— Хе-хе! А мені казали, моя молода пані, що незабаром у нас будуть нові хрестини? Ха-ха-ха! І вже не човна хреститимемо на цей раз.
І додав серйозним тоном:
— Це буде захисник батьківщини, — після короткого роздуму вів далі,— або це буде гарна мати родини… як ви, пані,— вклонився він у бік баронеси.
Але тут відчинилися двері в глибині кімнати. Барон підштовхував розгублену Розалію, яка, плачучи і чіпляючись за одвірок, ніяк не хотіла входити. Нарешті одним штурханом барон нетерпляче ввіпхнув служницю в кімнату. Вона затулила руками обличчя і стояла схлипуючи.
Як тільки Жанна її побачила, вона швидко схопилася і сіла, блідіша, ніж простирало; серце в неї билося так шалено, що за кожним ударом піднімалась тонка сорочка, прилипла до тіла. Вона не могла вимовити ні слова, задихаючись, і насилу переводила дух. Нарешті уриваним від хвилювання голосом вона промовила:
— Мені… мені… не треба… було б… розпитувати тебе… Мені… мені досить бачити тебе такою… бачити твій… твій сором… передо мною.
їй важко було дихати; після паузи вона повела:
— Але я хочу знати все… все. Я запросила пана кюре, щоб це було наче сповідь, чуєш?
Розалія не рухалась; якісь приглушені зойки виривалися з-під її стиснутих рук.
Розпалений гнівом барон схопив її за руки, з усієї сили відірвав їх від обличчя і кинув її навколішки перед ліжком.
— Говори… Відповідай!
Вона так і залишилась на підлозі, в позі Магдалини, що кається в гріхах, чепчик з’їхав їй з голови, фартух простяг-ся но підлозі, обличчя знову було затулене руками.
Тоді до неї звернувся кюре:
— Ну, доню моя, слухай, що тобі кажуть, і відповідай. Ми не хочемо тобі зла, але хочемо знати все, що сталося.
Жанна дивилась на неї, нахилившись над краєм ліжка.
— Це правда, — запитала вона, — що ти була в ліжку Жюльєна, коли я застала вас тоді?
— Так, пані,— простогнала крізь стиснуті руки Розалія.
Тоді, важко й шумно дихаючи, заплакала й баронеса,
змішуючи з плачем Розалії свої судорожні ридання.
Втупивши в служницю очі, Жанна спитала:
— З якого часу це почалося?
— З того часу, як він прийшов, — пробелькотіла Розалія.
Жанна не зрозуміла:
— З того часу, як він прийшов?.. Виходить… з весни?
— Так, пані.
— З того часу, як він почав у нас бувати?
— Так, пані.
І Жанна засипала її запитаннями, поспішно, ніби захлинаючись.
— Але як це сталося? Як він заговорив з тобою про це? Як він оволодів тобою? Що він тобі казав? Коли саме і як ти йому поступилася? Як ти могла йому віддатися?
Розалія, теж захоплена якимсь гарячковим бажанням говорити, якоюсь потребою розповісти все, відняла руки від обличчя:
— Хіба я знаю? Це було в той день, як він уперше тут обідав, коли він прийшов до мене в мою кімнату. Він сховався на горищі. Я не сміла кричати, щоб не наробити скандалу. Він ліг зі мною; я сама не знаю, що тоді робила; він же робив усе, що хотів. Я мовчала, бо дуже він мені сподобався.
— Ну, а твоя… твоя дитина… від нього? — скрикнула Жанна.
Розалія заридала.
— Так, пані.
І обидві замовкли.
Чути було тільки схлипування Розалії та баронеси.
Пригнічена всім цим, Жанна теж відчула на очах сльози, що беззвучно потекли по її щоках.
Дитина її служниці мала того ж самого батька, що й її власна! Її гнів стих. Вона почувала, Що її охопив безпросвітний, глибокий, безмірний відчай.
І зміненим, зм’якшеним голосом, яким говорять жінки, коли плачуть, вона запитала знову:
— А як ми повернулися… звідти… з подорожі… коли це відновилося?
— У… у перший же вечір він прийшов до мене… — пробурмотіла служниця, зовсім звалившись на підлогу.
Кожне її слово розривало Жаннине серце. Виходить, першого ж вечора, після повернення до Пепля, він покинув її заради цієї дівчини. Ось чому він залишив її спати саму.
Тепер Жанна знала вже досить і не хотіла більше знати нічого.
— Геть, геть звідси, — закричала вона. Та пригнічена Розалія не поворухнулась, і Жанна звернулась до батька:
— Виведи, забери її геть!
Але кюре, що досі мовчав, визнав нагоду зручною, щоб виголосити маленьку проповідь.
— Дуже погано те, що ти вчинила, доню моя, дуже погано, і Бог не простить тобі цього гак легко. Згадай про пекло, що чекає тебе, коли ти не виправиш надалі своєї поведінки. Тепер, коли ти маєш дитину, тобі треба шануватися. Пані баронеса безумовно зробить що-небудь для тебе, а ми підшукаємо тобі чоловіка…
Він говорив би ще довго, але барон, знову схопивши Розалію за плечі, підняв її, дотяг до дверей і, наче торбу, викинув у коридор.
Тільки-но він повернувся, блідіший від дочки, як кюре почав знову:
— Що ви хочете? Вони всі тут такі, чиста біда, але нічого не вдієш, і треба вже бути поблажливим до людських слабостей. Вони ніколи не виходять заміж, не ставши перед тим вагітними, ніколи, пані. Це вже, як то кажуть, місцевий звичай, — додав він з усміхом і потім продовжував обуреним тоном:
— Навіть діти, і ті часом грішать цим. Я сам торік спіймав на кладовищі двох маленьких учнів — хлопчика і дівчинку. Я повідомив батьків, і знаєте, що вони мені відповіли? «Що ж ви хочете, пане кюре, це ж не ми навчили їх цієї розпусти, і ми тут нічого не можемо вдіяти». Ось, пане, і ваша служниця вчинила, як і інші…
Але барон, тремтячи від обурення, перепинив його:
— Вона? Яке мені діло до неї? Але Жюльєн, ось хто обурює мене. Його вчинок безчесний, і я заберу від нього дочку.
І він почав ходити по кімнаті, все більш розпалюючись і гніваючись:
— Це підло зрадити так мою дочку, підло. Він розпусник, негідник, цей чоловік, він мерзотник, і я скажу йому це, я надаю йому ляпасів, я заб’ю його своєю палицею!
Але священик повільно почав нюхати з табакерки, сидячи коло баронеси, яка все ще плакала, і мав намір до останку дограти свою роль миротворця:
— Слухайте, пане барон, між нами кажучи, він зробив, як роблять усі. Чи багато знаєте ви незрадливих чоловіків?
І він додав з лукавою добродушністю:
— Знаєте, б'юсь об заклад, що ви самі теж мали які-не-будь пригоди, признайтеся по щирості, хіба ж не так?
Барон збентежено спинився перед священиком, який продовжував:
— Авжеж, ви робили, як і всі. Хто знає, може, й ви колись спокусилися такою покоївочкою, як ця. Кажу вам, що так роблять усі. І ваша дружина через це не була ні менше щасливою, ні менш любимою, чи не так?
Розгублений барон не міг зрушити з місця.
Хай йому чорт, це правда, що й він робив так само і навіть часто, щоразу, як траплялась нагода; і він так само не шанував родинного вогнища, не пропускаючи й покоївок своєї дружини, якщо вони були
