випроставши ноги, застромивши руки за пояс, розсівшись на стільці й відкинувши голову за спинку. Його куртка рясніла плямами, а з надутих, як черева, кишень видніли шийка пляшки, окраєць хліба, якийсь загорнутий у газету пакунок і звисав кінець мотузки. В нього була густа кучерява, розкуйовджена чуприна, сіра від бруду; кашкет валявся долі, під стільцем.
Поява елегантно вбраної дами зачудувала всіх. Обидві парочки перестали шепотітись, візники замовкли на півслові, підозрілий тип, що курив, вийняв люльку з рота, плюнув перед себе і подивився, трохи обернувши голову.
Пані де Марель прошепотіла:
— Тут дуже мило! Нам буде тут дуже гарно. Іншим разом я вберуся робітницею.
І вона сіла без вагання й огиди за дерев’яний стіл, що блищав від лою, був вимитий розлитими на ньому напоями і нашвидку витертий серветкою прислужника. Дюруа трохи ніяково, трохи соромливо шукав вішалки для свого циліндра. Не знайшовши нічого, він поклав його на стілець.
Вони їли бараняче рагу, жіго й салат. Клотільда повторювала:
— Страшенно люблю такі страви! У мене вульгарні смаки. Мені тут веселіше, ніж в Англійському кафе.
Потім вона сказала:
— Коли ти вже хочеш зробити мені велику приємність, то поведи мене в шинок на танці. Я знаю один дуже гарний, недалеко звідси, що зветься «Біла королева».
Дюруа здивовано спитав:
— Хто ж водив тебе туди?
Він глянув на Клотільду і побачив, що вона почервоніла й трохи зніяковіла, немов це раптове запитання збудило в неї якийсь інтимний спогад. Після вагання, такого короткого в жінок, що про нього можна тільки здогадуватись, вона відповіла:
— Один приятель… — Потім, помовчавши, додала: — Він помер уже…
І вона опустила очі, щиро засмучена.
А Дюруа вперше подумав, що він нічого не знає про минуле життя цієї жінки, і замислився. Певна річ, вона вже мала коханців, але яких, з якого кола? Невиразні ревнощі, своєрідна ворожість прокидалась у ньому, ворожість до всього, що не належало йому в її серці, в її житті. Він роздратовано дивився на молоду жінку, намагаючись розгадати таємницю, замкнуту в її вродливій і мовчазній голівці, в якій, може, саме зараз снувалися журні думки про іншого, про інших. Йому кортіло зазирнути в її спогади, поритися у них, про все довідатись, все пізнати!
Вона знову спитала:
— Поведеш мене до «Білої королеви»? Це для мене було б справжнє свято.
Він подумав: «Хай! Що мені до її минулого! Яка дурість— перейматися цим!» І він відповів, посміхаючись:
— Звичайно, люба.
На вулиці Клотільда промовила тихенько, тим таємничим тоном, яким роблять признання:
— Я досі не зважувалась просити тебе про це; але ти не уявляєш собі, як я люблю такі хлоп’ячі прогулянки в ті місця, куди жінки не ходять. Коли буде карнавал, я одягнуся школярем. Я напрочуд кумедна у цьому вбранні.
Коли вони зайшли до танцювального залу, Клотільда притулилась до Дюруа, злякана, але вдоволена, захоплено поглядаючи на повій і сутенерів; час од часу, коли вона бачила якого-небудь поважного й нерухомого поліцейського, то казала, немов заспокоюючи себе про всяк випадок: «Цей агент виглядає солідно». За чверть години їй усе це набридло, і Дюруа провів її додому.
Відтоді почалися відвідини усіх непевних місць, де розважається народ, і Дюруа помітив у своєї коханки справжню пристрасть до такої безжурної студентської гульні та блукання.
Вона приходила на побачення в полотняній сукні та в чепчику покоївки, немов театральна субретка; незважаючи на вишукану й навмисну простоту свого вбрання, вона не знімала перснів, браслетів і сережок з діамантами й відповідала, коли Дюруа благав скинути їх: «Хай! Усі подумають, що це рейнські камінці».
Вона вважала, що чудово переодягалася, хоч насправді скидалась на страуса, який ховав голову, і ходила по шинках, що мали найгіршу репутацію.
Вона хотіла, щоб і Дюруа вбирався робітником, але він не погоджувавсь і лишався в пристойному костюмі завсідника дорогих ресторанів, не перемінивши навіть циліндра на м’який фетровий капелюх.
Вона примирилася з його впертістю, міркуючи: «Подумають, що я покоївка зі своїм коханцем із вищого світу». І ця комедія здавалась їй чарівною.
Вони заходили в дешеві шинки і сідали в глибині закуреної халупи, на кривих стільцях, коло старого дерев’яного стола. Кімнату повивала хмара гіркого диму, чути було дух смаженої риби; чоловіки в блузах горлали, присьорбуючи з чарок; і лакей здивовано розглядав цю чудну пару, подаючи їм дві порції настояних на горілці вишень.
Вона тремтіла від страху й захоплення і поволі пила червоний ягідний сік, поглядаючи навколо себе неспокійними й палаючими очима. Кожна проковтнута вишня викликала в неї почуття провини, кожна крапля палючого, пряного напою давала їй гостру втіху, радість фраденод забороненої насолоди.
Потім вона тихенько казала: «Ходім звідси». І вони виходили. Схиливши голову, вона швидко, дрібним кроком, кроком актриси, яка сходить із сцени, пробиралась між п’яними, що, спершись ліктями на столи, поглядали на неї підозріливо й неприязно, а переступивши через поріг, вона глибоко зітхала, немов уникнувши якоїсь страшної небезпеки.
Іноді вона, здригаючись, питала Дюруа:
— Якби мене образили в такому місці, що ти зробив би?
Він відповідав хвалькувато:
— Оборонив би тебе, хай йому чорт!
І вона в захваті стискувала йому руку, може, навіть невиразно бажаючи, щоб її образили й оборонили, щоб чоловіки, хоч би й такі чоловіки, як у цих шинках, билися за неї з її коханцем.
Але ці екскурсії, що відбувались двічі або тричі на тиждень, починали набридати Дюруа; до того ж йому з якогось часу важко було дістати потрібний півлуїдор, щоб платити за фіакр і страви.
Він жив тепер дуже бідно — бідніше, ніж тоді, коли служив на Північній залізниці, бо в перші місяці своєї журналістської праці смітив грошима, сподіваючись от-от заробити велику суму, тож вичерпав усі свої ресурси і всі способи роздобути грошей.
Позички в касі — найпростіший спосіб — скінчилися дуже швидко, і Дюруа уже взяв у редакції плату за чотири місяці вперед та ще шістсот франків у рахунок гонорару. Крім того, він був винен сто франків Форестьє, триста франків Жаку Рівалю, який позичав охоче, та ще мав безліч дрібних ганебних боргів од п’яти до двадцяти франків.
Сен-Потен, у якого він попросив поради, де б узяти ще сотню франків, не зміг йому допомогти, незважаючи на всю свою винахідливість, і Дюруа впадав у розпач від злиднів, ще дошкульніших тепер, бо в нього було більше потреб.
Його дратувало й виводило з терпцю геть усе, і цс виявлялось скрізь і повсякчас, з найдрібнішого приводу.
Часом він питав сам себе, як же він умудряється витрачати близько тисячі ліврів на місяць, не дозволяючи собі розкошів, ні навіть примх; і він підрахував, що сніданок за вісім франків та обід за дванадцять десь у фешенебельному кафе на бульварі коштують уже цілий луїдор, а коли додати сюди франків із десять кишенькових грошей — тих грошей, що пливуть, не знати як, — то разом буде тридцять франків. А тридцять франків щодня — це за місяць дев’ятсот. А ще ж витрати на одяг, взуття, білизну, прання тощо.
Отже, чотирнадцятого грудня Дюруа опинився без жодного су в кишені і без будь-якої надії роздобути хоч трохи грошей.
Він зробив так, як часто робив колись — не поснідав і цілий день працював у редакції, сердитий і заклопотаний.
Близько четвертої пополудні він одібрав «синій папірець» від своєї коханки:
«Хочеш пообідати разом? Потім поблукаємо де-небудь».
Дюруа написав у відповідь: «Обідати неможливо». Потім подумав, що було б безглуздо відмовлятись
