від приємних хвилин, які вона може йому подарувати, і додав: «Але чекатиму тебе о дев’ятій в нашій квартирі».
І, пославши записку з редакційним кур’єром, щоб не витрачатися на телеграму, Дюруа почав міркувати, як роздобути грошей на вечерю.
О сьомій годині він іще нічого не вигадав і мордувався голодом. Тоді його пойняла рішучість розпачу. Він почекав, поки розійшлись один по одному всі його колеги, і, лишившись сам, подзвонив. Увійшов швейцар патрона, що стеріг помешкання.
Дюруа стояв і нервово порпався в кишенях. Тоді сказав уривчасто:
— Бачите, Фукаре, я забув гаманець дома, я маю пообідати в «Люксембурзі». Позичте мені п’ятдесят су на візника.
Швейцар із жилетної кишені витяг три франки і спитав:
— Пан Дюруа не потребує більше?
— Ні, ні, цього мені досить. Дуже вдячний.
Сховавши срібняки, Дюруа збіг но сходах і подався обідати в шинок, до якого заглядав у чорні дні.
О дев’ятій годині він чекав свою коханку, гріючи ноги коло каміна в маленькій вітальні. Клотільда прийшла дуже жвава, дуже весела, збуджена морозним повітрям.
— Коли хочеш, — сказала вона, — ми спершу підемо погуляти, а потім повернемось сюди об одинадцятій. Чудова погода для прогулянки.
Дюруа відповів буркотливо:
— Навіщо ходити? Тут дуже добре.
Клотільда вела далі, не знімаючи капелюшка:
— Якби ти знав, як чудово місяць світить! Просто щастя — погуляти такого вечора.
— Можливо, але мені не хочеться гуляти.
Він промовив це з люттю в голосі. Це її приголомшило й образило. Вона спитала:
— Що з тобою? Що це за тон? Мені хочеться погуляти — не розумію, чому ти сердишся.
Він схопився, вкрай роздратований:
— Я не серджуся. Мені це набридло, та й годі!
Клотільда була з тих, кого опір дратує, а негречність обурює. Вона сказала зневажливо, з холодним гнівом:
— Я не звикла, щоб зі мною так розмовляли. Тоді я сама піду. Бувай!
Він зрозумів, що це не жарт, кинувся до неї, взяв її за руки й прошепотів, цілуючи їх:
— Прости мене, моя люба, прости мене! Я сьогодні дуже знервований, дуже дратівливий. У мене стільки прикростей, турбот, знаєш, службові діла…
Вона відповіла лагідніше, проте ще не заспокоївшись:
— Мене це не обходить, і я не хочу, щоб ви на мені зривали ваш кепський настрій.
Дюруа обняв її і підвів до дивана.
— Серденько, я не хотів образити тебе, це просто з язика злетіло…
Він примусив її сісти, а сам став перед нею навколішки:
— Ти мене простила? Скажи, що простила.
Вона холодно прошепотіла:
— Хай так, тільки щоб цього більше не було.
І, підвівшись, додала:
— Тепер ходімо гуляти.
Дюруа усе ще стояв навколішках, обнімаючи її ноги, і шепотів:
— Прошу тебе, лишімось тут. Благаю тебе! Зроби це ради мене. Мені так хочеться побути цей вечір з тобою наодинці, отут біля каміна. Скажи «так», благаю тебе, скажи «так»!
Вона виразно й суворо відповіла:
— Ні. Я хочу гуляти, а до твоїх примх мені байдуже.
Дюруа не відступався:
— Благаю тебе, в мене є причина, дуже поважна причина…
Вона повторила: —Ні! А коли ти не хочеш піти зі мною, то я піду сама. Прощай!
Вона вмить вивільнилась і попрямувала до дверей. Дюруа підбіг до неї й схопив за плечі:
— Слухай, Кло, моя маленька Кло, слухай, зроби це ради мене…
Вона заперечливо хитала головою й ухилялась від поцілунків, пручаючись з його обіймів, щоб піти. Він затинався:
— Кло, моя маленька Кло, у мене є причина.
Вони спинилась і глянула йому в очі:
— Ти брешеш… Яка причина?
Він почервонів, не знаючи, що сказати. А вона обурено вигукнула:
— Ти ж сам знаєш, що брешеш… негідник!
І вона гнівним рухом вирвалась від нього, з слізьми на очах.
Дюруа знову схопив її за плечі і, змучений, готовий нризнатися в усьому, аби уникнути розриву, промовив розпачливо:
— Річ у тому, що в мене нема жодного су… От що!
Клотільда спинилась і зазирнула йому в вічі, щоб прочитати в них істину:
— Що ти кажеш?
Він почервонів по самісінькі вуха:
— Кажу, що в мене нема жодного су. Розумієш? Нема й двадцяти су, навіть десяти су, нема чим заплатити за чарку смородинівки в кафе, куди ми зайдемо. Ти примушуєш мене робити такі ганебні признання. Не міг же я піти з тобою, а потім, за столом, коли подадуть страви, спокійнісінько повідомити, що в кишенях у мене порожньо…
Вона все ще дивилась йому в вічі.
— Значить… це… правда?
Він ураз вивернув усі свої кишені — в штанях, жилеті та піджаку — і прошепотів:
— Ну… досить з тебе… тепер?
Вона зненацька простягла руки в пристрасному пориві й кинулась йому на шию.
— Мій біднесенький!.. О, мій біднесенький!.. Аби я знала! Як же це з тобою сталося?
Вона посадовила Дюруа, сіла йому на коліна, оповила руками його шию, цілуючи у вуса, губи, очі і примусила розповісти, як із ним приключилось таке нещастя.
Він вигадав зворушливу історію. Мотляв, він мусив допомогти своєму батькові, що потрапив у скруту. Він не тільки віддав йому свої заощадження, але й чимало напозичався.
І додав наостанок:
— Мені доведеться голодувати не менш, як півроку, бо я вичерпав усі свої ресурси. Нічого не вдієш, у житті таке буває. Гроші, зрештою, не варті того, щоб думати про них.
Клотільда шепнула йому на вухо:
— Я тобі позичу грошей?
Дюруа з гідністю відповів:
— Ти дуже добра, серденько, але облишмо говорити про це, прошу тебе. Це мене ображає.
Вона замовкла, потім, стиснувши його в обіймах, прошепотіла:
— Ти не уявляєш, як я кохаю тебе!
Це був один із їхніх найкращих любовних вечорів.
Збираючись іти, Клотільда сказала, всміхаючись:
— Ах, як приємно було б у твоєму становищі знайти десь у кишені забуті гроші, яку-небудь монету за підкладкою!
Він щиро відповів:
— Ще б пак!
Додому вона захотіла йти пішки і всю дорогу милувалася чудовим місяцем.
Стояла холодна й ясна ніч, які бувають на початку зими. Легенький мороз підганяв перехожих і
