Вона вела далі:
— Ти що, встиг оглухнути після четверга?
Дюруа нічого не відповів, прибравши зневажливого вигляду, щоб не скомпрометувати себе жодним словом з цією розпусницею.
Рашель гнівно зареготала й сказала:
— То ти ще й онімів? Може, твоя дама відкусила тобі язика?
Він люто обернувся і мовив з обуренням:
— Хто вам дозволив звертатися до мене? Забирайтесь геть, а то я скажу, щоб вас затримали.
Очі в Рашелі спалахнули, груди заколихались, і вона загорлала:
— Он воно як! Ох ти ж негідник! Коли спиш із жінкою, то хоч вітайся до неї. Якщо ти з іншою, то, гадаєш, можна не впізнавати мене сьогодні? Якби ти хоч кивнув мені, коли я проминала тебе, я дала б тобі спокій. Але ти, бач, кирну гнеш. Ну, стривай же! Начувайся! Ах, ти мені й добридень не кажеш, коли бачиш…
Вона ще довго репетувала, але пані де Марель уже одчинила двері ложі, й метнулась крізь натовп, безтямно шукаючи виходу.
Дюруа кинувся слідом, намагаючись догнати її.
Рашель, побачивши, що вони тікають, переможно гукнула:
— Держіть її! Держіть її! Вона вкрала у мене коханця!
Публіка зареготала. Двоє чоловіків, задля жарту, схопили втікачку за плечі й потягли її, намагаючись поцілувати. Та Дюруа наздогнав, силоміць вирвав її й витяг на вулицю. Вона кинулась у фіакр, що стояв перед дверима. Він скочив за нею і, коли візник спитав: «Куди їхати, пане?»— відповів: «Куди хочете».
Фіакр поволі рушив, хилитаючись на брукові. Клотільда затулила обличчя руками, вона задихалась і захлиналась в нервовому нападі, а Дюруа не знав, що робити і що казати.
Нарешті, почувши, що вона плаче, він мовив, затинаючись:
— Слухай, Кло, моя маленька Кло, дозволь пояснити тобі! Я не винен… Я знав цю жінку раніше… коли тільки приїхав…
Вона відкрила обличчя і з гнівом закоханої й зрадженої жінки, з шаленим гнівом, що повернув їй мову, забелькотіла швидко й уривчасто задихаючись:
— Ах, мерзотник!., мерзотник!.. Який же ти негідник!.. Чи ж можливо… який сором!.. О боже мій!.. Який сором!..
Що більше приходила вона до тями, то дужче розпалювалась і кричала:
— Це ж ти моїми грішми платив їм! А я йому давала гроші… на цю дівку… Ах, мерзотник!
Якусь хвильку вона немов шукала іншого, міцнішого слова, але не знайшла і раптом скрикнула, наче плюнула:
— О!.. Свиня!.. Свиня!.. Свиня!.. Ти їй моїми грішми платив!.. Свиня!.. Свиня!..
Вона не знаходила іншого слова і повторювала:
— Свиня!.. Свиня!..
Зненацька вона вихилилася з фіакра, схопила візника за рукав: «Стійте!» — відчинила дверцята й вискочила на вулицю.
Дюруа й собі хотів вийти, але вона крикнула: «Не сходь! Забороняю тобі!» — так голосно, що перехожі почали зупинятися, і Дюруа не поворухнувся, боячись скандалу.
Тоді пані де Марель витягла з кишені гаманець, пошукала грошей при світлі ліхтаря, взяла два з половиною франки, тицьнула їх візникові в руку й сказала тремтячим голосом:
— Держіть… ось вам… Я сама плачу!.. І відвезіть цього покидька в Батіньйоль, на вулицю Бурсо.
Люди, що стояли навколо неї, засміялися. Якийсь пан вигукнув: «Браво, дівчинко!» — а вуличний хлопчак, скочивши на підніжку, просунув голову у відчинені дверцята
і верескливо крикнув:
— Добраніч, Бібі!
І карета рушила під регіт юрби.
VI
Сумний прокинувся Жорж Дюруа другого дня.
Він поволі одягся, сів біля вікна й замислився. Почував у всьому тілі болісну втому, немов учора його побили палицями.
Нарешті потреба розжитися за всяку ціну грішми примусила його вийти з дому, і він попрямував до Форестьє.
Приятель прийняв його в своєму кабінеті; він грів цоги біля каміна.
— Що це підняло тебе так рано?
— Дуже важлива справа. У мене борг честі.
— Ти програв?
Дюруа завагався, потім кивнув головою:
— Програв.
— Багато?
— П’ятсот франків.
Він був винен тільки двісті вісімдесят.
Форестьє недовірливо спитав:
— Кому це ти винен?
Дюруа не зразу знайшов, що відповісти:
— Та… та… одному панові де Кралевілю.
— А-а! А де він живе?
— На вулиці… вулиці…
Форестьє засміявся:
— На вулиці «Шукай вітру в полі», авжеж? Знаю цього пана, любий. Коли хочеш двадцять франків, то я можу тобі дати, але не більше.
Дюруа взяв луїдор.
Потім він обійшов, оббиваючи пороги, всіх своїх знайомих і на п’яту годину нарешті набрав вісімдесят франків.
А що йому треба було ще двісті, то він рішуче визнав свою поразку і, лишивши собі зібрані гроші, пробурмотів:
— К бісу! Не буду я псувати собі настрій через ту погань. Виплачу їй, коли зможу.
Два тижні він прожив ощадливо, розмірено й доброчесно, сповнений найкращих намірів. Потім його знову охопила жадоба кохання. Йому здавалось, що вже багато років минуло відтоді, як він тримав у обіймах жінку. І від кожної спідниці кидало його в трепет, немов матроса, який хвилюється до нестями, побачивши суходіл.
Отож він подався одного вечора до «Фолі-Бержер», сподіваючись зустріти там Рашель. Він справді побачив її, тільки-но ввійшов, бо вона була завсідницею цього закладу.
Дюруа підійшов до неї, всміхаючись, з простягненою рукою. Але вона зміряла його поглядом з голови до ніг.
— Чого вам треба від мене?
Він спробував засміятись:
— Ну, не придурюйся.
Вона повернулась до нього спиною.
— Я не знаюся з сутенерами.
Рашель добрала найгрубішої лайки. Кров шугнула в обличчя Дюруа, і він побрів додому сам- один.
