того, Дарка приходить на Наталчин зазив. Наталці очевидячки приємно, що про неї думають, що вона має ще стільки сили, щоб у цій порі, при такій погоді виходити з хати…
— Гм. Властиво, мала я сьогодні в п'ятій вправи з хемії колоїдів, але не пішла. Є важніші справи від хемії.
Певно! Наприклад, одною з таких важних справ є те, що Наталка мусить заступати „у справах товариства' голову секції студенток, товаришку Аврору Смеречинську. Смеречинська має сильний катар (саме той „переходовий сезон') і лежить у ліжку. Наталка втроє, вдесятеро більше хвора від товаришки Смеречинської, але Наталка безнадійно хвора, а безнадійно хворих трактуємо майже так, як здорових. Їх переважно залишаємо на ласку Божу. Віддавши їх під цей високий протекторат, перестаємо ними цікавитись. Хіба не логічно? Однак з Наталкою справа стоїть трохи інакше. З нею батьки і приятелі мають той клопіт, що вона не признає, тобто не вірить в ні одного лікаря поза своїм братом Романом. В „їх' медикаменти теж не вірить. „їх' ліки? Хто ж їх фабрикує, оті різні хемічні препарати, як не міжнародні грошові спекулянти, які не мають інших цілей на оці, крім власних зисків? Наталка довіряє тільки вапові, яке сама собі спрепаровує.
Добре, але доктора Оріховського нема в краю. Він у Відні чи Празі, можливо, навіть в недалекім Львові. Має приїхати до краю нострифікувати. Може, це станеться за тиждень. Може, за два. Може, за місяць. Може, за пів року. Наталка зачекає. Він один поверне їй здоров'я — чи не виплачується зачекати на нього?
Дарка потай від дівчат на Руській писала навіть до Орисі Підгірської до Бухаресту: „Ти студіюєш медицину. Стоїш близько до цих справ. Скажи мені, чи автосуґестією можна вилікувати сухоти?'
Орися підписала за деякий час з авторитетністю двадцять- і дволітнього кандидата лікарських наук: суґестія може витворити сприятливу атмосферу, добрі стани самопочуття, і вони саме можуть приспішити лікувальний процес у хворого, але ніколи не може бути єдиним засобом в лікуванні такої недуги, як „t.b.c.'. Після такої відповіді справа Наталки видалась Дарці зовсім безнадійною. Вона пригнічувала її якийсь час, як кожне, навіть далеке нещастя, а потім Дарка звикла до нього, як усі ми звикаємо до кожного нещастя, коли воно задовго тягнеться.
Наталка, не підводячись, прохає подати їй склянку із малиновою водою. Добре. Дякую. Випиває трохи червонавої рідини і відразу приступає до речі („Боже, — думає Дарка, — та дівчина, ніби об'єкт на фотографічній плиті, без ніякого тла'): чи не казала вона тоді, що такі сходини, як ті, перші, то чистий… „блеф'?
— Ні, чому? — знову не розуміє Дарка.
— Прецінь, не можна сказати, щоб справа не йшла в товаристві. Були вже реферати з того часу…
