нарешті ці передсмертні спазми. І хворий до світанку просидів у ліжку, не склеплюючи очей.
Уранці Форестьє насамперед звелів, щоб покликали перукаря, бо він звик голитися щоранку. Він підвівся зараді цього, але мусив відразу ж знову лягти і почав дихати так уривчасто, важко й болісно, що пані Форестьє, злякавшись наказала збудити Дюруа, який тільки-но ліг спати, і попросила його піти по лікаря.
Дюруа незабаром привів доктора Гаво, який прописав ліки й дав кілька порад; проте, коли журналіст, проводячі Гаво, спитав його думку, той відповів:
— Це агонія. Завтра вранці він помре. Попередьте цю нещасну жінку і пошліть по священика. Мені тут більше нема чого робити. Проте я завжди до ваших послуг.
Дюруа попросив покликати пані Форестьє й сказав:
— Він помирає. Лікар радить послати по священика. Ви не проти?
Вона довго мовчала. Потім мовила поволі, зваживши все:
— Так, це буде краще… безперечно… Я його приготуйю скажу, що кюре хоче його бачити… Скажу що-небудь, зрештою. А ви, будь ласка, підіть і приведіть священика, першого-ліпшого парафіяльного священика. Візьміть такого, що не завдав би нам надто багато клопоту. Постарайтесь, щоб він задовольнився самою лише сповіддю і не турбував нас усім іншим.
Дюруа привів старого лагідного священика, який одразу зрозумів ситуацію. Коли він увійшов до вмирущого, пані Форестьє вийшла й сіла поруч з Дюруа в сусідній кімнаті.
— Це його страшенно вразило, — сказала вона. — Коли я заговорила про священика, його обличчя набрало жахливого виразу, немов… він відчув… відчув… якийсь подих… Він догадався, що це кінець і що лишились лічені години…
Вона була дуже бліда.
— Ніколи не забуду виразу його обличчя, — вела вона далі.— Він, безперечно, побачив у ту мить смерть. Він побачив її…
Вони чули, як священик, що розмовляв досить голосно, бо був глухуватий, сказав:
— Та ні, ні, вам зовсім не так уже погано. Ви хворі, проте нема ніякої небезпеки. А доказ цього — в тому, що я прийшов як друг, як сусід.
Вони не чули того, що відповів Форестьє.
— Ні, причащати я вас не буду, — провадив священик. — Ми поговоримо про це, коли вам буде краще. А якщо ви хочете скористатися з мого візиту, щоб приміром, висповідатись, то я буду дуже радий. Адже я пастир і при всякій нагоді намагаюсь наставляти моїх овець на путь істини.
Потім запала довга тиша. Це, напевно, Форестьє казав щось своїм глухим і безбарвним голосом.
Рантом священик промовив уже іншим тоном, тим тоном, яким правлять службу коло вівтаря:
— Милосердя Боже безмежне, прочитайте Confiteor [14]
—
Час од часу священик спинявся, щоб вмирущий міг повторювати за ним. Потім сказав:
— Тепер сповідайтесь.
Молода жінка й Дюруа не ворушились, охоплені якимсь дивним хвилюванням, змучені тоскним чеканням.
Форестьє щось прошепотів. Священик перепитав:
— У вас були угоди з совістю… які саме, сину мій?
Пані Форестьє підвелась і сказала:
— Ходімо в сад. Не слід слухати його таємниць.
І вони пішли й сіли на лавці перед ганком, під квітучим кущем троянд, позад клумби гвоздик, що розливали в чистому повітрі свої міцні й ніжні пахощі.
Помовчавши трохи, Дюруа спитав:
— Чи довго доведеться чекати вас у Парижі?
— О ні,— відповіла вона. — Я повернусь, як тільки все буде скінчено.
— Днів через десять?
— Так, найбільше.
— То в нього нема жодного родича? — питав далі Дюруа
— Жодного, крім двоюрідних, його батьки померли, коли він був іще зовсім молодий.
Вони задивились на метелика, що брав собі пожиток на гвоздиках, перелітаючи з квітки на квітку; його крильця швидко тріпотіли під час льоту і повільно гойдались навіть тоді, коли він сидів на квітці.
Вони довго мовчали.
Слуга прийшов сповістити їх, що «пан кюре кінчив». І вони пішли разом нагору.
Форестьє, здавалось, ще більше схуд від учорашнього дня.
Священик тримав його за руку.
— До побачення, сину мій, я зайду ще завтра вранці,— мовив він.
І він пішов.
Форестьє, який так само задихався, спробував підвести руки до своєї дружини і пробелькотів:
— Рятуй мене, рятуй мене… люба… Я не хочу вмирати... я не хочу вмирати… О, рятуй мене… Скажіть, що треба робити, підіть до лікаря… Я вип’ю все, що треба… Я не хочу… я не хочу…
Він плакав. Великі сльози котилися з його очей по запалих щоках. А кутики висохлих губ кривились, як у малої скривдженої дитини.
Потім його руки впали і почали невпинно, поволі й одноманітно ворушитись, немов шукаючи чогось на ковдрі.
Дружина його, теж заплакавши, прошепотіла:
— Та ні, це нічого. Це звичайний напад, завтра тобі буде краще, ти втомився вчора на прогулянці.
Форестьє дихав хапливіше, ніж захеканий від бігу собака, і так тихо, що його ледве було чути. Він без упину повторював:
— Я не хочу вмирати! О Боже мій… Боже мій… Боже мій!., що зі мною буде? Я більше нічого не побачу… нічого… ніколи… О Боже мій!
Він дивився перед себе на щось невидиме для інших, на щось гидке, що відбивалось у його зляканих, застиглих очах. І ні на мить не вщухав цей страшний, невпинний рух пальців по ковдрі.
Зненацька все тіло його судомно здригнулося, і він прошепотів:
— На кладовище… мене… Боже мій!..
І замовк. Лежав нерухомо, задихаючись, очі його нестямно блукали.
Час минав; на годиннику сусіднього монастиря продзвонило дванадцяту. Дюруа вийшов із кімнати, щоб попоїсти. Він повернувся через годину. Пані Форестьє відмовилася їсти. Хворий не рухався. Він так само ворушив своїми висохлими пальцями, немов хотів підтягти ковдру до обличчя.
Молода жінка сиділа в кріслі у ногах ліжка. Дюруа теж сів у крісло, поруч неї, і вони мовчки чекали.
Доглядальниця, що її прислав лікар, куняла біля вікна.
Дюруа теж задрімав, коли раптом відчув — щось сталося. Він розплющив очі й побачив, як Форестьє заплющив свої, немов два згаслі вогники. В горлі його тихо заклекотіло, і дві криваві цівки з’явилися в кутках рота, потім потекли на сорочку. Руки припинили своє огидне ворушіння. Він перестав дихати.
Його дружина зрозуміла, що це смерть; злегка скрикнувши, вона впала навколішки, притулилась обличчям до ковдри й заридала. Дюруа, розгублений і зляканий, машинально перехрестився. Доглядальниця прокинулась і підійшла до ліжка.
— Кінець, — сказала вона.
Дюруа пробурмотів, полегшено зітхнувши:
— Це скінчилося швидше, ніж я гадав.
Коли минуло перше хвилювання, коли пролились перші сльози, почалися звичайні турботи, яких
