такий спосіб, щоб чутка посилилась, або ж підтвердити те чи те таким манером, щоб ніхто не повірив написаному. Треба не забувати про все і про всіх, про всі прошарки, про всі професії, про Париж і провінцію, про військо і митців, про духовенство і університет, про урядовців і куртизанок.
Людина, що керує хронікою і командує батальйоном репортерів, мусить бути завжди в курсі справ, завжди напоготові, бути недовірливою, передбачливою, хитрою, спритною і гнучкою, підступною і прозірливою, — тільки тоді вона зможе враз розпізнати брехливу новину, зрозуміти, що саме слід сказати, а що замовчати, здогадатися, що саме зацікавить публіку; до того ж вона повинна вміти подати це в такій формі, яка підсилила б ефект.
Пан Буаренар мав багатолітню практику, але йому бракувало майстерності й шику; особливо ж бракувало йому певної вродженої кмітливості, потрібної для того, щоб кожного дня вгадувати таємні думки патрона.
Дюруа міг чудово поставити справу; він якнайкраще доповнював собою редакційний склад цієї газети, що, за словами Норбера де Варена, «плавала в глибоких водах комерцій і в мілких водах політики».
Натхненниками і справжніми редакторами «Французького життя» були з півдюжини депутатів, зацікавлених у всіх спекуляціях, які починав або підтримував видавець. У Палаті депутатів їх звали «вальтерівською зграєю» і заздрили їм, бо ж вони, напевно, заробляли гроші разом з Вальтером і через Вальтера.
Форестьє, редактор політичного відділу, був тільки підставною особою цих ділків, виконавцем їхніх планів. Вони підказували йому передові статті, які він завжди писав у себе вдома, щоб робити це, як казав, у спокійній обстановці.
А щоб надати газеті літературного й паризького тону, до неї залучили двох відомих письменників різних жанрів — Жака Ріваля, автора злободенних фейлетонів, і Норбера де Варена, поета і автора художніх нарисів на вільну тему, точніше, новел, написаних у новій манері.
Крім того, дешево роздобули серед численної зграї продажних писак і майстрів на всі руки: критиків мистецтва — художнього, музичного, театрального, редакторів судового і спортивного відділів. Дві світські дами — «Рожеве доміно» і «Біла лапка» — надсилали світські новини, обмірковували проблеми моди, елегантності, етикету, гарного тону та розповідали нескромні речі про великосвітських дам.
І «Французьке життя» «плавало в глибоких і мілких водах», кероване всіма цими різноманітними керманичами.
Дюруа все ще не тямився від радощів, ставши завідувачем хроніки, коли одержав невеличку гравіровану картку і прочитав на ній: «Пан і пані Вальтер ласкаво просять пана Жоржа Дюруа завітати до них на обід у четвер, 20 січня».
Ця нова ласка, що впала на нього слідом за першою, сповнила його такою втіхою, що він поцілував запрошення, як зробив би це з любовним листом. Потім він розшукав касира, щоб обговорити важливу фінансову проблему.
Завідувач відділу хроніки має звичайно власний бюджет, з якого платить репортерам за добрі чи посередні відомості, що їх ті приносять йому, як власники садів приносять свою садовину до крамаря.
Дюруа було визначено для початку тисячу двісті франків на місяць, і він мав намір залишити значну частину цих грошей собі.
На його невідступні вимоги касир дав йому нарешті авансом чотириста франків. У першу мить Дюруа мав твердий намір надіслати пані де Марель ті двісті вісімдесят франків, що був винен; проте він одразу зрозумів, що тоді в нього залишиться тільки сто двадцять франків, яких не вистачить на те, щоб організувати своє нове діло, — і відклав цю справу на дальший час.
Протягом двох днів він влаштовувався на новому місці, діставши в спадщину окремий стіл і картотеку для листування в просторій спільній кімнаті, де містилася вся редакція. Він зайняв один куток цієї кімнати; в другому кутку сидів Буаренар, волосся якого — чорне, незважаючи на вік — завжди звисало над паперами.
Довгий стіл посередині кімнати належав мандрівним співробітникам. Звичайно він правив за лаву, і вони сиділи на ньому, звісивши ноги або схрестивши їх по-турецькому. Набиралось таких газетярів часом п’ятеро чи шестеро, вони сиділи на столі в позі китайських болванчиків і зосереджено грали в більбоке.
Цю розвагу кінець кінцем уподобав і Дюруа, він починав уже вдосконалюватись у ній під керівництвом і завдяки порадам Сен-Потена.
Форестьє, що хворів дедалі частіше, віддав йому своє гарне більбоке з тропічного дерева, те, що купів останнім — воно було трохи важкуватим для нього, — і Дюруа міцною рукою підкидав товсту чорну кулю на кінці мотузка, рахуючи тихенько:
— Один, два, три, чотири, п’ять, шість…
Йому вперше вдалося вибити двадцять очок саме того дня, коли він мав обідати у пані Вальтер. «Гарний день, — подумав він, — мені щастить у всьому,», — бо вправність у більбоке надавала людині своєрідної переваги в редакції «Французького життя».
Дюруа вийшов з редакції рано, щоб мати час одягтись.
Він простував Лондонською вулицею, коли побачив поперед себе невисоку жінку. Фігурою вона нагадувала пані де Марель. Він відчув, як гаряча кров шугнула йому в обличчя і серце закалатало. Він перейшов вулицю, щоб подивитись на жінку збоку. Вона спинилась, щоб теж перейти вулицю. Це була не пані де Марель; він зітхнув з полегкістю.
Він часто питав себе, як йому слід було б поводитись, зустрівши свою коханку. Привітатися чи вдати, що не бачить її?
«Я вдав би, що не помітив її», — подумав Дюруа.
Було холодно, калюжі взялися кригою. Тротуари здавались сухими й сірими під газовим світлом.
Прийшовши додому, Дюруа сказав собі:
«Треба змінити квартиру. Ця мені тепер уже не годиться».
Він почував себе бадьорим і веселим, здатним гасати по дахах, і голосно повторював, походжаючи від ліжка до вікна:
— Що ж, нарешті поталанило? Поталанило! Треба написати батькові.
Він час од часу писав своєму батькові; і його лист завжди приносив щиру радість у маленький нормандський шинок коло шляху на високому горбі над Руаном і просторою долиною Сени.
Він також уряди-годи одержував синього конверта, де адреса була написана великими літерами, непевною, тремтячою рукою, і читав одні й ті самі рядки на початку батьківського листа:
«Мій любий сину, цим сповіщаємо тебе, що в нас, у твоєї матері та в мене, все гаразд. Новин тут небагато. Однак повідомляю тебе…»
І Дюруа зберігав у серці інтерес до сільських подій, до новин у сусідів, до відомостей про посіви та врожаї.
Він повторив, зав’язуючи білу краватку перед маленьким люстерком:
— Треба буде написати батькові завтра ж. Якби він мене побачив сьогодні ввечері в тому домі, куди я йду — остовпів би старий! Слово честі, я зараз пообідаю так, як йому ніколи й не снилося.
І Дюруа згадав чорну кухню за порожнім залом шинку, каструлі, що кидають жовті відблиски на стінки, кота коло печі, мордою до вогню, в позі скорченої химери, дерев’яний стіл, масний від часу і розлитих рідин, миску з супом, що парує посеред столу, запалену свічку між двома тарілками. Він уявив також батька й матір — цих двох селян з неквапливими рухами, уявив, як вони поволі сьорбають суп. Він знав кожну зморшку на їхніх старих обличчях. Знав навіть, про що вони розмовляють, вечеряючи вдвох.
Він знову подумав:
«Треба буде все-таки навідатись до них».
Одягтися й оглянувши себе перед люстерком, Дюруа загасив світло й зійшов униз.
На зовнішньому бульварі його обпали повії. Він відповідав їм, відсмикуючи руку: «Дайте мені спокій!» — так зневажливо й гнівно, немов вони його образили. За кого вони його мають? Шльондри зовсім не знаються на людях. Адже він у чорному фраку, він іде обідати до дуже багатих, дуже відомих, дуже поважних людей, — все це викликало в Дюруа таке почуття, ніби він сам став іншою людиною, світською людиною, справжньою великосвітською людиною.
Він упевнено вступив у освітлений високими бронзовими канделябрами передпокій і невимушеним
