знову почали оживати. Говорив, здавалося, з такою певністю, що ніхто не міг сумніватися в його щирості.
Відтоді, як Андермат розгадав хитрощі Оріолів та паралітика і зрозумів, що минулого року піймався на — їхній гачок — бо ж йому так хотілося повірити в цілющі якості води, — а особливо відтоді, як довелося відкупитись од старого з його небезпечними наріканнями, він перетворив Кловіса на могутній засіб реклами й тепер сам чудово грав у ту гру, в яку його втягнули.
Провівши свою пацієнтку, повернувся Мазеллі, він уже був вільний.
Гонтран узяв його під руку.
— Хочу знати вашу думку, добрий докторе! Якій з дівчат Оріоль ви б віддали перевагу? Яку обрали б?
Красунь-лікар шепнув йому на вухо:
— На коханку — молодшу, на дружину — старшу.
Гонтран засміявся:
— Наші думки збігаються. Дуже радий!
Потім підійшов до сестри, яка все ще розмовляла з Шарлоттою.
— Знаєш, я вирішив, що в четвер ми поїдемо на гору Нюжер. Там найкрасивіший кратер на кряжі. Всі згодні. Отже, домовились.
Христіана байдуже буркнула:
— Я згодна на все, що ви захочете.
В цю мить професор Клош з дочкою почали прощались, і Мазеллі, запропонувавши провести їх, вийшов за молодою вдовою.
За кілька хвилин розійшлись і всі інші, бо Христіана об одинадцятій лягала спати.
Маркіз, Поль і Гонтран проводжали сестер Оріоль. Гонт-
ран з Луїзою йшли попереду, і Бретіньї з Шарлоттою відстали на кілька кроків, і Поль відчував, як тремтить у його руці рука дівчини.
Прощаючись, нагадали дівчатам:
— У четвер об одинадцятій снідаємо в готелі!
По дорозі назад вони зустріли Андермата, його затримав у саду професор Ма-Русель.
— Ну, коли це не завдасть вам клопоту, я прийду завтра вранці, поговоримо про дачу, — сказав він.
Вільям приєднався до Гонтрана та Поля Бретіньї і, ставши навшпиньки, шепнув на вухо шуринові:
— Вітаю вас, голубе, ви були чудові.
Гонтранові вже два роки отруювало життя те, що в нього не було грошей. Поки ще був материн спадок, він з безтурботністю і легковажністю, успадкованими від батька, жив у товаристві багатих, пересичених і розбещених молодиків, імена яких щоранку згадуються в газетах, бо ті гультяї належать до вищого світу, хоча й мало бувають у ньому, воліючи товариство продажних жінок, у яких вони переймають і мораль, і їхній душевний склад.
То була компанія чоловік двадцять, які збиралися в одному й тому ж кафе на бульварі й проводили там час від півночі до третьої години ранку. Елегантні, у фраках і білих жилетках, із запонками, що коштували по двадцять луїдорів, щомісяця новими, купленими у найкращих ювелірів, вони тільки й знали, що ганялися за втіхами, любовними розвагами, популярністю та грішми, які добували всіма можливими способами.
Вони нічого не знали, окрім щоденних скандалів, розмов про будуари і стайні, дуелей та всяких історій у картярських домах, тож і весь їхній кругозір не виходив за межі цих інтересів.
Вони оволодівали всіма жінками, що мали ціну на любовному ринку, мінялися ними, відступали та позичали їх один одному і обговорювали між собою їхні любовні якості, наче розмовляли про скакових коней. Бували вони й у гамірному титулованому світі, про який багато говорять і в якому майже всі жінки, не приховуючи того, перебувають у любовних зв’язках, зовсім не зважаючи на своїх чоловіків, байдужих, чи неуважних, що нічого не бачать або не хочуть батати; молодшої дивились на цих жінок, як і на тих інших, часом оцінюючи, плутали їх, хоч і відзначали їхнє походження та соціальне становище.
Вони вдавалися до всіляких хитрощів, аби роздобути потрібні для такого життя гроші, обдурювали кредиторів, позичали де тільки можна було, випроваджували постачальників, сміючись, морочили голову кравцям, які через кожні півроку приносили рахунок щоразу більший на три тисячі франків; вони слухали розповіді повій про їхні крутійства, бачили шахрайство шулерів у клубах і в той же час знали, відчували, що їх самих теж обкрадають, — слуги, торговці, власники великих ресторанів, усі, хто тільки може; вони розумілися на біржових махінаціях і таємних аферах, самі брали в них участь, щоб здобути кілька луїдорів; їхня моральна чутливість притупилась, заглухла і єдиний обов’язок честі для них полягав у тому, щоб битися на дуелі, коли їх запідозрювали в чомусь негідному, що вони зробили чи могли зробити.
Поживши так кілька років, усі — чи майже всі — вони кінчали вигідним шлюбом, гучним скандалом, самогубством, або таємничим зникненням, цілковитим зникненням, подібним до смерті.
Але всі вони сподівалися на вигідне одруження. Одні покладалися в цьому ділі на свою сім’ю, інші самі потай шукали багатих спадкоємиць і мали списки їх, наче списки будинків, призначених на продаж. Особливо ганялися за екзотичними чужеземками з Північної та Південної Америки, намагаючись засліпити їх своїм шиком, славою марнотратців життя, хвалькуватими розмовами про свої успіхи, елегантністю своєї особи.
І постачальники сподівалися на їхнє вигідне одруження.
Одначе полювання на дівчат з добрим посагом могло затягтися надовго. В усякому разі, тут треба було пошукати, докласти зусиль, звабити, поморочитись, походити, а все це потребувало такої витрати енергії, на яку Гонтран, безтурботний по натурі, був зовсім не здатний.
З кожним днем більше страждаючи через брак грошей, він вже давно казав собі: «Треба, нарешті, щось придумати». Але так нічого й не придумував, ніякого виходу не знаходив.
Дійщов до того, що мусив хитрувати заради мізерних сум, вдаватися до всяких сумнівних прийомів, властивих людям з порожньою кишенею, і зрештою — подовгу жити в своїй сім’ї; і раптом Андермат подав йому думку — одружитися з котроюсь із дівчат Оріоль.
Спочатку Гонтран з обережності нічого не сказав, хоч на перший погляд йому здалося, що вони обидві стоять порівняно з ним надто низько, аби можна було погодитись на такий нерівний шлюб. Але, трошки поміркувавши, він змінив свою думку і зразу ж вирішив почати залицятися, жартівливо, як водиться на курортах, щоб не скомпрометувати себе і мати змогу, в разі потреби, відступити.
Чудово знаючи свого зятя, він розумів, що той добре обміркував цю пропозицію, усе зважив і підготував, і коли вже зробив її, то вона чогось та варта, інша така нагода навряд чи трапиться.
До того ж, ніякого клопоту, — тільки нахились і візьми гарну дівчину, бо ж молодша з сестер йому дуже подобалась, і він частенько подумував, як то приємно було б зустрітися з нею трохи згодом.
І він вибрав Шарлотту Оріоль і дуже скоро довів діло до того, що вже треба було робити формальне освідчення.
Але ж посаг, посаг, якого жадав Андермат, батько віддавав другій дочці, тож Гонтран мусив або відмовитися від шлюбу, або ж вибрати собі старшу сестру.
Він був такий незадоволений, що в першу мить надумав послати під три чорти свого зятя і холостякувати до нової нагоди.
Проте саме в цей час Гонтран був у такій скруті, що, збираючись у казино, мусив попросити в Поля ще двадцять п’ять луїдорів, хоч уже й так багато брав у нього, ніколи не повертаючи. До того ж іншу жінку треба було б іще шукати, упадати за нею, щоб прихилити до себе. Можливо, довелося б переборювати опір неприязної родини; а тут усе на тому ж місці — досить кілька днів позалицятись, і він підкорить старшу, як підкорив молодшу. Одружившись з нею, він матиме свого банкіра в особі зятя — на нього завжди можна буде перекласти відповідальність, без кінця дорікаючи йому, тож і гаман його буде завжди відкритий.
А жінку він одвезе до Парижа і відрекомендує як дочку Андерматового компаньйона. До того ж її ім’я — в назві курорту, але туди він ніколи з нею не поїде, — ніколи, ніколи! — пам’ятаючи правило про те, що річки не повертаються до своїх витоків. Вона гарненька, має непогані манери, доволі вихована, щоб стати цілком елегантною, досить розумна, щоб зрозуміти світ, вміє триматися в ньому, посісти видне становище,
