йому сказати людям! Одна за одною з’являються збірки новел — «Дім Тельє» (1881), «Мадемуазель Фіфі» (1882), «Оповідання вальдшнепа» (1883), а в 1884 році у світ вийшло три збірники. Різні за тематикою, жваві, веселі й життєрадісні, новели цих років нагадували оптимістичні історії епохи Відродження. Не випадково серед його улюблених попередників був майстер іронічно-сатиричного сміху Франсуа Рабле.
Довгі роки Мопассан виношував план першого великого твору, а потім, уже написавши, знову й знов вимогливо переробляв його відповідно до настанов Флобера. Нарешті роман «Життя» у 1883 році побачив світ. Його події, як і в романах Бальзака, розгортаються на широкому соціально-політичному тлі 20—30-х років XIX ст. ГІевною мірою симпатизуючи давньому дворянству, яке було для Мопассана носієм старовинних традицій, культури й високих філософських ідеалів, він водночас бачив поступову його деградацію та зростаюче духовне зубожіння під натиском егоїстичної і невблаганної буржуазії. Соціапьну приреченість дворянства поділяє й головна героїня Жанна де Во, яка, живучи у примарному світі минулого, виявляється абсолютно не пристосованою до нових умов існування. Драматичний розрив між романтичними мріями та брутальною дійсністю призводить не тільки до зруйнування високих ідеалів, але й до повного краху всього її життя, сповненого гірких розчарувань.
Цей значною мірою песимістичний роман про змарноване безцільне життя все ж завершується надією на те, що воно може бути кращим. Останні слова твору набувають філософського змісту: «Життя, бачите, ніколи не буває ні таким добрим, ні таким поганим, як думають». І. С. Тургенєв, прочитавши «Життя», писав у одному з листів, що «з часів появи «Мадам Боварі» нічого подібного не з’являлося… оскільки роман Мопассана є одним із найвидатніших явищ». У іншому листі письменник додав: «Роман — розкіш, і чистоти замало не шіллерівської». Через кілька місяців, 3 вересня 1883 року, в невеличкому містечку Бужіваль поблизу Парижа І. С. Тургенєва не стало. Для Мопассана це був важкий удар: пішов з життя останній наставник і вірний друг.
Слуга письменника, який працював у нього з 1883 року до останніх днів, свідчив у своєму щоденнику «Спогади про Гі де Мопассана» (1911), що влітку 1884 року той почував себе значно краще, ніж за рік до того, і знаходив розраду в морських прогулянках. «Він дивовижно спритний, — записує Тассар, — очі його бачать усе, він знає море не гірше за старого матроса». Мопассан відвідав Корсіку та Італію й повернувся до Етрета, де за рік до того збудував віллу «Ля Гійотт». У 1885 році вийшли три збірки новел — «Туан», «Казки дня і ночі», «Іветта»— і найкращий роман Мопассана «Любий друг».
На цей час Мопассан уже встиг побувати в завойованому п'ятдесят років тому Алжірі, де став свідком політики французьких колонізаторів. У самій Франції він бачив швидке сходження до високих посад і неймовірне збагачення аморальних і нахабних пройдисвітів — явище, поширене у Третій республіці. Так виник задум твору, героєм якого мав стати нахабний, цинічний і безпринципний шукач легкої наживи Жорж Дюруа, колишній вояка експедиційного корпусу в Алжірі, постать надзвичайно типова. Породження своєї епохи, він проходить шлях бальзаківського Растіньяка, досягаючи мети найогиднішими засобами. Щоправда, між цими двома персонажами існує й значна відмінність — адже Растіньяк розумніший, освіченіший і на початку свого падіння в ньому переважають благородство та гуманність, тобто якості, цілком відсутні в Дюруа. У буржуазному суспільстві мопассанівський герой займає найнижчий щабель, але, хворобливо самолюбний, хоче будь-що досягти верхів. Дюруа розуміє, що це під силу лише безпринципному шахраєві й лицемірові. І він робить блискавичну кар’єру. Дарма, що йому спочатку доводиться елементарно поступатися гідністю, принижуватися, брехати і зраджувати, користуватися послугами своїх коханок, перебувати в ролі альфонса, вдаватися до погроз, шахрайства і відвертого шантажу. Йому в усьому щастить. Мерзотник, аморальний егоїст і цинічний хижак врешті опиняється у вищих колах суспільства, за кермом влади. У кінці роману його тесть, мільйонер-фінансист Вальтер, котрий досяг багатства і влади схожими методами, дивлячись на тріумф Дюруа, з острахом думає: «Атож, далеко сягне цей негідник!» Він розуміє, що на зміну йому приходить покоління ще страшніших і безсоромніших ділків.
На широкому тлі буржуазної дійсності з'являються десятки найрізноманітніших Гі представників, утворюючи цілу галерею типових образів. Це і згадуваний вже Вальтер, що вершить державну політику, і покірливий йому міністр Ларош-Матьє, і безпринципні журналісти Форестьє, Ріваль, Гома, Буаренар, і світські жінки Мадлен Форестьє і Клотільда де Марель. Мопассан майстерно довів, що в їхньому оточенні немає нічого святого, — все переводиться на гроші, все продається, аж до людських почуттів включно. За два роки до появи «Любого друга» Мопассан написав памфлет «Чоловік проститутка», у якому твердив, що подібне явище стало типовим для Франції 80-х років, що газети і «палата депутатів» переповнені чоловіками- проститутками. В особі Жоржа Дюруа письменник з нищівною правдою змалював класичний зразок такого «діяча». Проституюють не тільки світські жінки, а й усі згадані вище персонажі роману. Про вірність цього спостереження Мопассана свідчить написана тридцятьма роками пізніше стаття В. І. Леніна «Капіталізм і преса»: «Загальна продажність. Проституція всіх сортів, незаконна й законна, шлюбом освячена… Злодії, публічні чоловіки, продажні письменники, продажні газети… Це цвіт «вищого світу» [1].
У 80-х роках Франція почала активну колоніальну політику, захопила ряд колоній в Африці й Азії. Цей процес знайшов своє відображення і в художній літературі. З’явилися твори, що вихваляли колоніальні загарбання, теоретично обгрунтовували право європейців на них. Проте окремі письменники різко засуджували колоніальну систему. Першим серед них був Жюль Верн, другим — Мопассан. У своїй книзі алжірських вражень «Під сонцем» (1884) він гнівно засудив лицемірство і злочини французької колоніальної адміністрації, виступив з рядом антиколоніальних статей Типовим носієм найгірших рис жадібного й жорстокого колонізатора у нього став Жорж Дюруа, а також колишній спагі, капітан Маре («Мохамед Пройдисвіт», 1884). Завойовникам Мопассан протиставляє працездатність, мудрість і стриманість арабів, їхню любов до незалежності й свободи («Алюма», 1889, книга подорожей «Мандрівне життя», 1890 тощо).
1886 рік був позначений у житті Мопассана виходом збірок «Добродій Паран» і «Маленька Рок», закінченням роману «Монт-Оріоль». Слава письменника вже досягла вершини, його почали часто запрошувати до світських салонів. Це дало привід деяким його недоброзичливим біографам твердити, ніби Мопассан вирішив пробитися до аристократичних кіл. Проте об’єктивні сучасники, близькі його друзі категорично заперечували подібну версію, що мала на меті лише принизити уславленого художника. Насправді ж відвідування «вищого світу» давало можливість краще пізнати його, зрозуміти мораль та особливості поведінки представників цього світу в різних умовах. Сам Мопассан ставився до нього з глибокою зневагою, про що свідчить його книга «На воді» (1888). У ній він, зокрема, писав: «Я ніколи не зможу бути придворним! Знаєте, яке дивне почуття викликають у мене ці «гранди»? Почуття гордості, якого я ще ніколи не знав. Мені здається, що я сам між ними Принц і розмовляю з недорозвиненими дітьми, які вивчали лише святу історію. На щастя, у нас є й інші люди…»
Численні поїздки письменника на термальні води, спостереження за махінаціями ділків, що швидко прибрали до рук модні курорти й почали їх використовувати як засіб наживи, дали великий матеріал для нового роману «Монт-Оріоль». Цей соціально-викривальний твір змальовує утвердження влади фінансового капіталу в країні й ті станові зміни, що відбувалися під впливом його наступу, процес дегуманізації, що все глибше роз’їдав суспільство.
Реалістична майстерність романіста виявилась у створенні правдивих узагальнюючих образів, виразників буржуазної ідеології. Головне місце серед них займає капіталіст-промисловець і банкір Вільям Андермат, що є своєрідним продовженням лінії Вальтера з «Любого друга». Андермат — ділок нової формації. Усе, що впадає йому в око, він перекладає на грошову вартість, вищий зміст свого існування бачить у здобутті все нових і нових мільйонів та в боротьбі зі своїми конкурентами. У нього в голові, говорить його шурин Гонтран, «той самий дзвін золота, що й у залах Монте-Карло». Від себе Мопассан додає, що його Андермат нагадує машину, сконструйовану лише для того, щоб лічити, підбивати й розраховувати в голові гроші. Він свідомий своєї могутності і не випадково виголошує, що саме подібні йому багатії стали володарями часу, «справжніми і єдиними володарями». Зруйновані аристократи Равенелі, забувши про свою колишню честь, пиху й титули, підлабузнюються до Андермата і низько схиляються перед його гаманцем. З нищівною іронією Мопассан-реаліст показав, з одного боку, повну моральну деградацію французького дворянства, що остаточно втратило свої колишні ідеали, а з другого — прагнення збагатитися будь-якими засобами. Як і в попередньому романі, письменник знову стверджує: в буржуазному суспільстві все продається, все перетворюється на товар. Андермат купує не тільки землі, а й усіх, із ким спілкується.
Особливе місце в романі займає заздрісна й жадібна родина селян Оріолів. На її прикладі Мопассан
