навіть робити честь своєму чоловікові. Усі казатимуть: «А цей жартівник узяв чудову дівчину і, здається, не зважає на неї», — він і справді не збирався зважати на неї, бо мав намір і далі жити по-холостяцькому, тільки вже з грішми в кишені.
Отож Гонтран вибрав Луїзу Оріоль і, несвідомо скориставшись із ревнощів, що точили серце засмученої дівчини, збудив у ній кокетство й невиразне бажання відбити у сестри красуня коханого, якого звали «пан граф».
Вона ні про що не думала, ні на що не розраховувала, була просто здивована, що Гонтран, стрівшись на вулиці, «викрав» їх. Але, побачивши, який він запобігливий і люб’язний з нею, відчула в його вчинках, поглядах, з усієї поведінки вгадала, що він зовсім не закоханий у Шарлотту; вона не заглядала далеко вперед і, лягаючи спати, почувала себе щасливою, мало не переможницею.
У четвер усі довго вагалися — чи їхати на гору Нюжер. Небо було похмуре, повітря важке, боялися що от-от піде дощ. Але Гонтран так наполягав, що переміг вагання.
Сніданок був сумний. Христіана і Поль напередодні без видимої причини посварилися. Андермат боявся, що з одруженням Гонтрана нічого не вийде, бо старий Оріоль якраз сьогодні вранці висловився про нього вельми двозначно. Дізнавшись про це, Гонтран страшенно розсердився і надумав хоч би там що добитися свого. Шарлотта, передчуваючи сестрину перемогу і нічого не розуміючи в поведінці Гонтрана, хотіла лишитися вдома. Її ледве умовили по-їх ати.
Ноїв ковчег повіз своїх звичайних пасажирів у повному складі на високе плоскогір’я, що підноситься над Воль-віком.
Луїза Оріоль раптом стала балакучою і всю дорогу розважала супутників. Дівчина розповіла, що з чорного вольвіцького каменю — а це не що інше, як лава колишніх вулканів — побудовано всі тутешні церкви і будинки, тому овернські міста такі темні, похмурі. Вона показувала вибої, де обтісують камень, і каменярню — потік лави, з якої добували цю породу, викликала захоплення, розказавши про величезну чорну Богоматір, покровительку міста, що стояла на вершині гори, підносячись над Вольвіком.
Потім піднялися на вище плоскогір’я, горбасте від погаслих вулканів. Коні йшли ступою по довгій, стрімкій дорозі. Обабіч дороги тяглися чудові зелені ліси. Всі мовчали.
Христіана згадувала про поїздку на Тазенатське озеро. Ті самі люди їхали тією самою каретою, тільки серця тепер були вже не ті! Все ніби те саме… а проте… проте… Що ж сталося? Майже нічого!.. Вона любить трохи більше, він — трохи менше… Майже нічого!.. Різниця невелика: тоді бажання народжувалось, тепер воно вмирає… Майже нічого!.. Невидима тріщина в їхній любові, втома від ніжності… О, майже нічого, майже нічого!.. Та ще погляд змінився, бо ті самі очі, дивлячись на те ж саме обличчя, бачать його іншим!.. А що таке погляд?.. Майже нічого!
Хурман спинився й сказав:
— Це тут, праворуч по стежці, через ліс. Ідіть, не звертаючи, до кінця.
Усі вийшли, тільки маркіз лишився — йому не хотілося ходити в таку спеку. Луїза з Гонтраном рушили вперед, а Шарлотта, Поль і Христіана, яка насилу переставляла ноги, йшли позаду. Лісова стежка, що видалась дуже довгою, нарешті вивела на гірський хребет, порослий високою травою, і вони почали підійматись до кратера погаслого вулкана.
На вершині Луїза і Гонтран спинилися; високі й стрункі, вони, здавалося, стояли в хмарах.
До них підійшли й усі інші; вразливу душу Поля Бретіньї охопив ліричний порив.
Довкола них — позаду, праворуч, ліворуч — височіли химерні зрізані конуси, одні були стрімкі, інші — приплющені, але всі вони мали своєрідний вигляд мертвих вулканів. Ці важкі обрубки гір з пласкими вершинами тяглися з півдня на захід по широкому похмурому плоскогір’ю, що здіймалося на тисячу метрів над Ліманню, сягаючи, скільки видно було, на північний схід аж до невидимого, вічно затягнутого синюватим серпанком, обрію.
Праворуч над усіма своїми братами, сімома чи вісьмома десятками погаслих вулканів, височіла гора Лом. Далі видніли Гравенуар, Круель, Подж, Со, Ношан, Ваш. На передньому плані — Пар’ю, Ксм, Жюм, Тресу, Лу-шадьєр — величезне кладовище вулканів.
Молоді люди дивилися, вражені. Вони стояли біля першого кратера Нюжера; на дні глибокої, порослої травою вирви стирчали три велетенські коричневі брили — лава, що була викинута останнім подихом чудовиська-вулкана, а потім упала назад у його завмерлу пащу й лишилась в ній навіки-віків.
Гонтран скрикнув:
— Я спущусь на дно! Хочу поглянути, як конають там ці дракони. Гайда, дівчата, бігом по схилу!
І, схопивши за руку Луїзу, потяг її за собою. Шарлотта й собі кинулася було за ними, але раптом зупинилась; подивилась, як вони біжать, побравшись за руки і підстрибуючи, а тоді круто повернулась і пішла назад до Христіа-ни та Поля, що сиділи край схилу на траві. Підійшовши, впала навколішки і, уткнувшись обличчям у сукню молодої жінки, заридала.
Христіана все зрозуміла; останнім часом чуже горе вражало її, як своє власне, і тепер, обнявши дівчину за шию, зворушена до сліз, вона прошепотіла; «Бідна дівчинка! Бідненька моя!»
Шарлотта, припавши до неї, плакала, а її руки машинально рвали траву.
Бретіньї підвівся й відійшов, вдаючи, мовби нічого не помічає, але це дитяче горе, ця простодушна розпука зненацька викликали в ньому гнів проти Гонтрана. Поль, якого дратував сум Христіани, був до глибини душі схвильований цим першим розчаруванням дівчини.
Він повернувся і, ставши навколішки біля Шарлотти, сказав:
— Ну, заспокойтесь, благаю вас! Вони зараз прийдуть, заспокойтесь. Не треба, щоб вас бачили заплаканою.
Дівчина схопилась, злякавшись самої думки про те, що сестра може застати її в сльозах. Але ридання все підступало їй до горла, вона ледве стримувала його, і від того на серці ще важче. Вона белькотіла:
— Так… так… Уже все… Нічого… уже все… Гляньте, нічого не видно… правда ж?.. Нічого вже не видно?
Христіана витерла їй щоки своєю хусточкою, потім і сама витерлась нею. І сказала до Поля:
— Підіть-но подивіться, що вони роблять. Звідси їх уже не видно. Зникли десь там, за брилами лави. Дівчина побуде зі мною, я постараюсь її заспокоїти.
Бретіньї підвівся і мовив тремтячим голосом;
— Я піду… Приведу їх, але він матиме діло зі мною… ваш брат… сьогодні ж… Він пояснить мені свою поведінку, це просто огидно після того, що він нам недавно казав.
І Поль бігом почав спускатися на дно кратера.
Гонтран, тягнучи Луїзу, щосили біг з нею по крутому схилу кратера; хотів, щоб їй забило дух, щоб у неї запаморочилась голова, щоб вона злякалась, і він міг потім спинити її, підтримати. Біжучи разом з ним, Луїза намагалася зупинити його. *
— Ох, не так швидко! — бурмотіла. — Я впаду… Ви просто божевільний!.. Я впаду!..
Добігши до брил лави, вони спинились, задихані. Потім обійшли круг тих брил, розглядаючи широку розколину, схожу на печеру з двома виходами.
Колись, уже конаючи, вулкан вивергнув цю останню лаву, але кинути її, як бувало раніше, в небо, він не міг — тільки виплюнув, густу, майже холодну, і вона закам’яніла на його мертвих устах.
— Ходімо туди, — запропонував Гонтран.
І підштовхнув дівчину вперед. Л тільки-но ввійшли в печеру, він сказав:
— Ну от, зараз саме підходящий час освідчитись вам.
Луїза була вражена:
— Освідчитись?.. Мені?
— Авжеж, двома словами: ви чарівні!
— Це ви скажіть моїй сестрі.
— О! Ви ж добре знаєте, що вашій сестрі я б цього не сказав.
— Годі вам!
— Слухайте, ви не були б жінкою, якби не зрозуміли, що я тільки вдавав, ніби залицяюсь до вашої сестри, хотів побачити, як ви до цього поставитесь… як ви дивитиметесь на мене!.. Ви дивилися просто люто. Ох, я був дуже задоволений! І спробував, як тільки міг, дати вам зрозуміти, що насправді думаю про вас!..
Луїзі ще ніхто такого не казав. Вона відчувала радісне абентеження; серце її сповнювали щастя і
