говорити про її цінність.
Дю Руа, подивившись на полотно протягом якогось часу, заявив:
— Це дуже добре, коли можеш дозволити собі купити таку дрібничку.
Його штовхали з усіх боків ті, що бажали подивитись картину, і він одійшов, усе ще під руку з Сюзанною, злегка потискуючи цю маленьку ручку.
— Хочете випити келих шампанського? — спитала дівчина. — Ходімо до буфету. Ми зустрінемо там батька.
І вони поволі пройшли назад по всіх залах, де натовп усе густішав, — цей елегантний, гомінливий натовп публічного свята почував себе тут, немов у себе дома.
Жоржеві раптом почулось, ніби чийсь голос промовив:
— Он Ларош і пані Дю Руа.
Ці слова торкнулись його вуха, немов далекий шелест, принесений вітром. Хто їх вимовив?
Він роззирнувся навкруги і справді помітив свою дружину, що йшла під руку з міністром. Вони тихенько розмовляли про щось інтимне, усміхалися й дивились одне одному в вічі. Дю Руа здалося, що всі шепочуться, поглядаючи на них, і він відчув дике й безглузде бажання кинутись на цю пару з кулаками.
Вона робила з нього посміховисько! Він згадав Форестьє—«цього рогоносця Форестьє». Можливо, і про нього, Дю Руа, вже кажуть: «Рогоносець!» Хто вона? Незначна вискочка, досить спритна, проте, по суті, без великого хисту. До нього ходять, бо його бояться, бо почувають його силу, але поза очі розмовляють про їхню журналістську родину, мабуть, досить безцеремонно. Ніколи він далеко не піде з цією дружиною, яка завжди наводить тінь на його дім, завжди компрометує себе; навіть манери її виказують інтриганку. Вона тепер каменем повисне на його шиї. Ах, якби він передбачив це, якби він знав! Він тоді повів би ширшу, сильнішу гру! Яку чудову партію зміг би він виграти, коли б ставкою була маленька Сюзанна! Треба ж бути таким сліпим і не зрозуміти цього!..
Вони ввійшли в їдальню, величезну кімнату з мармуровими колонами, з старовинними гобеленами на стінах.
Вальтер побачив Дю Руа, підбіг до нього і схопив його за руку. Він був п’яний з радості:
— Ви все бачили? Сюзанно, ти йому все показала? Скільки люду, правда, Любий друже? Чи бачили ви князя де Герша? Він оце заходив сюди випити склянку пуншу.
Потім він кинувся до сенатора Ріссолена, який тяг за собою свою дружину, розгублену і вичепурену, немов ярмаркова крамарка.
Якийсь пан — високий, стрункий молодик з білявими бакенбардами, трохи лисий, з тим світським виглядом, що його враз можна впізнати, — вклонився Сюзанні. Дю Руа почув, що його називали: «Маркіз де Казоль», — і раптом у ньому збудилися ревнощі до цього чоловіка. З якого часу Сюзанна його знає? Напевно, з того часу, як розбагатіла? Дю Руа догадувався, що це претендент на шлюб із нею.
Хтось узяв його під руку. Це був Норбер де Варен. Старий поет тинявся тут байдужий і стомлений у потертому фраку; масне його волосся, як завжди, спадало на плечі.
— Це у них зветься — розважатись, — обізвався він. — Зараз танцюватимуть, потім полягають спати, і дівчатка будуть задоволені. Випийте шампанського, воно чудове.
Він налив собі келих шампанського і, цокнувшись з Дю Руа, який теж узяв келих, виголосив:
— П’ю за перемогу розуму над мільйонами!
І додав тихенько:
— Справа не в тому, що вони муляють мені в чужих кишенях і я зовсім не заздрю мільйонерам. Але я протестую з принципу.
Дю Руа його не слухав. Він шукав очима Сюзанну, яка тільки що зникла з маркізом де Казолем. Покинувши Норбера де Варена, він пустився навздогін за дівчиною.
Густий гурт людей, що хотіли пити, спинив його. Пробившись нарешті, він здибався з подружжям де Марель.
З дружиною він зустрічався часто, але чоловіка давно вже не бачив, і той простяг йому обидві руки.
— Який я вам вдячний, мій любий, за пораду, що її ви передали мені через Клотільду. Я виграв близько сотні тисяч франків на марокканській позиці. Це я цілком завдячую вам. Вас справді можна назвати цінним другом.
Чоловіки озиралися, щоб подивитись на цю елегантну, гарненьку брюнетку.
— Замість цієї послуги, дорогий друже, — відказав Дю Руа, — я забираю у вас дружину або, точніше, пропоную їй свою руку. Подружжя треба завжди розлучати.
Пан де Марель уклонився:
— Ваша правда. Якщо я вас загублю з очей, то ми зійдемось на цьому ж самому місці за годину.
— Чудово!
І Дю Руа з Клотільдою поринули в юрбу, а чоловік пішов слідком.
— Як щастить цим Вальтерам! — мовила вона. — Ось що все ж таки значить розумітись на справах.
— Сильні люди завжди домагаються свого, тим чи тим способом, — відповів Жорж.
— Ось двоє дівчат, що матимуть кожна від двадцяти до тридцяти мільйонів посагу, — вела вона далі.— Не кажучи про те, що Сюзанна ще й гарненька.
Він нічого не відповів. Власна думка в чужих устах дратувала його.
Клотільда ще не бачила «Христа, що йде по хвилях». Він запропонував провести її туди. Вони тішились тим, що лихословили про присутніх, глузували з незнайомих. Сен-Потен пройшов мимо них з численними орденами на вилозі фрака, і це їх дуже насмішило. Навіть один колишній посол, що йшов за ним, мав на грудях далеко менше відзнак.
— Це не товариство, а якийсь вінегрет! — зауважив Дю Руа.
Буаренар, що підійшов потиснути йому руку, теж оздобив свою петлицю жовто-зеленою стрічкою, яка була на ньому в день дуелі.
Віконтеса де Персмюр, гладка і вичепурена, розмовляла з якимсь герцогом у маленькому будуарі в стилі Людовика XVI.
Дю Руа прошепотів:
— Любовне побачення.
Проходячи знову по оранжереї, він побачив свою дружину, яка сиділа коло Ларош-Матьє; купа рослин майже ховала їх. Ці двоє немов казали: «Ми призначили тут побачення, публічне побачення. Нам начхати на громадську думку».
Пані де Марель визнала, що цей «Христос» Карла Маркевича — чудова річ, і вони пішли назад. Чоловік її загубився з очей.
Дю Руа спитав:
— А як Лоріна? Вона все ще гнівається на мене?
— Атож, усе так само. Вона не хоче тебе бачити і виходить, коли мова зайде про тебе.
Він нічого не відповів. Несподівана ворожість цієї дівчинки засмучувала і гнітила його.
Сюзанна спинила їх на порозі:
— Ах, ось де ви! — вигукнула вона. — Ну, Любий друже, ви зараз залишитесь самі. Я забираю прекрасну Клотільду, щоб показати їй мою кімнату.
І обидві жін&и поквапливо подалися геть, проштовхуючись крізь юрбу тим хвилястим зміїним рухом, яким тільки жінки вміють пробиратись у натовпі.
Майже тієї ж миті Дю Руа почув шепіт:
— Жорже!
Це була пані Вальтер.
— О, який ви жорстокий! — тихо сказала вона. — Як ви примушуєте мене страждати! Я доручила Сюзанні забрати з собою вашу супутницю, аби мати змогу сказати вам хоч слово. Слухайте, треба… треба, щоб я з вами поговорила цього вечора… а то… а то… ви не знаєте, що я зроблю! Ідіть в оранжерею. Ви знайдете там ліворуч двері і вийдете в сад. Ідіть прямо по алеї. В кінці ви побачите альтанку. Чекайте мене там через десять хвилин. Якщо ви не згодні, присягаюсь вам, що я зчиню скандал отут, зараз!
— Гаразд, — згорда відповів Дю Руа. — Я буду через десять хвилин у призначеному місці.
