начебто перед нею підняли завісу, що ховала досі її минуле життя.
Вона відчула страшенний біль у серці, і їй знов захотілось бігти. Скинувши з себе простирала, вона сплигнула на підлогу і впала, не маючи сили вдержатись на ногах.
Жюльєн кинувся до неї, але вона дико зарепетувала, боячись, що він торкнеться її. Звивалась і качалась по підлозі. Двері розчинилися. В кімнату разом з удовою Дантю вбігла тітка Лізон, слідом за ними барон і, нарешті, важко дихаючи, увійшла перелякана матуся.
Жанну знов поклали в ліжко, і вона відразу навмисне заплющила очі, щоб нічого не казати і цілком віддатися своїм думкам.
Мати й тітка метушились коло неї, питаючи її:
— Чи ти чуєш нас зараз, Жанно, чуєш, Жаннетто?
Прикинувшись, ніби нічого не чує, Жанна не відповідала; але вона добре помітила, що вже вечоріє. Настала ніч. Коло неї була сиділка, яка час від часу давала їй пити.
Жанна пила мовчки, але вже не спала; в голові їй снувалися болісні думки; вона марно намагалася пригадати те, що не давалось їй, немов у пам’яті її були якісь прогалини, якісь великі білі порожні місця, на яких не відбилися жодні події.
Але поступово, після великих зусиль, їй вдалось відновити всі факти.
З упертим напруженням почала вона розбиратися в них.
Приїхали матуся, тітка Лізон і барон, — виходить, вона дуже хвора. Але Жюльєн? ІДо він сказав? Чи знають що-небудь батьки? А Розалія? Де вона? І що ж робити далі? Що робити? І тут їй сяйнула одна думка — повернутися з татом та матусею до Руана, як раніш. Вона буде вдовою, — от і все.
Тоді вона стала терпляче й хитро вичікувати, прислухаючись до розмов, добре все розуміючи, але не виявляючи цього, задоволена поверненням до неї пам’яті.
Нарешті якось увечері, залишившись удвох з баронесою, вона тихесенько покликала її;
— Матусю!
Вона сама здивувалася, що її голос так змінився. Баронеса схопила її за руки:
— Донечко моя, дорога моя Жанно! Дитино моя, ти впізнаєш мене?
— Так, матусю, але не треба плакати; в нас буде довга розмова. Чи казав тобі Жюльєн, чому я втекла тоді в поле?
— Так, моя маленька, в тебе була сильна й дуже небезпечна гарячка.
— Це не так, мамо. Гарячка в мене була пізніше. Але чи сказав він тобі, від чого це трапилось і через що я втекла?
— Ні, моя люба.
— Це через те, що я застала Розалію в його ліжку.
Баронеса подумала, що дочка ще марить, і почала її
пестити.
— Спи, моя дитино, заспокойся, спробуй заснути.
Але Жанна вперто провадила своє:
— Я зараз при розумі, матусю, і не кажу вже дурниць, як це могло бути останніми днями. Якось уночі мені стало недобре, і я пішла покликати Жюльєна. Розалія спала разом з ним. Я зовсім втратила розум з відчаю й побігла по снігу, щоб кинутися з кручі.
Але баронеса повторювала:
— Так, моя дитино, ти була дуже хвора.
— Ні, це не те, мамо. Я застала Розалію в ліжку Жюльєна і не хочу більше з ним жити. Ти відвезеш мене, як колись, до Руана.
— Добре, моя дитино, — відповіла баронеса, пам’ятаючи пораду лікаря ні в чому не суперечити хворій.
— Я бачу, що ти мені не віриш, — нетерпляче сказала тоді Жанна, — піди поклич тата, він швидше зрозуміє мене.
Насилу підвівшись, матуся взяла обидві свої палиці і вийшла, волочачи ноги; за кілька хвилин вона повернулася з бароном, що підтримував її.
Вони сіли коло ліжка, і Жанна зараз же почала розповідати. Неквапливо, тихим голосом, але ясно, вона розповіла про все: про дивну вдачу Жюльєна, про його брутальність, скнарість, нарешті про його зраду.
Коли вона скінчила, барон побачив, що вона не марить, але не знав, що подумати, на що зважитись, що відповісти.
Він ніжно взяв дочку за руку, як брав колись, коли присипляв її казками:
— Слухай, моя доню, тобі треба добре все обміркувати. Не будемо поспішати; постарайся терпіти свого чоловіка, поки ми не зважимось на якесь певне рішення. Чи ти обіцяєш мені це?
— Я згодна, але я не залишусь тут, коли видужаю, — прошепотіла Жанна і потім тихенько спитала: — Де зараз Розалія?
— Ти її не побачиш більше, — відповів барон.
Але вона наполягала на своєму:
— Де вона? Я хочу знати.
Тоді він признався, що дівчина ще тут, але запевняв, що тепер вона поїде звідси.
Покинувши хвору, барон, весь палаючи гнівом, ображений в своїх батьківських почуттях, пішов до Жюльєна й суворо сказав йому:
— Пане, я вимагаю у вас пояснення вашої поведінки щодо моєї дочки. Ви зрадили її зі служницею. Це вдвоє безчесніше.
Але Жюльєн удав з себе невинного, палко заперечував, присягався іменем Бога. Та й які є докази на те? Хіба ж не втратила Жанна розум? Хіба ж не було в неї гарячки? Хіба не втекла вона по снігу тієї ночі, коли почалась її хвороба, у припадку божевілля? І саме в розпалі цього припадку, коли вона майже гола бігала по будинку, їй здалося, ніби вона побачила служницю в ліжку свого чоловіка!
Він розпалився, погрожував процесом, обурювався. І збентежений барон почав просити пробачення і, перепросивши, простяг йому свою чесну руку, яку Жюльєн відмовився потиснути.
Довідавшись про чоловікову відповідь, Жанна зовсім не розгнівалася.
— Він бреше, тату, — сказала вона, — але ми примусимо його, нарешті, признатися.
Протягом двох днів була вона мовчазна, зосереджена й задумана.
На третій день вранці вона захотіла бачити Розалію. Барон відмовився прислати служницю, сказавши, іцо вона вже поїхала. Але Жанна затялась, повторюючи:
— В такому разі хай по неї пошлють.
Вона почала вже сердитись, коли ввійшов лікар. Йому розповіли про все, щоб він міг дати пораду. Але знервована Жанна раптом заплакала і майже кричала:
— Я хочу бачити Розалію, я хочу її бачити!
Тоді лікар взяв її за руку і прошепотів:
— Заспокойтесь, пані, для вас небезпечне всяке хвилювання, бо ви вагітні.
Вона була тяжко вражена, немов ударом, і зараз же їй здалось, ніби щось у ній заворушилось. Вона замовкла, навіть не слухала, що коло неї говорили, вся поринувши в свої думки. Вночі не могла спати; нова, незвичайна думка, що в ній живе дитина, відгонила від неї сон. Вона сумувала, пригнічена тим, що це був син Жюльєна; боялася, щоб він не вдався в батька. Коли ж настав день, вона наказала покликати барона.
— Татусю, я вирішила остаточно; я хочу знати все, особливо тепер, чуєш, — я хочу, а ти знаєш, що не слід суперечити мені в моєму стані. Слухай же уважно. Ти запросиш до нас кюре. Він мені потрібен, щоб не дати Розалії говорити неправду. Коли він прийде, ти приведеш її сюди і залишишся тут з матусею. Постарайся тільки, щоб Жюльєн ні про що не здогадався.
Через годину увійшов кюре, який ще більш погладшав і задихався так само, як і матуся. Він сів коло неї в крісло, звісивши живіт між розсунутими ногами, і почав жартувати, за звичкою витираючи лоб картатою хусткою:
— Ну, ну, пані баронесо, ми з вами, здається, не худнемо; по-моєму, ми до пари одне одному.
Потім він обернувся до хворої:
