Лікар гукнув на допомогу, і в кімнату прибігла покоївка;
потім з’явилися маркіз, Андермат і Гонтран, і всі кинулися діставати оцет, ефір, лід та всякі інші непотрібні речі.
Раптом молода жінка поворухнулася, розплющила очі, підвела руки і, скорчившись на ліжку, дико скрикнула. Вона намагалась говорити, бурмотіла:
— О, як боляче… Боже мій… як боляче… у крижах… Мене ніби розриває… о Боже мій… — І знову кричала.
Незабаром стало ясно, що почалися пологи.
Тоді Андермат кинувся по доктора Латона; той саме кінчав снідати.
— Мерщій ходімо… З дружиною нещастя… мерщій…
Потім він вигадав хитрість і сказав, що доктор Блек
саме був у готелі, коли почалися болі.
Доктор Блек підтвердив перед колегою цю брехню.
— Я тільки-но зайшов до принцеси, коли мені сказали, що з пані Андермат погано. Я прибіг. І якраз вчасно!
Але Вільяма, схвильованого і стривоженого, раптом охопили сумніви щодо обох лікарів; серце йому шалено калатало, і він без капелюха побіг до професора Ма-Руселя благати, щоб той прийшов на допомогу. Професор одразу ж погодився, застебнув сюртук машинальним жестом лікаря, що вирушає до хворого, і пішов великою поспішною, статечною ходою видатної людини, присутність якої може врятувати життя.
Як тільки він увійшов, обидва лікарі шанобливо й смиренно почали з ним радитись, повторюючи в один голос:
— Ось що сталося, дорогий професоре… Як ви вважаєте, дорогий професоре?.. Чи не було тут, дорогий професоре…
Андермат, розгублений від зойків дружини, і собі закидав Ма-Руселя питаннями і теж безперестанно називав його «дорогим професором».
Христіана, лежачи майже гола перед цими чоловіками, нічого не бачила, не знала, не розуміла; вона так страшенно мучилась, що всі думки вилетіли у неї з голови. їй здавалось, що її пиляють по животу і крижах довгою пилкою з тупими зубцями, які роздирали їй кості і м’язи, — поволі, нерівно, з поштовхами, на якусь мить зупинялись і знову пиляли, чимраз дужче.
Коли ці тортури на хвильку стихали, коли роздерте тіло давало розумові прояснитись, тоді в неї зринала думка — іце жорстокіша, ще болісніша за фізичний біль: він любить іншу жінку і от-от одружиться з нею.
І щоб угамувати пекучий біль, що ятрився в її душі, вона силкувалась викликати жорстоку муку в тілі — напружувала м’язи, вигиналась, і коли перейми починалися знову, принаймні ні про що не думала.
Ці муки тривали вже п’ятнадцять годин, Христіана так знесиліла від болю та розпачу, що більше не хотіла й жити і, корчившись від нестерпного болю, кликала смерть. І раптом після одного особливо довгого і жорстокого приступу їй здалося, що з неї виверглись усі нутрощі. І все скінчилось; біль ущух, як ущухають хвилі, і вона відчула таку велику полегкість, що навіть горе її на якийсь час заніміло. До неї звертались, вона відповідала знесилено, ледь чутно.
Над нею схилилось обличчя Андермата, і він сказав:
— Дівчинка… майже доношена… вона житиме…
Христіана тільки прошепотіла:
— О Боже мій!
Отже, у неї дитина, жива дитина, яка ростиме… дитина Поля! їй знову захотілося кричати, — так стисло серце від цього нового горя. У неї дочка! Ні, не треба! Ніколи б не бачити її… Ніколи не доторкуватися б до неї!
Її дбайливо вклали, цілували. Хто? Певно, батько й чоловік? Вона не знала. А де ж він? Що робить? Яка б вона була щаслива зараз, якби він любив її!
Минав час, спливали години, а вона навіть не помічала — день зараз чи ніч, їй пекла тільки одна думка: він любить іншу.
Зненацька їй подумалось: «А може, це неправда? Як би це я не знала про його одруження раніше за цього лікаря?»
Потім зрозуміла, що від неї все приховали. Поль подбав, щоб вона не довідалась.
Подивилася, хто є в кімнаті. Якась незнайома, видно, сільська жінка, сиділа біля неї. Христіана не наважилась її розпитувати. У кого ж їй запитати?
Раптом двері відчинилися. В кімнату ввійшов навшпиньки чоловік. Побачивши, що вона розплющила очі, ступив до неї.
— Тобі краще?
— Так, дякую.
— Ти вчора дуже налякала нас. Але тепер небезпека минула! Тільки не знаю, як нам з тобою бути. Я телеграфував нашій приятельці, пані Ікардон, яка збиралась приїхати на родини, повідомив про все і просив, щоб приїхала. Але в неї небіж саме захворів на скарлатину, і вона доглядає його… А ти ж не можеш бути сама, без якоїсь
жінки… більш-менш… більш-менш… підходящої… Одна тутешня дама пропонує свої послуги, вона могла б побути з тобою всі ці дні, і я, признатися, погодився. Це пані Онора.
Христіана раптом згадала, що казав їй доктор. Злякано здригнулась і простогнала:
— О ні… ні… не треба її… не треба…
Вільям не зрозумів і сказав:
— Слухай, я добре знаю, що вона вульгарна, але твій брат дуже цінить її, вона зробила йому велику послугу, до того ж, кажуть, вона була повитухою, і Онора познайомився з нею у якоїсь породіллі. Якщо тобі вона дуже не сподобається, то я завтра ж звільню її. Спробуймо все-та-ки. Хай прийде до тебе раз чи два.
Вона мовчала, замислившись. Відчувала пекучу потребу знати, знати все; і, сподіваючись слово по слову випитати у цієї жінки таку жорстоку, таку болючу для неї правду, ладна була сказати: «Іди… зараз же іди по неї… зараз же… йди!»
А до того нездоланного бажання знати домішувалася дивна потреба ще дужче ятрити собі душу, пережити до кінця своє горе, хай воно колючим терням ранить їй серце — таємнича, хвороблива,'несамовита потреба мучеництва.
І вона прошепотіла:
— Гаразд, поклич пані Онора, я згодна.
Потім, відчуваючи, що не може далі чекати, що їй треба зараз же впевнитися, остаточно впевнитися в цій зраді, вона тихим, як легенький подих, голосом спитала у Вільяма:
— Це правда, що пан Бретіньї одружується?
Андермат спокійно відповів:
— Правда. Тобі про це сказали б раніше, якби можна було з тобою говорити.
Вона озвалася ще:
— З Шарлоттою?
— З Шарлоттою.
Але у Вільяма теж була своя невідступна думка, що ні на мить не покидала його: він думав про дочку, яка тільки-но почала жити й на яку він щохвилини бігав дивитися. Йому було прикро, що Христіана не запитала відразу ж про дитину, і він з ніжним докором сказав:
— Чого ти не питаєш про маленьку? Знаєш, вона чудово почуває себе!
Христіана здригнулась, наче він доторкнувся до відкритої рани. Але ж треба було пройти через усі муки.
— Принеси її,— мовила вона.
Він зник за завісою, що була в ногах ліжка, і за мить повернувся, сяючи гордощами й щастям, незграбно тримаючи в руках білий згорток.
Поклав його на вишиту подушку біля Христіани, що задихалася від хвилювання, і сказав:
— Глянь, яка гарненька!
