Прийомні зали були на другому поверсі, за передпокоєм, оббитим килимами, з завісами на дверях. Двоє лакеїв дрімали на стільцях. Один взяв у Дюруа пальто, другий забрав його паличку, відчинив двері, випередив гостя на кілька кроків, а потім, відійшовши вбік, пропустив його і вигукнув його ім’я в порожньому залі.
Дюруа ніяково озирався навколо і раптом побачив у дзеркалі людей, що сиділи, здавалось, дуже далеко. Він спершу помилився в напрямку, бо дзеркало обмануло його, пройшов ще дві порожні зали і нарешті опинився в маленькому будуарі, оббитому шовком із золотими цяточками по блакитному полю, де чотири дами неголосно розмовляли біля круглого столу, на якому було сервіровано чай.
Незважаючи на впевненість, набуту ним у паризькому житті, де, завдяки репортерській роботі йому раз у раз випадало стикатись із значними особами, Дюруа був трохи збентежений розкішною обстановок) та блуканням по порожніх залах.
Він пробурмотів, шукаючи очима господиню дому:
— Пані, я насмілився…
Пані Вальтер подала йому руку, яку він потиснув з уклоном, і сказала:
— Ви дуже ласкаві, пане, що прийшли навідати мене, — і показала на крісло, сідаючи в яке, Дюруа мало не впав, бо воно здалося йому далеко вищим, ніж було насправді.
Всі замовкли. Потім одна із дам відновила розмову. Говорили про холод, який чимдалі дужчав, проте не настільки, щоб припинити епідемію тифу, або щоб можна було бігати на ковзанах. І кожна з них висловила свою думку про мороз у Парижі; потім вони обмінялися думками про свої улюблені пори року, наводячи всі банальні доводи, що осідають в головах, немов порох у кімнатах.
Дюруа повернув голову на тихе рипіння дверей і побачив крізь прозорі шибки повну даму. Тільки-но вона з’явилась у будуарі, одна з тих, що сиділи за столом, встала, потиснула всім руки й вийшла; Дюруа провів поглядом по анфіладі кімнат її чорну спину, на якій блищав стеклярус.
Коли вщухло хвилювання, викликане цією зміною осіб, дами заговорили, без будь-якого зв’язку з попереднім, про марокканське питання і про війну на Сході, а також про важке становище Англії в Південній Африці.
Дами обговорювали це, немов декламували якусь, дуже часто повторювану, світську й пристойну комедію.
Знову відбулася зміна осіб — увійшла маленька кучерява блондинка, а це призвело до виходу високої сухорлявої особи середнього віку.
Заговорили про шанси пана Ліне на обрання в Академію. Дама, яка щойно ввійшла, була переконана, що його переможе пан Кубанон-Леба, автор чудової французької віршованої переробки «Дон Кіхота» для сцени.
— Знаєте, цю річ ставитимуть зимою в Одеоні.
— Ах, невже? Неодмінно піду подивитись — це справжній художній твір.
Пані Вальтер відповідала лагідно, спокійно й байдуже, не замислюючись над змістом своїх слів, бо її думка була завжди готова наперед.
Помітивши, що темніє, вона подзвонила, аби засвітили лампи, і слухала далі розмову, яка плинула, немов струмок; це не заважало їй думати про те, що вона забула зайти до гравера й замовити запрошення на наступний званий обід.
Вона була трохи товстувата, ще вродлива, в тому небезпечному віці, коли жінка вже починає старіти. Вона підтримувала себе доглядом, обережністю, гігієною й різними мастями для шкіри. Вона здавалась розумною у всьому, поміркованою і розважливою, одною з тих жінок, що їх думки нагадують французький сад. Там ніщо не вражає, і все ж таки почуваєш певні чари. їй не бракувало розуму, — гострого, скромного й тверезого розуму, що заступав фантазію, — не бракувало доброти, відданості та спокійної зичливості до всіх і до всього.
Вона помітила, що Дюруа мовчить, що до нього не звертаються, що йому трохи ніяково; а що дами й досі не покінчили з Академією — з цією улюбленою темою, яка завжди затримувала їх надовго, — то пані Вальтер спитала:
— А ви, пане Дюруа, — ви, певно, обізнані в цьому краще за всіх, і кому віддаєте перевагу?
Він відповів, не вагаючись:,
— Як на мене, пані, головне — не заслуги кандидатів, завжди спірні, а їх вік та стан здоров’я. Я цікавився б не їхнім званням, а їх недугами. Я не дізнавався б, чи зробили вони римований переклад із Лопе де Вега, але докладно розпитав би про стан їхньої печінки, серця, нирок та спинного мозку. Для мене добра гіпертрофія, добра альбумінурія, а надто початок м’язової атрофії важили б у сто разів більше, ніж сорок томів міркувань про патріотичні мотиви в поезії варварських народів.
Здивоване мовчання було відповіддю на ці слова.
Потім пані Вальтер спитала, усміхаючись:
— Чому ж так?
— Тому, — відказав Дюруа, — що я в усьому шукаю тільки втіхи для жінок. Академія ж, пані, цікавить вас насправді лише тоді, коли помирає хто-небудь з академіків. Чим більше їх помирає, тим приємніше для вас. Але, щоб вони помирали швидко, треба обирати старих і хворих.
А що присутні й досі дивувались, то він додав:
— Зрештою, і я такий самий, як ви, і я з великою приємністю читаю в паризькій хроніці про смерть того чи того академіка. Я відразу ж питаю себе: «Хто має заступити його?» — і складаю свій список. Це гра, дуже мила, світська гра, в яку грають в усіх паризьких салонах щоразу, коли вмирає хто-небудь із безсмертних: «Гра в смерть і сорок старих».
Дами, все ще трохи збентежені, почали, проте, посміхатись, — таке влучне було це зауваження.
Дюруа закінчив, підводячись:
— Це ви обираєте їх, пані, а обираєте ви їх тільки для того, щоб вони вмирали. Отже, обирайте старих, дуже старих, якнайстаріших, і ніколи ні на що інше не зважайте.
Він дуже граціозно вклонився і вийшов.
Тільки-но він зник, одна з дам мовила:
— Цікавий юнак. Хто це?
Пані Вальтер відповіла:
— Це один із наших співробітників, він поки що виконує у газеті тільки дрібну роботу, але я певна, що він швидко піде вгору.
Дюруа весело, сягнистим кроком прямував униз по бульвару Мальзерб; він був задоволений собою і шепотів: «Непоганий початок».
Того вечора він помирився з Рашеллю.
Наступний тиждень ущедрив Дюруа двома подіями: його призначили завідувачем хроніки й запросили на обід до нані Вальтер. Він одразу побачив зв’язок між цими двома новинами.
«Французьке життя» було насамперед комерційним підприємством, бо патрон був комерсантом: пресу й звання депутата він мав усього лиш за трамплін. Вживаючи добродушність, як зброю, він скрізь орудував під приязною личиною щирої людини, але в своїх справах, хоч би які вони були, користався тільки людьми, яких сам випробував, перевірив, яких уважав спритними, сміливими й гнучкими. Дюруа на посаді завідувача хроніки здавався йому цінним хлопцем.
Цей обов’язок виконував досі секретар редакції пан Буаренар, старий журналіст, коректний, пунктуальний і несміливий, немов чиновник. За тридцять років він секретарював по редакції одинадцяти газет, ні в чому не змінивши напряму своїх думок чи способу дій. Він переходив із редакції до редакції, як із ресторану в ресторан, ледве помічаючи, що страви мають трохи інший смак. Політичні й релігійні погляди його не обходили. Він любив газету, незалежно від її напрямку, віддавав їй свої знання і свій дорогоцінний досвід. Він працював, як сліпий, що нічого не бачить, як глухий, що нічого не чує, як німий, що ніколи ні про що не розмовляє. Проте в нього була велика професійна чесність, і він аж ніяк не припустився б чого-небудь такого, що не вважав би порядним, чесним і коректним зі свого професійного погляду.
Пан Вальтер цінував його, проте часто доручав хроніку — цей, як він казав, мозок газети — комусь іншому. Саме через хроніку поширюють новини, пускають чутки, впливають на публіку й на ренту. Між двама звітами про світські вечори треба вміти просунути, ніби ненароком, щось важливе — не прямим текстом, а натяком. Треба говорити наздогад, але так, щоб читач зрозумів, у чому річ; треба спростувати те чи те в
