Зібравши багаж, Жюльєн тихенько спитав дружину:
— Чи досить буде дати носієві двадцять су?
Вже цілий тиждень він надокучав їй такими запитаннями, щоразу завдаючи їй тим болю. Вона трохи нетерпляче відповіла:
— Коли не певен, що даєш досить, треба давати більше.
Безперестанку він сперечався з господарями та лакеями
в готелях, з візниками, з торговцями, і коли вдавалося добитися якоїсь знижки, він, потираючи руки, казав Жан-ні:
— Не люблю, щоб мене обкрадали.
Вона тремтіла, бачачи, що несуть рахунок, наперед певна, що чоловік почне розглядати кожний рядок, принижена цим торгом, червоніючи від зневажливих поглядів, якими супроводили його лакеї, стиснувши в руці мізерні чайові.
Тепер у нього вийшла суперечка з перевізником, що привіз їх до берега.
Перше дерево, яке побачила Жанна, була пальма.
Вони спинились у великому порожньому готелі на розі величезної площі, й замовили сніданок.
Коли скінчили десерт і Жанна підвелася, щоб піти поблукати по місту, Жюльєн, обнявши її, ніжно прошепотів їй на вухо:
— А що, якби ми трошки прилягли, кицюню?
Жаяна здивувалася:
— Прилягти? Але я не почуваю втоми.
Він міцніше пригорнув її.
— Я тебе жадаю. Розумієш? Вже два дні!..
Вона вся почервоніла з сорому і пролепетала:
— Зараз? Але що скажуть люди? Що вони подумають? І як це ти наважишся замовити кімнату серед білого дня?
0 Жюльєне, благаю тебе…
Але він перепинив її:
— Мені байдуже, що там можуть сказати або подумати слуги. Побачиш сама зараз, як це мене турбує.
І він иодзвонив.
Вона мовчала, опустивши очі, обурюючись душею й тілом проти цього невтоленного жадання свого чоловіка,
1 скорилася йому з огидою, почуваючи себе приниженою, бачачи в цьому щось тваринне, ганебне й брудне.
Чуттєвість її ще не прокинулась, а чоловік поводився з нею так, наче й вона була охоплена пристрастю.
Коли з’явився служник, Жюльєн наказав йому провести їх до кімнати. Слуга, справжній корсіканець, до очей зарослий волоссям, не зрозумів його і запевняв, що кімната буде готова на ніч.
Жюльєн нетерпляче пояснив:
— Ні, зараз. Ми втомилися з дороги і хочемо відпочити.
Тоді служник усміхнувся собі в бороду, а Жанні захотілося втекти.
Коли вони виходили через годину, Жанні соромно було проходити повз людей, вона була певна, що вони почнуть сміятися та шепотітись за її спиною. Вона гнівалась на Жюльена за те, що він не розумів цього, що він зовсім не мав ані соромливості, ані природної делікатності; вона відчувала, що між ними є якась завіса, якась перепона, і вперше спостерегла, що двоє людей інколи не можуть збагнути душу, глибину думок одне одного, що вони йдуть поруч, іноді тісно сплітаючись в обіймах, але не зливаючись, і що духовно кожне з них лишається самотнім все життя.
Три дні прожили вони в цьому маленькому місті, схованому в глибині блакитної затоки і розпеченому, мов горно, за пасмом гір, що ніколи не пропускали до нього подиху вітру.
Потім вони розробили маршрут подорожі, а щоб легше було мандрувати в горах, вирішили найняти верхових коней. І от якось вранці, на сході сонця, взявши двох маленьких корсіканських жеребців з лютим поглядом, сухорлявих і невтомних, вони вирушили в дорогу. З ними був провідник, що їхав верхи на мулі та віз провізію, бо трактирів у цій дикій країні не знайдеш.
Дорога спочатку вела вздовж затоки, потім звернула в неглибоку долину, що йшла до високих гір. Часто траплялось переїздити через майже висохлі потоки, ледь помітний струмок ще шелестів де-не-де під камінням, наче сховане звірятко, і боязко дзюркотів.
Необроблений грунт здавався зовсім голим. Схили пагорбів були вкриті високою травою, уже пожовклою в цю пекучу пору року. Іноді вони зустрічали горян, що просувалися то пішки, то верхи на маленькій конячці, на віслюку завбільшки з собаку.
І в кожного з них висіла за спиною набита рушниця — старовинна, іржава, але грізна в їхніх руках зброя.
Від гострих пахощів рослин, що вкривали острів;, здавалося, згущувалось повітря. Дорога помалу підіймалась посеред довгих гірських закрутів.
Рожевий та блакитний граніт верховин надавав широкому краєвидові казкового вигляду, а ліси височенних каштанів унизу по схилах здавалися зеленими кущами: такі величезні були в цім краї підйоми місцевості.
Провідник час від часу показував на круті верховини і казав, як вони звуться. Жанна і Жюльєн вдивлялися, нічого не бачачи, але нарешті помічали щось сіре, подібне до купи каміння, що скотилося з гори. Як виявилося, тс було село, маленьке сільце, збудоване з граніту, немов пташине гніздо, що приліпилося й повисло, ледь помітне на височенній горі.
Ця довга мандрівка ступою надокучила Жанні.
— Поскачемо трохи, — сказала вона і швидко помчала вперед. Не чуючи коло себе тупоту чоловікового коня, вона обернулася й почала страшенно реготати, побачивши, як він, блідий, скакав позад неї, вчепившись у гриву і смішно підстрибуючи на коні. І ця його незграбність та переляк були ще смішніші від його вроди та гарної постави.
Далі вони їхали поволі, підтюпцем. Тепер дорога простяглася безкраїм лісом, що, як плащем, обгорнув увесь схил.
То були макі, непрохідна гущавина з зелених дубів, ялівцю, мучниці, мастикових дерев, крушини, вересу, лаврів, миртів, буксу, які спліталися й переплутувалися, наче волосся; виткі ломиноси, потворні папороті, жимолость, розмарин, лаванда, ожина, терни вкривали хребти гір рясною плутаною вовною.
Вони зголодніли. Провідник наздогнав їх і провів до одного з тих чудових джерел, що їх так багато в гірських краях, до тонкого круглого струмка крижаної води, що вибігав з маленької щілини в скелі і збігав з каштанового листа, підкладеного якимось подорожнім так, щоб ця тоненька цівка потрапляла до самих уст.
Жанна почувала себе такою щасливою, аж ледве стримувалась, щоб не скрикнути з радості.
Вони поїхали далі й почали спускатися, огинаючи Са-гонську затоку.
Надвечір переїхали Каржез, грецьке село, засноване колись колонією втікачів, вигнаних з батьківщини. Високі вродливі дівчата з довгими руками, гнучкими стегнами і тонкими таліями, дуже граційні, зібрались біля водоймища. Жюльєн крикнув їм: «Добривечір» — і вони відповіли співучими голосами, мелодійною мовою своєї покинутої батьківщини.
Коли приїхали в Піану, треба було прохати притулку, наче за стародавніх часів в якихось забутих країнах. Жанна тремтіла з радощів, чекаючи, поки відчиняться двері, в які постукав Жюльєн. ОІ Це була справжня мандрівка, з усіма несподіванками невідомих доріг.
Вони потрапили до молодого подружжя. їх прийняли так, як патріархи колись шанували гостя, якого посилав їм Бог, і вони заснули на солом’янику, в старому, поточеному шашлями домі, кожна дошка якого мала сліди своїх згуб-ників-шашлів і наче шелестіла, жила та зітхала.
Вони виїхали на світанку і незабаром спинилися проти лісу, справжнього лісу з пурпурового граніту. Тут були шпилі, колони, дзвінички, дивовижні фігури, вирізьблені часом, руйнівним вітром та морським туманом.
