— Як я жадав вас! — сказав Дюруа.
Вона повторила:
— Мовчи!
Чути було, як покоївка за стіною брязкотить тарілками.
Дюруа підвівся:
— Я не можу сидіти так близько коло вас. Я втрачаю тяму.
Двері одчинились.
— Сніданок на столі, пані.
Він поважно подав господині руку.
Вони сиділи за столом навпроти, весь час перезиралися й посміхались, зайняті тільки собою, оповиті ніжними чарами нового кохання. Вони не помічали, що саме їдять. Раптом Дюруа відчув дотик маленької ніжки, що блукала під столом. Він піймав її своїми ногами і вже не відпускав, стискаючи щосили.
Покоївка входила і виходила, приносила й прибирала страви байдуже, ніби нічого не помічаючи.
Після сніданку вони повернулись до вітальні й знову сіли поруч на дивані.
Дюруа потроху присувався до пані де Марель, намагаючись обійняти її. Але вона спокійно відштовхнула його.
— Обережно, можуть увійти.
Він прошепотів:
— Коли ж я зможу побачити вас на самоті, щоб сказати, як кохаю вас?
Вона схилилась до його вуха й тихенько мовила:
— Я сама прийду до вас цими днями.
Він відчув, що червоніє:
— Але я… я живу… дуже скромно.
Вона всміхнулася:
— Байдуже. Я ж прийду бачити вас, а не помешкання.
Тоді Дюруа почав допитуватись, коли саме вона прийде.
Пані де Марель призначила день наприкінці наступного тижня, і він став благати її наблизити дату, белькотів безладні слова; очі його блищали, обличчя пашіло, він боляче стискав їй руки, він палав бажанням, тим нестримним бажанням, що виникає після сніданку віч-на-віч.
Її тішило, що він з такою жагою її просить, і вона поволі ?оступалась днем по дню.
А він повторював:
— Завтра… скажіть: завтра…
Нарешті вона згодилась:
— Гаразд. Завтра. О п’ятій пополудні.
Він глибоко й радісно зітхнув, і вони почали розмовляти майже спокійно і так інтимно, немов були знайомі вже років двадцять.
Пролунав дзвінок; вони здригнулися і враз відсунулись одне від одного.
Вона прошепотіла:
— Це, напевно, Лоріна.
Дівчинка ввійшла й, здивована, спинилась, потім підбігла до Дюруа, радісно плескаючи в долоні, захоплена тим, що бачить його, і крикнула:
— Ах! Любий друже!
Пані де Марель засміялась:
— Ось як! Любий друг! Лоріна охрестила вас! Це гарне приятельське прізвисько для вас; я теж називатиму вас Любим другом!
Дюруа посадовив дівчинку на коліна і мусив гратися з нею в усі гри, яких навчив її.
О третій годині без двадцяти хвилин він попрощався — час було йти до редакції; і вже на сходах, крізь напіврозчинені двері, ще раз шепнув ледве чутно:
— Завтра. О п’ятій.
Пані де Марель відповіла усмішкою. «Так», — і зникла.
Покінчивши з редакційними справами, Дюруа почав обмірковувати, як йому прибрати кімнату для побачення з коханкою та приховати, по можливості, убозтво свого помешкання. І він надумав прикрасити стіни японськими дрібничками. Він купив на п’ять франків цілу колекцію барвистих клаптів, маленьких віял та екранчиків і затулив ними надто помітні плями на шпалерах. Шибки оздобив прозорими малюнками, що зображували човни на річці, зграї птахів на тлі червоного неба, різнобарвних дам на балконах та цілі процесії дрібненьких чорних чоловічків серед засніжених долин.
Його кімнатка, де місця вистачало тільки на те, щоб лягти та сісти, тепер скидалась на розмальований паперовий ліхтар. Це йому сподобалось, і він іще весь вечір наліплював на стелю птахів, вирізаних із кольорового паперу, що лишився в нього.
Потім ліг і заснув, заколисаний свистками поїздів.
Другого дня Дюруа повернувся додому рано, з пакунком тістечок та пляшкою мадери, купленою в бакалійника. Йому довелось вийти ще раз, щоб дістати пару тарілок і склянок; він розставив частування на туалетному столику, застеливши брудну дошку серветкою, а миску й глечик для води сховав під столиком.
Потім став чекати.
Вона прийшла о чверть на шосту і скрикнула, захоплена барвистою строкатістю малюнків:
— Як у вас мило! Але надто багато людей на сходах.
Дюруа обняв її, палко цілував крізь вуаль її волосся між лобом і капелюшком.
Через півтори години він провів її до стоянки фіакрів на Римській вулиці. Коли вона була вже в екіпажі, шепнув:
— У вівторок, о тій же годині.
— О тій же годині, у вівторок, — сказала вона.
Було вже темно, і вона притягла до себе його голову крізь дверцята й поцілувала його в губи. А коли візник стьобнув коня, крикнула: «Прощавайте, Любий друже!» — і стара карета повільно покотилась.
Три тижні Дюруа отак приймав у себе пані де Марель через два-три дні то вранці, то ввечері.
Якось, чекаючи її після полудня, він почув на сходах страшенний галас і підійшов до дверей. Плакала дитина. Почувся обурений чоловічий голос:
— Чого це він горлає, той шибеник?
А жіночий голос відповів верескливо й розлючено:
— Це та клята шльондра, що тягається до журналіста, звалила Ніколя на сходах. Дивись-но, яка наролоч, повилазило їй, чи що — дитини на сходах не бачить!
Спантеличений Дюруа відступив назад, бо почув шелест спідниць і поквапливі кроки на сходах, поверхом нижче.
Незабаром постукали в його двері, які він щойно зачинив. Він одімкнув, і пані де Марель кинулась у кімнату, задихана й розгублена, бурмочучи:
— Ти чув?
Дюруа прикинувся, ніби нічого не знає.
— Ні, а що?
— Як вони мене образили?
— Хто?
— Мерзотники, що меншають унизу.
— Та ні, що трапилось, скажи?
Вона заридала і не могла вимовити жодного слова.
Йому довелося зняти з неї капелюшок, розшнурувати її, покласти на ліжко, змочити їй скроні мокрим рушником; вона задихалась, потім, трохи заспокоївшись, спалахнула гнівом і образою.
Вона хотіла, щоб він побіг униз, викликав сусідів на бій і повбивав.
Дюруа сказав:
— Та це ж звичайні робітники, грубий народ. Подумай, що дійшло б до суду, тебе можуть впізнати, заарештувати, знеславити. З такими людьми краще не зв’язуватись.
