— Даскану, хто ваш батько?
— Комісар при поліції.
— А як дома у вас говорять?
— По-німецьки… часом по-румунськи.
— В школі ви як записані?
Ельвіра Даскану нахмурилась неприязно:
— Я? Як румунка.
— Я теж записана як румунка, — затарахкотіла, як накручений механізм, „музика' у старих годинниках, — у нас у школі багато українок, що записані як румунки… Інакше були б до школи не прийняли, а потім — ніколи не можна дістати знижку оплати ані… загалом нічого… Є такі, що бояться признатись, що вони українки дома. Але про мене всі знають, що я тільки записана як румунка. Раз навіть директорка переловила мене, як я на паузі говорила по-українськи, і я мусіла в карцері сидіти, а раз…
— Добре, вже добре. Як ви називаєтесь?
— Аглая Стефанюк, бо мій дідо походив…
— Про це пізніше, Стефанюк. А як ви називаєтесь? — запитала тихої, штивнуватої дівчини.
— Орися Савчук.
— Ви як у школі записані?
— Я — „рутяна', бо…
— Що „бо', Орисю?
— …бо не хотіли признати слова „українянка'. Татко писав аж до міністерства освіти…
— А хто ваш батько?
— Ніхто.
— Як то „ніхто'? Десь працює хіба?
— Маємо сад. За Австрії татко був при залізниці, але як прийшли румуни, то татко не хотів присягати їм і так лишився без служби.
Дарка мимохіть звернула увагу на порядний одяг Орисі Савчук. Дівчина переловила Дарчин погляд.
— Мені в школі помагає тета, — додала ще так само тихо й почервоніла.
Дарка записала собі у записнику день і годину лекцій.
— Ви, Орисю, мусите навчити товаришку читати і писати по-українськи, бо інакше вона не зможе держати з нами кроку.
— Даскану, — повернулась до доньки поліційного комісара, — звідки ви знаєте, що ви українка? Хто вам казав про це?
— Хто мав би мені казати? Такі речі чується, — відповіла неохотно. Була зла чи ображена.
— Ви, може, непевні за мене? — запитала враз зухвало з ноткою наче б то погрози в голосі. — Можете числити на мене — на „зіхер'.
Дарці заімпонував її рішучий, задерикуватий тон.
— Як мій тато… — почала знову вже лагідніше і урвала, а потім почала так, якби те промовчане слово стояло на своїм місці… — то це ще не значить, що й я мушу така бути. Я кажу і вони, — кивнула на товаришок, — знають, що я — українка.
— То гаразд, — сказала ще тільки Дарка і приступила до лекції.
Після лекції Аглая Стефанюк скочила скоренько, щоб помогти Дарці натягнути плащ.
— Панна… такі милі… — шепнула крадькома Дарці над вухом. „Любить підлабузнюватись, значить, не зовсім певна…' — записала собі Дарка в пам'яті, а Аглаї сказала вголос:
— Наші лекції — це теж школа, і на них треба так поважно поводитись, як на годині у школі. Розумієте, Стефанюк?
Прощаючись з дівчатками, Дарка залишила собі на останок Ельвіру Даскану. Як прийшла черга на неї, Дарка по-товариськи стиснула їй руку. Ельвіра відповіла так само щиро.
Дарка, що вперше займалась такою громадянською працею, не могла передбачити, які наслідки це може мати. Одне вже тепер знала зовсім певно: з тих трьох дівчаток найбільше відсотково українкою є донька ренеґата Даскану — Ельвіра Даскану. Здавалось їй теж, що між нею і тим малим пугачем прийде згодом до приязні.
XI
Горять жовті ліхтарні. Обліплені снігом, з великими головами скидаються на струнких, засерпанкованих ґазою жінок. Карнавал так близько…
Дарка продовжує собі дорогу, йдучи Панською. В лінивім пересуві юрби є щось, що притуплює гостроту думки і діє заспокійливо на нерви, як гаряча купіль. Дарка сунула повільно перед себе, не нарушуючи гармонії руху юрби. Чула вдоволення від самої постанови піти у цей капосний вечір трохи потанцювати. Вдоволяв її теж такий партнер, як Коко Мірош. Після радикального „шліфу' тоді, на прогульці, Коко тепер — чистий брильянт. Дівчата на Руській називають його „білим невільником'. Кілька разів на день забігає до пані Дуткової на Руську і за кожним разом виходить звідти з вантажем орудок і припоручень.
Дарка: „Коку, ти брильянт'.
Муха: „Я буду молитися, щоб ви не залюбилися де, бо тоді ми пропали б, як руді миші'.
Оля: „Коку, ти найцікавіший блазень, якого я коли-небудь бачила…'
Коко Мірош на те все з елеґантним поклоном:
— Рад вам служити, мої дами…
— Коку!! — скрикує непристойно (бійтесь Бога, та ж це — Панська!!) Дарка, підбігає кілька кроків і вже має його.
— Сервус, Коку! Уф! Аж засапалася! А я собі думаю: ти чи не ти? Саме в тій хвилині думала про тебе… Ти, може, був на Руській? Казали тобі вже дівчата? Чекай… ти що? Втікаєш від мене чи що?
Коко розсіяно підшморгує носом:
— Втікаю? Де ж я втікав би від тебе, кохання? Але бачиш… я спішуся і… буду дуже вдячний тобі… як ти ласкаво схочеш звільнити себе від мого товариства…
Дарка розтягає свій крок і підбігає за ним:
— Що сталося?
— Eine Schweinerei[113]… пардон… гонорова справа, що вимагає негайно інтервенції… а тепер до побачення.
Дарка біжить далі за ним. Не може залишити його такого задиханого і схвильованого.
— Коку, скажи мені, що сталося властиво?
— Іди додому, Дарко… вір мені, що це не для тебе історія… Мужеська справа чести, розумієш тепер уже?
Дарка ще тільки одно мусить знати:
— А зв'язана з тобою?
— Ні.
— З кимось із наших близьких?
Коко не відзивається. Біжать далі. Нарешті Мірош, щоб увільнитись від Дарки (ах, ті жінки з своїми „опікунчими інстинктами', як потраплять вони не раз замотувати справу!).
— Чекай… звільнім трохи темпо. Слухай, Дарко! — мур! — ані слова… Справа йде про Данилюка… Якась сфінґована чи дійсна крадіж якоїсь біжутерії… Нічого докладно не знаю… Kurz und bundig[114] лечу до друкарні „Таґбляту'[115], щоб зняти новинку з машини… бо вечірнє видання вже друкується.
Це був сам вступ. Кажуть, що біль від револьверової кулі приходить щойно згодом. Дуже можливо, бо Дарка в першій хвилині не відчула найменшого болю. Зазнала тільки дивного вражіння, що деякі функції в її організмі припинились.
