— Я нічого вам не раджу. Вважаю, що вам слід добре подумати, перш ніж вибрати котрусь із сестер…
— Так… так… це правда… я подумаю… А поки що піду спати… Ранок покаже…
І він підвівся, але Андермат затримав його:
— Вибачте, голубе, кілька слів про інше. Я вдаю, буцімто не розумію, проте, я чудово розумію натяки, якими ви мене раз у раз шпигаєте, і мені вже набридло це.
Ви дорікаєте мені, що я єврей, тобто, вмію заробляти гроші, що я скупий, що мої торговельні спекуляції мало не шахрайство. Але ж, дорогий мій, я все життя позичаю, тобто дарую вам гроші, які здобув не без зусиль. Хай так! Проте одне звинувачення я рішуче відкидаю! Я не скупий; доказом цього є те, що я роблю вашій сестрі подарунки по двадцять тисяч франків, що я подарував вашому батькові картину Теодора Руссо, яка йому сподобалася і яка коштувала десять тисяч франків, що приїхавши сюди, я подарував вам коня, яким ви щойно їздили в Руайя.
В чому ж моя скупість? Хіба тільки в тому, що я не даю себе обкрадати. Всі ми, євреї, такі, і маємо слушність, добродію. Хочу вам сказати це раз і назавжди. Про нас кажуть, що ми скупі, бо знаємо вартість речей. Для вас піаніно — це піаніно, стілець — це стілець, штани — це штани. І для нас теж, але для нас усе це ще й вартість, ринкова, точно встановлена вартість, яку практична людина повинна вміти визначати з одного погляду — не заради ощадливості, а щоб не потурати шахрайству.
Що б ви сказали, якби у крамниці з вас за поштову марку або за коробку сірників замість трьох су заправили чотири? Ви, добродію, покликали б поліцію, із-за одного су, так, так, — із-за одного су! Так це обурило б вас! І все тільки тому, що випадково ви знаєте ціну цих двох предметів. А от я знаю ціну всьому, що продається, і те обурення, яке відчуваєте ви, коли з вас хочуть узяти чотири су за марку на три су, я відчуваю, коли з мене намагаються здерти двадцять франків за парасольку, що коштує тільки п’ятнадцять франків. Розумієте? Я протестую проти узаконеного, постійного, огидного грабунку з боку купців, прислуги і візників. Протестую проти комерційної нечесності ваших співвітчизників, які нас зневажають. Я даю на чай відповідно до послуги, а не так, як ви, коли з доброго дива, розкидаєте гроші не знати чому, — то п’ять су, а то й сто, — залежно від настрою! Розумієте?.
Гонтран підвівся і сказав посміхаючись з тонкою іронією, що так личила йому:
— Авжеж, любий, розумію, ви маєте цілковиту слушність, тим більше, що мій дід, старий маркіз де Равенель, майже нічого не залишив моєму бідолашному батькові саме через свою погану звичку ніколи не брати здачі з торговців, у яких щось купував. Вважав, що це не гідно дворянина і завжди давав круглу суму чи цілу монету.
І Гонтран вийшов, здавалося, дуже задоволений.
III
На другий день, перед обідом, коли всі вже зібралися перейти до окремої їдальні для родини Андермата і Равене-лів, раптом зайшов Гонтран і оповістив:
— Панни Оріоль.
Дівчата, ніяковіючи, ввійшли, а Гонтран, підштовхуючи їх і сміючись, пояснив:
— Прошу! Я викрав їх обох прилюдно, на вулиці. Це був просто скандал! Силоміць привів їх сюди, бо маю порозумітися з панною Луїзою; а на дорозі я ж не {>гіг цього зробити.
Він узяв їхні капелюшки, парасольки, які вони ще тримали в руках, бо саме поверталися з прогулянки, посадив їх, поцілував сестру, потиснув руку батькові, зятю та Полю і знову підійшов до Луїзи Оріоль.
— А тепер, панночко, тепер скажіть-но мені, будьте ласкаві, що ви з деякого часу маете проти нас?
Вона, схоже, злякалася, наче спіймана в сильце пташка, яку забирає мисливець.
— Та нічого, пане, анічогісінько! З чого ви це взяли?
— Та з усього, панночко, з усьогісінького! До нас ви вже не ходите, не їздите з нами в Ноєвому ковчезі (так він прозвав простору карету). Дуєтесь, коли я з вами десь зустрінусь і заговорю до вас.
— Та ні ж, пане, запевняю вас.
— Та так, панночко, ручаюся, що так. Але я не хочу, щоб так було й далі, і сьогодні збираюсь укласти з вами мир. А я, знаєте, впертий. Можете скільки завгодно дутися на мене, я покладу цьому край і доб’юся, що ви будете з нами такі ж лагідні й привітні, як ваша сестра, цей ангел доброти.
Сповістили, що обід подано, й усі пішли до їдальні. Гонтран узяв Луїзу під руку.
Він був дуже уважний до неї та до Гі сестри і надзвичайно тактовно розподіляв між ними компліменти. Молодшій казав:
— Ви наш товариш, і я дозволю собі кілька день приділяти вам трохи менше уваги. Ви ж знаєте, що з друзями поводяться простіше, ніж з іншими.
А старшій говорив:-
— Я хочу полонити вас, панночко, і, як чесний супротивник, попереждаю вас про це. Я навіть залицятимусь до вас. А, ви червонієте, це добрий знак! Побачите, що я буваю дуже люб’язний, якщо постараюсь. Правда ж, мад-муазель Шарлотта?
Обидві сестри й справді червоніли, а Луїза все так само поважно бурмотіла:
— Ох, який же ви шаленець, добродію!
Він відповідав:
— О, згодом у товаристві ви ще й не таке почуєте, коли вийдете заміж, а це ж незабаром станеться. Отоді наслухаєтесь усяких компліментів!
Христіана і Поль Бретіньї хвалили Гонтрана за те, що привів Луїзу Оріоль; маркіз усміхався, тішачись дитячою пустотливістю сина; Андермат думав: «Далебі, у нього непогано виходить». А Гонтран був роздратований роллю, яку мусив грати; його вабило до Шарлотти, а розрахунок велів упадати за Луїзою; і, всміхаючись до неї, молодик подумки шепотів крізь зуби: «А, твій батько, старий шахрай, надумав ошукати мене, але ти, дорогенька, ще побачиш, як ловко я поверну це діло».
Він поглядав то на молодшу, то на старшу, порівнюючи їх. Звісно ж, молодша йому більше подобалась; вона була веселіша, жвавіша, з ледь кирпатим носиком, бистрими очима, вузьким лобом, дещо широким ротом і чудовими, трохи великими, зубами.
Але й старша була гарна, тільки що холодніша, не така весела. Ця ніколи не стане ні дотепною, ні чарівною в інтимному житті, зате коли б на балі оповістили: «Графиня де Равенель», то вона була б гідною його імені і, може, краще за молодшу трималася б, трохи звикнувши й огледівшись серед людей шляхетного походження. І все-таки він лютував, злостився на них обох, і на їхнього батька, і на брата й сам собі обіцяв, що згодом, будучи вже господарем становища, віддячить їм усім за свою невдачу.
Коли після обіду повернулися до вітальні, він попросив Луїзу погадати йому на картах, — вона мала славу доброї ворожки. Маркіз, Андермат і Шарлотта уважно слухали, мимоволі зваблені таємницею невідомого, можливістю неймовірного, тією непоборною вірою в чудеса, яка нерідко так міцно сидить у людині, що часом навіть найтверезіший розум бентежать нікчемні вигадки шарлатанів.
Поль і Христіана розмовляли біля відчиненого вікна.
З якогось часу, відчуваючи, що Поль уже не любить її так, як раніше, вона була дуже нещасна. їй здавалось, що то якесь непорозуміння, але воно день у день загострювалось, і винні в тому були вони обоє. Вона вперше догадалась про своє лихо під час свята, в той вечір, коли водила Поля на дорогу. Бачила, що в його погляді вже немає колишньої ніжності, а в голосі — колишньої ласки, що він уже не так пристрасно піклується про неї, як колись, — бачила, але цієї зміни відгадати не могла.
А зміна сталася вже давно, ще того дня, як вона, прийшовши, як і щодня на побачення, щаслива, радісна, сказала йому: «Знаєш, я, здається, таки й справді вагітна!» Від цих слів у нього по шкірі пройшов неприємний дрож.
І потім при кожній зустрічі вона говорила йому про свою вагітність, — яка переповнювала радістю її серце, а Поля дратувало це захоплення тим, що видавалось йому прикрим, бридким, чимось неохайним і ображало його високі почуття до свого кумира.
Згодом, побачивши, як вона змінилася, схудла, як позападали їй щоки і пожовкло обличчя, він
