стрічки.
Газет іще не продавали, і Дюруа згадав той день, коли з’явився його перший нарис — «Спогади африканського стрільця». Руки й ноги в нього мерзли, щеміли, особливо кінці пальців, і, щоб зігрітися, він почав бігати навколо заскленого кіоска, де продавщиця сиділа коло жаровні; крізь віконечко було видно тільки її ніс та червоні щоки під вовняним каптуром.
Нарешті рознощик газет передав очікуваний пакунок у віконечко, і жінка простягла Дюруа «ІІеро» вже розгорнутим.
Він пошукав очима своє ім’я і спочатку нічого не побачив. Зітхнув з полегкістю, та раптом помітив відповідь, виділену двома рисками:
«Громадянин Дюруа з «Французького життя» друкує спростування, але, спростовуючи, знову бреше. Проте він визнає, що пані Обер існує і що агент водив її до поліції. Отже, залишається тільки додати слово «добропристойності» після слова «агент», і цим усе буде сказано.
Однак совість деяких журналістів на рівні їхнього таланту.
І я підписуюсь:
Луї Лангремон».
Серце в Дюруа закалатало, і він подавсь додому, не дуже добре розуміючи, що робить. Отже, його образили і образили так, що вагатись далі не можна. За віщо? За дурницю. За якусь стару бабу, яка посварилася з м'ясником.
Він швидко одягся і пішов до пана Вальтера, хоч, мабуть, не було ще й восьмої години ранку.
Пан Вальтер уже встав і читав «Перо».
— Що ж, — сказав він з поважним виразом обличчя, побачивши Дюруа, — вам уже не можна ніяк відступати.
Дюруа нічого не відповів.
Видавець повів далі:
— Зараз же йдіть і розшукайте Ріваля, і він подбає про ваші інтереси.
Дюруа пробурмотів кілька невиразних слів і побрався до фейлетоніста, який іще спав. На дзвінок він схопився із ліжка і, прочитавши замітку, мовив:
— Хай йому чорт, треба піти туди. Кого ви намічаєте другим свідком?
— Я не знаю.
— Хіба Буаренара? Як на вашу думку?
— Про мене — хай буде Буаренар.
— Ви добре фехтуєте?
— Зовсім не вмію.
— Огуди к лихій годині! А як із пістолетом?
— Трохи стріляю.
— Добре. Ви повправляйтесь, поки я клопотатимусь про справу. Почекайте мене хвилинку.
Ріваль вийшов до туалетної і незабаром повернувся — вмитий, поголений, коректний.
— Ходімо зі мною, — сказав він.
Ріваль жив на першому поверсі невеличкого будинку і тепер повів Дюруа в підвал — величезний підвал, перетворений на фехтувальний зал і тир; всі отвори на вулицю були забиті.
Він засвітив газові ріжки, що вели в глибину другого невеличкого підвалу, де стояв залізний манекен, розмальований червоним та синім, поклав на стіл дві пари пістолетів нової системи, що набиваються з затвора, і почав віддавати уривчасті команди, немов це було вже на місці дуелі:
— Готово! Плі! Раз, два, три!
Спантеличений Дюруа слухався, підносив руку, націлявся, стріляв; а що він раз у раз влучав манекенові просто в живіт, бо замолоду часто користувався старим кавалерійським пістолетом батька і перебив чимало птиці у дворі, то Жак Ріваль задоволено приказував:
— Добре, дуже добре, саме так, саме так!
Потім він його залишив, мовивши:
— Стріляйте отак до півдня. Ось вам патрони, не шкодуйте їх. Я вернусь, заберу вас із собою снідати і розкажу новини.
Дюруа вистрілив іще кілька разів, потім сів і замислився.
«Яке ж це безглуздя — такі-от справи! Що це має довести? Хіба шахрай стане меншим шахраєм після дуелі? Яка користь для ображеної порядної людини важити життям, підставляючи груди під кулю негідника?»
І чорний сум наліг на нього; він пригадав усе те, що казав Норбер де Варен про убозтво людського розуму, про нікчемність ідей і прагнень, про безглуздя моралі.
І він голосно мовив:
— Це, далебі, правда, хай йому всячина!
Дюруа захотілося пити і, почувши позад себе дзюрчання води, він побачив прилад для душу й налився з-під крана. Потім він знову замислився. Сумно було в цьому льоху, сумно, немов у домовині. Глухий стукіт екіпажів на вулиці здавався далеким гуркотом громовиці. Котра вже година? Час, напевно, тягнеться тут, як у в’язниці, де ніщо і ніхто його не відзначає, за винятком тюремника, що приносить їжу.
Дюруа чекав довго-довго. Потім він почув кроки, голоси, і з’явився Жак Ріваль разом із Буаренаром. Ріваль вигукнув:
— Усе гаразд!
Дюруа подумав, що справа скінчилась яким-небудь вибачним листом, серце його закалатало, і він пробурмотів:
— А!.. Дякую.
— Цей Лангремон — не з полохливих, — вів далі фейлетоніст. — Він погодився на всі наші умови. Двадцять п’ять кроків, стріляти один раз, після команди, піднімаючи пістолета. Так рука куди певніша, ніж при наводці зверху вниз. Дивіться, Буаренаре, я вам зараз покажу.
І, взявши пістолета, Ріваль почав стріляти, аби довести, що цілитися значно краще, коли підносиш руку.
Потім він сказав:
— Тепер ходімо снідати, уже за дванадцяту.
Вони подалися до сусіднього ресторану. Дюруа за весь час не мовив ані слова; він їв, щоб не подумали, ніби йому страшно; потім він пішов з Буаренаром до редакції і неуважно, машинально взявся до своєї роботи. Всі вирішили, що він молодчага.
Жак Ріваль попрощався з ним надвечір; умовились, що секунданти приїдуть екіпажем завтра вранці, о сьомій годині, а потім всі разом вирушать у ліс Везіне, де й відбудеться зустріч.
Все це сталося несподівано, всупереч волі Дюруа, без жодного його слова згоди чи відмови, і так швидко, що він був приголомшений, наляканий і не дуже добре розумів, що саме діється.
Він повернувся додому о дев’ятій, пообідавши з Буаренаром, який з приязні не покидав його цілий день.
Лишившись на самоті, Дюруа кілька хвилин міряв кімнату сягнистим кроком. Він був надто схвильований, аби про щось міркувати. Єдина думка володіла його розумом: «Завтра дуель», — але вона не збуджувала нічого, крім невиразного й непереможного хвилювання. Колись він був солдатом, стріляв в арабів, але майже без небезпеки для себе, немов у вепрів на полюванні.
Зрештою, він зробив те, що мусив зробити. Він показав себе таким, яким і треба було показати. Про це будуть говорити, його хвалитимуть, вітатимуть.
Він сказав уголос, як це буває під час великого напруження думки:
— Яка ж він усе ж таки тварюка — той Лангремон!
Потім сів і замислився. Кинув на стіл картку свого супротивника, яку Жак Ріваль дав йому, щоб він знав адресу.
Дюруа знову перечитав картку, як перечитував сьогодні уже разів із двадцять: «Луї Лангремон, вулиця Монмартр, 176». От і все.
Він дивився на ці рядки літер, що здавалися таємничими, сповненими якогось тривожного змісту. «Луї Лангремон»… — Що це за суб’єкт? Якого віку? Який він на зріст? Яке в нього обличчя? Хіба ж не обурливо,
