зробив помилку, бо хотів поцілити в голову. Пістолет у мене був тугий, а я звик до зовсім слабких; отож, коли я натиснув спуск, то через його опір дуло піднялося трохи вгору. Дарма, — я не дуже й схибив. Він теж добре стріляє, бестія! Його куля просвистіла повз мою скроню. Я відчув рух повітря.
Сидячи в нього на колінах, Клотільда міцно обіймала його, немовби хотіла розділити небезпеку, яка йому загрожувала.
Вона шепотіла:
— О бідолашний любчику, мій бідолашний…
Потім вона сказала:
— Знаєш, я не можу жити без тебе! Мені треба бачитися з тобою, а коли мій чоловік у Парижі, це зовсім не легко. Часто в мене буває вільна година вранці, як ти іще не встав, і я могла б прийти поцілувати тебе; але я не хочу більше ходити в твій жахливий будинок. Що б таке нам придумати?
Дюруа раптом немов осяяло, і він спитав:
— Скільки ти тут платиш?
— Сто франків на місяць.
— Ну, то я беру цю квартиру собі й відразу ж перебираюсь сюди. Моя однаково вже не годиться в моєму новому становищі.
Вона трохи подумала, потім відповіла:
— Ні. Я не згодна.
— Чому? — здивувався Дюруа.
— А тому…
— Це не аргумент. Ця квартира мені дуже подобається. Я лишаюсь тут. — Він засміявся й додав: — До того ж, найнято її на моє ім’я.
Але Клотільда повторила:
— Ні, ні, я не згодна…
— Та чому ж, нарешті?
Тоді вона тихенько й ніжно прошепотіла:
— Бо ти водитимеш сюди жінок, а я цього не хочу.
— Та ніколи в світі! — обурено вигукнув він. — Обіцяю тобі.
— Ні, все-таки водитимеш.
— Присягаюсь тобі!
— Справді?
— Справді. Слово честі, це наш дім, тільки наш.
Вона пригорнулась до нього в палкому пориві:
— Тоді я згодна, любий! Але затям собі: якщо ти мене зрадиш, — хоч раз, один-єдиний раз, — між нами все буде кінчено назавжди!
Дюруа знову палко заприсягнувся, і вони вирішили, що він перебереться сьогодні ж, аби Клотільда могла навідувати його, коли проходитиме мимо.
Трохи згодом вона заявила:
— Неодмінно приходь до нас обідати в неділю. Мій чоловік у захваті від тебе.
Дюруа був улещений.
— Справді?..
— Так, ти його зовсім зачарував. Слухай, ти ж казав мені, що ріс десь у маєтку на селі, правда?
— Так. А що?
— Отже, ти, певно, трохи знаєшся на сільському господарстві.
— Авжеж.
— То побалакай з ним про садівництво та жнива. Йому це буде дуже до вподоби.
— Гаразд, з охотою.
Вона пішла, обцілувавши все його обличчя; ця дуель украй розпалила її пристрасть.
А Дюруа думав, ідучи до редакції: «Яке чудне створіння! Пурхає по життю, мов та пташка! Хто знає, чого вона хоче, що вона любить? А яке кумедне подружжя! Хіба ж не примха долі поєднала того старигана з цією вітрогонкою? Що спонукало інспектора залізниці одружитися з такою школяркою? Загадка! Хто знає? Можливо, кохання?»
Та кінець кінцем він вирішив: «В усякому разі з неї чарівна коханка. Я був би справжнім йолопом, якби випустив її з рук».
VIII
Наслідком дуелі було те, що Дюруа зробився одним із головних фейлетоністів «Французького життя», а що знаходити нові теми було йому дуже важко, то він обрав собі за фах пишномовні декламації про занепад моралі, про дріб’язковість характерів, про послаблення почуття патріотизму та про анемію національної гордості у французів. Він сам придумав цей вислів: «анемія національної гордості» — і пишався ним.
А коли пані де Марель, сповнена того насмішкуватого, скептичного і веселого гумору, що зветься паризьким, глузувала з його тирад, знищуючи їх одним влучним дотепом, він відповідав, усміхаючись:
— Дарма! Це створить мені добру репутацію надалі.
Тепер він жив на Константинопольській вулиці; він переніс сюди свою валізу, щітку, бритву та мило — оце й було переселення. Його коханка приходила двічі або тричі на тиждень, до того, як Дюруа вставав, умить роздягалась і прослизала в ліжко, тремтячи від холоду.
Дюруа обідав у них по четвергах і, щоб сподобатись чоловікові, розмовляв з ним про сільське господарство; власне, він і сам любив усе, що стосується хліборобства, то ж вони іноді так захоплювались бесідою, що зовсім забували про свою даму, яка дрімала на дивані.
Лоріна теж засинала, часом на колінах у батька, часом у Любого друга.
А коли Дюруа виходив, пан де Марель щоразу заявляв тим повчальним тоном, яким завжди говорив про звичайнісінькі речі:
— Дуже приємний молодик. І розумово дуже розвинений.
Був кінець лютого. Вранці на вулицях від возиків із квітами вже пахло фіалками.
В житті Дюруа не було жодної хмаринки.
Та якось пізнього вечора, прийшовши додому, він побачив листа, підсунутого під двері. Він подивився на штамп: «Кан».
Розкривши конверта, Дюруа прочитав:»
«Кан, вілла Жолі.
Дорогий друже, пам’ятаєте, ви казали мені, що я в усьому можу покластись на вас? Так от, прошу у вас дуже тяжкої послуги, а саме — приїхати сюди й не залишати мене саму із вмирущим Шарлем. Він іще ходить по кімнаті, але лікар попередив мене, що він, імовірно, й тижня не проживе.
У мене вже нема ні сил, ні мужності дивитись день і ніч на його конання. І я з жахом думаю про останні хвилини, що наближаються невблаганно. Можу попросити про таку послугу тільки вас, бо в мого чоловіка вже нема родичів. Ви були його товаришем, він одчинив перед вами двері редакції. Приїздіть, благаю вас. Мені більше нема кого покликати.
Ваш відданий друг Мадлен Форестьє».
Якесь дивне почуття пройняло серце Дюруа, немов свіжий подув вітру, — почуття визволення, простору, що розкривався перед ним, — і він прошепотів: «Звичайно, я поїду. Бідолашний Шарль! Зрештою, така доля чекає нас усіх!»
Патрон, якому він показав листа пані Форестьє, побурчав, проте кінець кінцем погодився.
— Але повертайтесь швидше, ви нам необхідні,— кілька разів повторив він.
Жорж Дюруа виїхав до Кана другого дня експресом, о сьомій годині, попередивши подружжя Форестьє телеграмою.
Приїхав він наступного дня, близько четвертої пополудні.
