Відсутність Шарля надала Дюруа більшої ваги в редакції «Французького життя». Він умістив кілька передових за своїм підписом, підписував так само і хроніку, бо патрон вимагав, аби кожен відповідав за те, що пише. Кілька разів він вступав у полеміку, з якої виходив переможцем, а його постійні зносини з державними діячами поступово готували з нього спритного й завбачливого редактора політичного відділу.
Одну тільки чорну хмарку бачив він на своєму обрії. Невеличка конкуруюча газета постійно нападала на нього, або, точніше, нападала в його особі на завідувача відділу хроніки «Французького життя», на завідувача «відділу сенсаційної хроніки пана Вальтера», як писав анонімний співробітник цієї газетки, що звалася «Перо». Дюруа щодня знаходив у ній уїдливі замітки і всякі інсинуації.
Жак Ріваль сказав Дюруа:
— А ви однак терплячий.
Той пробурмотів:
— Що ж ви хочете, тут нема прямого нападу.
І от якось після полудня, коли Дюруа увійшов до редакційного приміщення, Буаренар подав йому черговий номер «Пера».
— Гляньте, тут іще одна неприємна для вас замітка.
— А-а! І з якого приводу?
— З приводу дурниці — арешту якоїсь громадянки Обер поліцейський агентом добропристойності.
Жорж узяв подану йому газету і прочитав під заголовком «Дюруа бавиться» таке:
«Славетний репортер «Французького життя» повідомляє нас сьогодні, що пані Обер, про арешт якої агентом поліцейської бригади добропристойності ми писали, існує тільки в нашій уяві. Проте згадана особа проживає на Монмартрі, вулиця де л’Екюрей, 18. Зрештою, нам цілком зрозуміло, який інтерес або які «інтереси» можуть мати агенти вальтерівського банку в тому, щоб підтримувати агентів префекта поліції, який терпить їхню комерцію. Що ж до згаданого вище репортера, то хай він краще подав би нам щось із тих прекрасних сенсаційних новин, які становлять його секрет: повідомлення про смерті, спростовувані наступного дня, про бої, яких не було, про важливі висловлювання коронованих осіб, що нічого не казали, — взагалі всю інформацію, що складає «Вальтерівські прибутки», або нескромні подробиці про вечори у жінок сумнівної слави, чи про добротність деяких продуктів, що становить багатюще джерело для декого з наших колег».
Дюруа скорше розгубився, ніж розсердився; він зрозумів, що тут є щось дуже неприємне для нього.
Буаренар спитав:
— Хто дав вам таку інформацію?
Дюруа силкувався пригадати, але не міг. Потім раптом йому сяйнуло:
— Таж це Сен-Потен!
Він іще раз перечитав замітку в «Пері» і раптом почервонів, обурений обвинуваченням у продажності.
— Як, вони підозрюють, що мені платять за…
Буаренар урвав його:
— Авжеж. Це буде для вас дуже прикро. Патрон суворо стежить за такими речами. Це ж може часто траплятись у хроніці…
В цю мить увійшов Сен-Потен. Дюруа підбіг до нього:
— Ви бачили замітку в «Пері»?
— Так, і я зараз саме від громадянки Обер. Вона справді існує, але не була заарештована. Це зовсім безпідставна чутка.
Тоді Дюруа кинувся до патрона; той прийняв його холодно й недовірливо. Вислухавши його пояснення, пан Вальтер сказав:
— Підіть самі до цієї дами й подайте таке спростування, щоб про вас не писали більше нічого подібного. Я маю на увазі те, чим закінчується замітка. Це дуже прикро для газети, для мене й для вас. Журналіст — так само, як дружина Цезаря, — повинен бути поза всякою підозрою.
Дюруа сів у фіакр, взявши Сен-Потена за провідника, і гукнув візникові:
— Монмартр, вулиця л’Екюрей, 18!
Це був величезний будинок, і їм довелося піднятися аж на шостий поверх. Двері відчинила стара жінка у вовняній кофті.
— Чого вам іще треба від мене? — сказала вона, побачивши Сен-Потена.
— Я привіз до вас цього пана — інспектора поліції, що хотів би довідатись про вашу справу, — відповів той.
Тоді жінка впустила їх.
— Тут після вас іще двоє приходили з газети, не знаю, з якої саме, — додала вона.
Потім спитала в Дюруа:
— То ви, пане, хочете довідатись, як було діло?
— Атож. Чи були ви арештовані поліцейським агентом добропристойності?
Жінка аж руками сплеснула.
— Та ніколи в світі, паночку мій, ніколи в світі! Ось як було діло. М’ясник, у якого я завжди купую, постачає гарне м’ясо, однак він обважує. Я часто помічала це, проте мовчала. Та ось недавно прошу я в нього два фунти на котлети, бо чекала дочку й зятя обідати, і бачу, що він відважує мені кістки з обрізками, щоправда, кістки з м’яса для котлет, але не з того, яке мені треба. Я щоправда, могла б зробити із нього рагу, але коли я прошу на котлети, то навіщо ж мені чужі обрізки? Отож я відмовляюсь. Тоді він мені каже: «Стара відьма», — а я йому: «Старий шахрай». Слово по слову — і ми так полаялись, що люду зібралось перед крамницею більше сотні, і всі регочуть та й регочуть. Нарешті прийшов поліцейський і повів нас до комісара. Побули ми там, та й випустили нас. Відтоді я купую м’ясо в іншому місці й навіть не проходжу повз його двері, щоб уникнути сварки.
Жінка замовкла. Спитав Дюруа:
— І це все?
— Отак усе й було, любий пане.
І, запропонувавши йому скляночку наливки, від якої Дюруа відмовився, стара попросила, аби в рапорті було сказано, що м’ясник обважує людей.
Повернувшись до редакції, Дюруа написав відповідь:
«Якийсь анонімний писака з «Пера», висмикнувши в себе з хвоста власне перо, чіпляється до мене з приводу старої, яку нібито арештував агент добропристойності. Я заперечую це. Я сам бачив громадянку Обер, якій щонайменше шістдесят років, і вона якнайдокладніше розповіла мені про свою сварку з м’ясником за недоважене м’ясо на котлети, що й спричинилося до пояснень у поліцейського комісара.
Ото і вся справа.
Що ж до решти інсинуацій з боку редактора «Пера», то я їх нехтую. До того ж на такі речі не відповідають, коли автор ховається під машкарою.
Жорж Дюруа».
Пан Вальтер і Жак Ріваль, який щойно прийшов, визнали цю відповідь достатньою, і було вирішено негайно пустити її в кінці хроніки.
Дюруа повернувся додому рано, трохи схвильований і стривожений. Що відповість той? Хто він? Чому так гостро на нього нападає? Завдяки різкій вдачі журналістів ця дурниця може зайти далеко, дуже далеко.
Спав він погано.
Коли він перечитав другого дня свою замітку в газеті, вона здалась йому ще гострішою, ніж у рукопису. «Можна було пом’якшити деякі вислови», — подумав він. Він хвилювався цілий день, а вночі знову погано спав. Встав удосвіта, щоб піти по черговий номер «Пера», де мала бути відповідь на його спростування.
Надворі знову похолодало, був добрячий мороз. Струмки тяглися вздовж тротуарів, як крижані
