Форестьє, хворий, виснажений, раз у раз кашляв і отруював йому життя в газеті, немов навмисне вигадуючи найнеприємніші доручення. Якось, роздратований після тривалого бухикання, коли Дюруа не приніс йому потрібних відомостей, він навіть пробурчав:
— А, чорт, ти ще дурніший, ніж я гадав.
Дюруа мало не дав йому ляпаса, проте стримався і відійшов, прошепотівши: «Я тобі це пригадаю».
Раптом йому сяйнула чудова думка і він додав: «Я тобі роги наставлю, голубе». Вийшов задоволений, потираючи руки.
Він вирішив наступного ж дня приступити до виконання цього плану.
Він зробив розвідувальний візит до нані Форестьє.
Коли він прийшов, вона читала книжку, лежачи на дивані.
Вона подала йому руку, не ворухнувшись, і, обернувши тільки голову, мовила:
— Добрий день, Любий друже.
Дюруа здалося, що він дістав ляпаса.
— Чому ви мене так називаєте?
Пані Форестьє відказала, всміхаючись:
— Я бачила на тому тижні пані де Марель, і вона розповіла, як вас охрестили у неї.
Привітність молодої жінки заспокоїла його. Та й чого йому було, власне, боятись?
А пані Форестьє казала далі:
— Ви її балуєте. А до мене заходите знічев’я, тридцять шостого числа або щось коло того.
Дюруа сів біля неї і розглядав її з якоюсь новою цікавістю, з цікавістю аматора-колекціонера. Вона була чарівна — білява, з ніжним, теплим відтінком волосся, ніби створена для пестощів. І він подумав: «Вона, безперечно, краща за ту».
Він не сумнівався в успіху — досить, здавалось йому, простягти руку і взяти її, як дозрілий плід.
Він сказав рішуче:
— Я не приходив до вас, бо так було краще.
Вона спитала, не зрозумівши:
— Як? Чому це?
— Чому? Ви не здогадуєтесь?
— Ні, слово честі.
— Тому, що я закоханий у вас… О! трошки, зовсім трошки… і не хочу закохатись по-справжньому…
Вона начебто не здивувалась, не образилась, не відчула нериємності; вона всміхалася тією ж самою байдужою усмішкою і спокійно відповіла:
— О, ви все-таки можете приходити. В мене ніколи не закохуються надовго.
її тон уразив Дюруа ще більше, ніж слова, і він спитав:
— Чому?
— Тому, що це марна справа, і я відразу ж даю це зрозуміти. Якби ви мені раніше розповіли про свій острах, я заспокоїла б вас і порадила б, навпаки, приходити якнайчастіше.
Він патетично вигукнув:
— Хіба ж можна наказувати почуттям!
Пані Форестьє повернулась до нього:
— Друже мій, я викреслюю закоханого з числа живих. Він стає бевзем, та й не тільки бевзем, а ще й небезпечною людиною. Я пориваю з тими, що кохають мене або удають кохання, будь-які близькі стосунки: по-перше, вони набридають мені, а по-друге, вони для мене підозрілі, немов скажений собака, що може вкусити. І я ставлю їх у моральний карантин, аж поки мине їх хвороба. Не забувайте цього. Я добре знаю, що для вас кохання не що інше, як свого роду апетит, а для мене це, навпаки, своєрідне… своєрідне єднання душ, у яке не вірять чоловіки. Ви розумієте букву, а я — дух. Але… гляньте мені в вічі…
Вона вже не всміхалася. Обличчя в неї було спокійне й холодне, і вона сказала, карбуючи кожне слово:
— Я ніколи, ніколи не буду вашою коханкою, чуєте? Отже, цілком марна, навіть шкідлива для вас річ — обстоювати це бажання. А тепер, коли… операцію зроблено… чи хочете ви, щоб ми стали друзями, добрими, справжніми друзями, без усяких потайних думок?
Дюруа вже зрозумів, що всяка спроба буде даремною перед цим остаточним вироком. Тому він покірно визнав свою поразку і, радіючи з можливості мати таку союзницю в житті, простяг їй обидві руки:
— Я до ваших послуг, пані.
Вона відчула щирість в його голосі і дала йому руки.
Він поцілував їх одну по одній і сказав просто, підвівши голову:
— Боже, якби я знайшов таку жінку, як ви, — з якою радістю я одружився б із нею!
Пані Форестьє була зворушена — адже такі фрази доходять жінкам до самісінького серця; і вона кинула йому один із тих вдячних поглядів, які роблять нас рабами жінок.
Бачачи, що гість не знає, як відновити розмову, вона ніжно сказала, торкнувшись пальцем його плеча:
— І я відразу ж почну виконувати свої дружні обов’язки. Ви недогадливі, друже мій…
Вона завагалась і спитала:
— Можна говорити з вами щиро?
— Так.
— Цілком щиро?
— Цілком.
— Ну, то навідайтесь до пані Вальтер, вона про вас дуже високої думки, і постарайтесь їй сподобатись. Там ваші компліменти будуть до речі, хоч вона чесна жінка, затямте це собі, абсолютно чесна жінка. О, там теж ніякої надії на… на мародерство. Ви зможете там здобути більше, якщо зумієте домогтися прихильності. Я знаю, що ваше становище в газеті досі ще незначне, проте не бійтесь, вони приймають усіх своїх співробітників однаково гостинно. Підіть туди, послухайте мене.
Дюруа сказав, усміхаючись:
— Дякую, ви — ангел… мій ангел-хранитель.
Після цього вони говорили про всяку всячину.
Він сидів довго, аби довести, що йому приємно бути коло неї, а прощаючись іще раз спитав:
— То ми з вами друзі?
— Авжеж, друзі.
Він помітив ефект свого недавнього компліменту і підкреслив його, додавши:
— Якщо ви станете колись удовою, то я виставлю свою кандидатуру.
І швидко вийшов, щоб не дати їй часу розгніватись.
Візит до пані Вальтер трохи бентежив Дюруа: вона ніколи його до себе не запрошувала, і він боявся проявити неделікатність. А втім, патрон був прихильний до нього, відзначав його послуги, віддавав йому перевагу у складних справах, чого ж би не скористатися з цієї ласки, щоб увійти в його дім?
Отже, одного дня Дюруа встав рано, пішов — на базар і купив за десять франків десятків зо два чудових груш. Старанно запакувавши їх в кошичок, аби повірили, що фрукти привезені здалеку, він підніс їх до швейцара патронеси з своєю візитною карткою, на якій написав:
«Жорж Дюруа уклінно просить пані Вальтер прийняти ці фрукти, що їх прислано сьогодні вранці з Нормандії».
Взавтра він знайшов у своїй поштовій скриньці в редакції конверт з відповіддю — візитну картку пані Вальтер, яка «щиро дякувала панові Жоржу Дюруа і повідомляла, що буває дома по суботах».
Наступної суботи Дюруа з’явився.
Пан Вальтер жив на бульварі Мальзерб у власному будинку, частина якого, за звичаєм практичних людей, здавалася в найми. Єдиний швейцар обслуговував два під’їзди, одчиняв господареві й пожильцям та надавав усьому будинку багатого й пристойного вигляду своєю величною постаттю церковного воротаря, товстими литками в білих панчохах та парадною лівреєю із золотими гудзиками й червоними вилогами.
