коней. Каблуки лунко стукотіли по тротуару.
Прощаючись з Дюруа, Клотільда спитала:
— Хочеш зустрінемося післязавтра?
— Звичайно, хочу.
— О тій самій годині?
— О тій самій.
— Прощай, любий.
І вони ніжно поцілувались.
Додому Дюруа пішов швидким кроком, обмірковуючи, що вигадати завтра, аби виплутатись зі скрути.
Відімкнувши двері до своєї кімнати, він пошукав у кишені жилета сірників і сторопів, намацавши пальцями монету.
Засвітивши світло, він схопив її, щоб роздивитись. Це був луїдор — двадцять франків!
Він подумав, що збожеволів.
Довго крутив він монету в руці, міркуючи, яким дивом вона опинилась у кишені. Не з неба ж вона впала!
Потім раптом здогадався, і його охопила лють. Адже його коханка казала йому про гроші, які потрапляють за підкладку і знаходяться в скрутну хвилину. Це ж вона подала йому милостиню. Який сором!
Дюруа вигукнув у нестямі:
— Ну, зустріну ж я її післязавтра! Я покажу їй!
Він ліг спати, розгніваний, ображений.
Прокинувся пізно. Хотілося їсти. Він спробував знову заснути, щоб устати тільки о другій годині; тоді сказав собі: «Це мені аж ніяк не допоможе; треба нарешті роздобути грошей».
І Дюруа вийшов, сподіваючись, що на вулиці йому сяйне якась ідея.
Однак на думку нічого не спадало; біля кожного ресторану від нестерпного бажання їсти рот йому наповнювався слиною.
Опівдні Дюруа раптом зважився: «Поснідаю на ті Клотільдині двадцять франків. Це ж не завадить мені повернути їх їй завтра».
Він поснідав у пивній за два з половиною франки. Зайшовши в редакцію, він віддав три франки швейцарові:
— Фукаре, ось гроші, що ви мені вчора позичили на візника.
Працював до сьомої. Потім пішов обідати і знову взяв три франки з тих грошей. Після двох кухлів пива ввечері його денні витрати сягали дев’яти франків тридцяти сантимів.
А що він не міг за добу поновити свій кредит або знайти нові ресурси, то другого дня взяв іще шість з половиною франків з тих двадцяти, які мусив віддати ввечері: отже, він прийшов на побачення з чотирма франками двадцятьма сантимами в кишені.
Настрій у нього був мов у скаженого собаки, і він намірявся відразу ж з’ясувати становище. Він скаже своїй коханці: «Знаєш, я знайшов ті двадцять франків, що ти поклала мені в кишеню. Не віддаю їх тобі сьогодні, бо не маю чим, у мене, зрештою, й часу не було клопотатися грошовим питанням. Але я віддам їх першого ж разу, коли побачимось».
Клотільда прийшла ніжна, запобіглива, сповнена побоювань. Адже вона не знала, як він зустріне її. Вона стала міцно цілувати його, щоб нічого не пояснювати в перші хвилини.
А Дюруа казав собі: «Ще буде час поговорити з нею про це. Почекаю нагоди».
Нагоди він не дочекався і не мовив жодного слова, не зважуючись зачепити таку делікатну тему.
Клотільда вже й не нагадувала про прогулянку і була чарівна.
Вони попрощалися близько півночі, Призначивши побачення аж на середу наступного тижня, бо пані де Марель мала кілька запрошень на обід.
Другого дня, коли Дюруа платив за сніданок і шукав чотирьох монет, що мали ще лишитись у нього, він знайшов п’ять, із них одну золоту.
Спочатку він подумав, що вчора йому випадково дали золотий здачі; потім зрозумів, і серце йому стислося — такою принизливою була ця настирлива милостиня.
Як він шкодував, що промовчав! Якби він поговорив із нею в різкому тоні, цього не трапилося б.
Чотири дні Дюруа вперто й марно намагався роздобути де-небудь п’ять луїдорів і проїв другий золотий Клотільди.
Вона примудрилась, — хоч він і сказав їй розлючено: «Знаєш, облиш свої дурниці, бо я розсерджусь!» — на першому ж побаченні знову засунути йому двадцять франків у кишеню штанів.
Знайшовши ці гроші, Дюруа скрикнув: «Сто чортів!» — і переклав їх у жилет, аби мати під рукою, бо в нього не було жодного сантима.
Він заспокоював своє сумління такою думкою: «Я поверну їй усе разом. По суті, це ж тільки грошова позичка».
Нарешті касир редакції зглянувся на розпачливі благання Дюруа й став видавати йому по сто су щодня. їх вистачало на їжу, але було мало, щоб повернути борг.
А що Клотільді знову закортіло вештатись по всіх непевних місцях Парижа, то він більш уже не дратувався, коли знаходив після цих вечірніх походеньок золотий — у кишені, чи навіть у черевику, або в футлярі годинника.
Коли вже в неї є бажаніш, яких він зараз не може задовольняти, то чи не природно, що вона сама за них і платить, аби не відмовлятись від них?
А втім, Дюруа рахував усі одержані від своєї коханки гроші, щоб повернути їх колись.
Якось увечері Клотільда сказала йому:
— Ти не повіриш — я ніколи не була в «Фолі-Бержер»! Поведеш мене туди?
Він завагався, боячись зустрічі з Рашеллю, але подумав: «Дарма! Адже не жонатий я, зрештою. Якщо Рашель і побачить мене, то зрозуміє, в чому річ, і промовчить. Крім того, ми візьмемо ложу».
Ще одна причина спонукала Дюруа згодитись. Він зможе взяти для пані де Марель ложу, не платячи за неї. Це буде свого роду компенсація.
Він залишив Клотільду в кареті й пішов до каси сам, щоб вона не бачила, як він одержить контрамарку, а потім вернувся по свою коханку.
Вони ввійшли. Контролери вклонилися їм.
У фойє було повнісінько люду. Вони насилу проштовхались крізь натовп чоловіків і жінок. Нарешті добрались до своєї ложі і влаштувалися в ній, замкнуті між мовчазним партером і галасливою галереєю.
Та пані де Марель не дивилась на сцену, її цікавили тільки повії, що походжали за її спиною, і вона раз у раз озиралась на них з бажанням доторкнутися, помацати їхні корсажі, щоки та волосся, щоб дізнатись, як же ці істоти створені.
Рантом вона промовила:
— Он та повна брюнетка весь чась дивиться на нас. Зараз я подумала навіть, що вона з нами заговорить. Ти звернув увагу?
Дюруа відказав:
— Ти, либонь, помилилась.
Проте він давно вже її помітив. Це була Рашель — вона ходила туди й сюди повз їхню ложу, і очі її палали гнівом, а з язика ладні були от-от зірватися гострі слова.
Дюруа тільки-но зіткнувся з нею в натовпі; вона тихенько озвалася: «Добридень», — і підморгнула: мовляв, розумію. Але він не відповів на цю люб’язність, боячись, щоб не побачила його коханка, і пройшов холодно, піднявши чоло і зневажливо стиснувши губи. Повія, підбурена несвідомими ревнощами, повернула назад, знову зачепила його і мовила голосніше: «Добридень, Жорже».
Він знову нічого не відповів. Тоді Рашель вирішила за всяку ціну домогтися, щоб він упізнав її й привітався, і стала походжати за ложею, чекаючи слушної хвилини.
Побачивши, що пані де Марель дивиться на неї, вона торкнулась пальцем плеча Дюруа:
— Добридень! Як ся маєш?
Але він не обернувся.
