лікарем.
Гонтран розвалився на стільці, закинувши ногу за ногу. Схрестивши руки, відхилившись на спинку, він дивився в небо, курив сигару і, здавалося, перебував у цілковитому блаженстві.
Раптом він запитав:
— Ти не хочеш піти зараз у долину Сан-Сусі? Дівчата будуть там.
Поль завагався, але подумав і відповів:
— Гаразд, ходімо.
Потім додав:
— А як твої справи?
— Сто чортів! О, вона у мене в руках і вже не вирветься!
Тепер Гонтран зробив друга своїм повірником і розпові-
дав йому день у день про свої успіхи та перемоги. Влаштував навіть так, щоб той став його співучасником і був присутній на побаченнях, бо Гонтран дуже дотепно добився побачень з Луїзою Оріоль.
Після прогулянки до гори Нюжер Христіана більше не брала участі в екскурсіях, майже не виходила з дому, і Гонтранові стало трудно зустрічатися з Луїзою.
Поведінка Христіани спочатку збентежила юнака, проте він скоро добрав способу зарадити собі.
Звиклий до паризьких звичаїв, де чоловіки його типу дивляться на жінок, як мисливці на дичину, і знають, що полювання часом буває важким і потребує наполегливості, він чудово розумівся на всіляких хитрощах, щоб зблизитися з жінками, які його цікавили. Він краще, ніж будь-хто, вмів користуватись послугами зацікавлених посередників і з першого ж погляду вгадував, хто з чоловіків й жінок може придатися для його замірів.
Лишившись без несвідомої допомоги Христіани, Гонтран почав шукати замість сестри потрібну йому спільницю — «співчутливу натуру», як казав він, і дуже швидко спинив свій вибір на дружині доктора Онора. Для цього було багато підстав. Передусім, її чоловік приятелював з Оріо-лями, бо лікував цю сім’ю вже двадцять років. Молодших дітей він знав від народження, щонеділі у них обідав, а щовівторка сам частував їх у себе. Дружину лікаря, гладку стару жінку, досить вульгарну, але з претензіями, легко можна було привернути, використовуючи її марнославство, — вона, звичайно, з усіх сил мала старатися догодити графові де Равенелю, шуринові самого власника Монт-Оріоля.
До того ж Гонтран, що вже вдавався до звідниць, одразу пізнав у ній жінку, вельми придатну до цієї ролі. Випадково здибавши її на вулиці, він подумав: «У неї зовнішність звідниці, а в кого така зовнішність, у того й душа звідниці».
Тож він якось провів її чоловіка аж додому й зайшов до них. Сів, поговорив, полестив дамі, а коли в готелі подзвонили на обід, підвівся і сказав:
— Тут так смачно пахне. У вас готують, мабуть, краще, ніж у готелі.
Пані Онора, запишавшись, пробелькотіла:
— Боже мій!.. Якби я зважилась… Якби я зважилась, пане граф…
— Що — якби зважились, люба пані?
— Запросити вас до нашого скромного обіду.
— Далебі… Далебі я не відмовився б.
Доктор стурбовано пробурмотів:
— Але ж у нас нічого немає, ну нічогісінько… Суп, яловичина, курка — та й усе.
Гонтран сміявся:
— З мене досить, я згоден.
І він пообідав у подружжя Онора. Товста господиня раз у раз схоплювалась, брала страви з рук покоївки, щоб та не пролила соусу на скатертину, і, незважаючи на невдоволення чоловіка, сама прислужувала за столом.
Граф похвалив її за обід, поменшання, гостинність і пішов, викликавши у неї палке захоплення.
Потім він знову навідався до них, немов гуляючи, знову напросився на обід і згодом став постійним гостем у пані Онора, куди за давньою сусідською звичкою частенько забігали дівчата Оріоль.
Гонтран годинами просиджував у товаристві трьох жінок, був дуже люб’язний з обома сестрами, але з кожним днем більше й більше виявляв свою схильність до Луїзи.
Ревнощі, які виникали між сестрами, коли він почав залицятись до Шарлотти, тепер набрали характеру войовничої ненависті у старшої і спокійної зневаги у молодшої. У недомовках і стриманому поводженні з Гонтраном потайної на вдачу Луїзи було більше кокетства і загравання, ніж у безтурботній щирій веселості її сестри. Шарлотта, вражена в самісіньке серце, гордо приховувала свій біль, вдавала, буцімто нічого не бачить, нічого не розуміє, ходила на всі зустрічі в пані Онора, ніби все їй було зовсім байдуже. Вдома зоставатися не хотіла, аби не подумали, що вона мучиться і плаче, поступаючись місцем сестрі.
Гонтран так пишався своєю вигадкою, що не втерпів і похвалився нею перед Полем. І Поль, вважаючи її вельми дотепною, весело засміявся. До того ж, він пообіцяв собі не втручатися більше в справи товариша — пам’ятав його двозначні слова і часто занепокоєно думав: «Чи відомо йому щось про мене та Христіану?»
Дуже добре знаючи Говтрана, Поль припускав, що той здатний заплющити очі на любовний зв’язок своєї сестри.* Але чому ж він раніше нічим не показав, що догадується чи знає про цей зв’язок? А Гонтран справді був з тих, хто вважає, що кожна світська жінка повинна мати одного чи кількох коханців, бо сім’я, на думку цих людей, то тільки товариство взаємодопомоги у життєвих справах, мораль — конче потрібний спосіб таїти різноманітні нахили, закладені в нас від природи, а світські правила пристойності — тільки фасад, щоб ховати за ним приємні пороки. Зрештою він і свою сестричку намовив вийти заміж за Андермата й зробив це, якщо не з певними намірами, то, в усякому разі, з прихованою думкою, що цього єврея зможе експлуатувати вся сім’я, і, мабуть, зневажав би Христіану, коли б вона була вірною чоловікові, за якого віддалася заради пристойності та корисливих міркувань, як зневажав би самого себе, коли б не брав грошей з зятевої кишені.
Поль думав про все це, й ті думки хвилювали його душу, душу сучасного Дон Кіхота, схильного, проте, до поступок. Тепер він став дуже обережним у стосунках зі своїм загадковим приятелем.
Отож, коли Гонтран розповів йому, як він використовує пані Онора, Бретіньї засміявся, а через якийсь час навіть погодився піти з ним до цієї особи і дуже охоче розмовляв там із Шарлоттою.
Дружина лікаря залюбки грала роль, яку її примушували грати, гостинно приймала гостей і о п’ятій годині, наслідуючи паризьких дам, частувала їх чаєм із солодкими пиріжечками, які сама готувала.
Коли Поль прийшов уперше, вона зустріла його, як давнього приятеля, посадовила, забрала у нього капелюха і поклала на камін поруч з годинником. Потім заметушилася, заклопоталась, підходила то до одного, то до другого, — огрядна, з величезним животом, — і все запитувала:
— Може б ви перекусили?
Гонтран говорив усякі забавні дрібниці, жартував, сміявся, цілком задоволений. А тоді одвів Луїзу до вікна, а Шарлотта схвильовано дивилася на них.
Розмовляючи з Полем, пані Онора сказала йому по-материнському:
— Милі дітки, вони приходять сюди на часинку погомоніти. Це ж безневинна річ, правда, пане Бретіньї?
— О, зовсім безневинна, пані!
Коли він прийшов удруге, вона фамільярно назвала його «паном Полем» і обходилася з ним трохи по-панібрат-ському.
З того часу Гонтран зі своїм звичайним єхидством розповідав про запопадливі послуги цієї дами. Напередодні він сказав їй:
— Чому б вам не піти погуляти з панночками Оріоль до Сан-Сусі? Дорога туди чудова.
— А ми підемо, пане граф, неодмінно підемо.
— Наприклад, завтра, годині о третій.
— Завтра о третій годині, пане граф. Неодмінно.
— Ви дуже ласкаві, пані Онора.
— До ваших послуг, пане граф.
