Десятьох була варта. І дівчата в неї пішли.
Потім, коли вона хотіла перейти на інше, Христіана спитала:
— Яка з них вам більше до вподоби — Луїза чи Шарлотта?
— О пані, я більше люблю Луїзу, наречену вашого брата. Вона розважливіша, статечніша. Це хазяйновита жінка. А чоловікові моєму більше подобається молодша.
У чоловіків, знаєте, інший смак, не такий, як у нас.
Вона замовкла. Христіана, яка все більше втрачала мужність, прошепотіла:
— Мій брат часто зустрічався у вас із своєю нареченою?
— Часто, пані, дуже часто, чи не щодня. Все це у мене й сталося, все! Я не заважала їм розмовляти, розуміла, до чого йде! А ще мені дуже приємно, що пан Поль закохався в меншу.
Тоді Христіана спитала ледь чутно:
— Він дуже любить її?
— О пані, так любить! Просто розум втратив останнім часом. А коли італієць — той, що викрав дочку професора Клоша, — почав було крутитися коло меншої,— роздивлявся, знаєте, та вивідував, то я думала, що вони поб’ються…
О, якби ви бачили очі пана Поля! Він дивився на неї, як на пречисту діву!.. Приємно бачити таке кохання!
Тоді Христіана почала розпитувати її про все, що діялось у неї на очах — що вони говорили, що робили, про їхні прогулянки в долину Сан-Сусі, де колись він стільки разів говорив їй про свою любов. Дивуючи пані Онора, несподівано запитувала про таке, що іншому й на думку не спало б, бо вона раз у раз порівнювала, пригадувала безліч подробиць з того, що було торік, делікатне залицяння Поля, його уважність, дотепні вигадки, чарівно ніжне піклування — явна ознака того, що чоловік хоче сподобатись і намагається захопити жінку; і їй хотілося знати, чи такий же він був і з іншою, чи з тим же запалом, з тією ж непоборною пристрастю починав нову облогу жіночої душі.
І коли Христіана узнавала якусь відому рисочку, якусь чарівну хвилюючу дрібничку з тих, від яких серце несподівано починає битися дужче і на які Поль був такий щедрий, кохаючи її, у неї щоразу виривався слабкий болісний вигук: «Ах!»
Здивована цими дивними вигуками, пані Онора ще завзятіше запевняла її:
— А так, пані. Саме так воно й було, як я кажу, достеменно так. Я ніколи не бачила такого закоханого чоловіка.
— А вірші він їй читав?
— Авжеж, пані, ще й які гарні.
Обидві замовкли, чути було тільки, як у сусідній кімнаті, заколисуючи дитину, тихо й монотонно співає годувальниця.
В коридорі почулася чиясь хода. То Ма-Русель і Латон прийшли провідати хвору. Обидва відзначили, що вона схвильована, що стан у неї гірший, ніж був учора.
Як тільки вони пішли, Андермат відчинив двері і сказав з порога:
— Доктор Блек хоче тебе бачити. Можна?
Підвівшись на ліжку, Христіана скрикнула:
— Ні… ні… я не хочу… Ні!..
Здивований Вільям підійшов до неї:
— Але ж послухай… Треба було б… Ми так зобов’язані йому… Ти повинна…
Вона мов збожеволіла, очі в неї широко розплющились, губи тремтіли. Різким, пронизливим голосом, який, певно, було чути аж надворі, вона крикнула:
— Ні… ні… ніколи!.. Хай ніколи не приходить… Чуєш?., ніколи!
А потім, уже не розуміючи, що говорить, показала рукою на пані Онора, яка стояла посеред кімнати:
— І її теж… прожени її!., я не хочу бачити її… прожени!..
Тоді він кинувся до дружини, обняв її, поцілував у чоло.
— Заспокойся, Христіано, заспокойся, маленька… Що з тобою?.. Ну заспокойся ж!
Вона не могла більше говорити. Сльози бризнули їй з очей.
— Хай усі вийдуть, — сказала. — Ти сам побудь зо мною.
Він підбіг, схвильований, до дружини лікаря і обережно вивів її з кімнати.
— Залиште нас на хвилину, будь ласка, — мовив. — Це у неї пропасниця, молочна пропасниця. Я її заспокою. І зараз вийду до вас.
Коли він повернувся до ліжка, Христіана лежала і геть знеможена тихо плакала. І тоді й він уперше в житті заплакав.
Уночі в неї справді почалась молочна пропасниця і маячіння.
Кілька годин вона була страшенно збуджена, а тоді раптом почала говорити.
Маркіз і Андермат, які вирішили не відходити від неї і сиділи, граючи в карти, подумали, що вона кличе їх, і підійшли до ліжка.
Христіана не бачила, чи, може, не пізнавала їх. Лежала бліда на білій подушці, біляве волосся розсипалось по плечах, ясні сині очі втупилися в невідомий, таємничий і примарний світ, у якому живуть божевільні.
її руки, витягнуті на ковдрі, часом здригалися, судорожно стискувались у поривчастих мимовільних рухах.
Спочатку здавалося, що вона не розмовляє з кимось, а тільки дивиться й розповідає. Слова були безладні й незрозумілі. Вона говорила, що скеля надто висока, щоб з неї стрибнути. Боялася розбитись, а того, хто стояв унизу, простягнувши до неї руки, вона мало знала. Потім заговорила про запахи. Здавалось, намагалася згадати забуті фрази.
— Що може бути ніжніше?.. П’янить, як вино… Вино п’янить думку, а запах п’янить мрію… Разом із запахом вбираєш саму суть, істинну суть речей і світу… милуєшся квітами… деревами, польовими травами… проникаєш у душу старовинних жител, заснулу в старих меблях, килимах, в завісах на вікнах…
Потім обличчя їй скривилося, немов од великої втоми. Вона поволі, важко йшла вгору по схилу й казала комусь:
— Ох, понеси мене ще, прошу тебе, я тут помру! Я не можу далі йти. Понеси мене, як носив тоді над міжгір’ям! Пам’ятаєш?.. Як ти любив мене!
А тоді скрикнула, і в очах її майнув жах. Вона бачила перед собою мертву тварину й благала, щоб її прибрали з дороги, не завдаючи нещасній болю.
Маркіз шепнув зятеві:
— Це про осла, на якого ми натрапили, коли поверталися з Нюжера.
Тепер вона розмовляла з тією мертвою твариною, втішала її, казала, що й сама дуже нещасна, мабуть, ще нещасніша за неї, бо її покинули.
Потім раптом почала заперечувати проти чогось, що від неї вимагали. Кричала:
— О ні! Тільки не це! О, це ти… ти… примушуєш мене тягти цей віз!..
Вона задихалася, немов і справді тягла невидимого воза, плакала, стогнала, щось кричала. Більше, як півгодини, йшла вгору по схилу, з страшними зусиллями тягнучи воза.
А хтось немилосердно бив її, бо вона стогнала:
— Ох, мені боляче! Ти хоч не бшй мене, я сама йтиму… Тільки не бий, благаю тебе… Я робитиму все, що ти захочеш, тільки не бий!..
Згодом її тривожне збудження потроху вщухло, і вона аж до ранку тихо марила. А тоді задрімала і зрештою заснула. Коли прокинулась десь о другій годині дня, у неї ще була гарячка, але свідомість повернулась.
Одначе цілий день голова була важка, думки плутались. Не зразу знаходились потрібні слова, і вона страшенно стомлювалась, відшукуючи їх в пам’яті.
Але, відпочивши за ніч, Христіана остаточно прийшла до тями.
А проте відчувала, що стала іншою, немов ця криза змінила їй душу. Вона менше страждала й більше думала. Страшні недавні події наче відійшли в далеке минуле, і вона бачила їх так ясно, як ніколи раніше. Світло, що сповнює деякі душі в годину страждань, раптом засяяло перед нею, і вона зовсім по-новому
