— Ти ще нудніший, ніж мій чоловік; не варт було й міняти.
Пані Форестьє ще не повернулася. Вона затрималась у Кані. У листі вона писала, що приїде тільки в середині квітня, і жодним словом не натякала на їхню прощальну розмову.
Дюруа чекав. Він твердо вирішив докласти всіх зусиль, щоб одружитися з нею, навіть коли вона вагатиметься. Він вірив у свою щасливу зірку, вірив у ту силу чарів, що їх почував у собі, в незбагненну й непереможну силу, яка скоряла всіх жінок.
Коротенька записка повідомила його, що рішуча хвилина настає.
«Я в Парижі. Приходьте.
Мадлен Форестьє».
І це було все. Листоноша приніс її о дев’ятій годині ранку. Того ж самого дня о третій Дюруа з’явився до неї. Вона простягла йому руки з своєю милою, привітною усмішкою, і кілька хвилин вони дивились одне одному в вічі. Потім молода жінка прошепотіла:
— Який ви добрий, що приїхали туди в ті жахливі дні!
— Я зробив би все, що ви мені наказали б, — відповів він.
Вони сіли. Вона почала розпитувати про новини, про Вальтєрів, про всіх співробітників, про газету. Особливо часто згадувала про газету.
— Мені бракує її,— мовила вона, — справді, дуже бракує. Я стала журналісткою в душі. Що ж робити, я люблю це діло.
Вона замовкла. Дюруа немов зрозумів, немов відчув у її посмішці, в її голосі, в самих її словах якийсь заклик і пробурмотів, хоч і вирішив не прискорювати подій:
— Ну… а чому… чому б вам не взятися знову… до цього діла… під… іменем Дюруа?
Вона враз споважніла і прошепотіла, поклавши йому руку на плече:
— Не будемо поки що про це говорити.
Проте він догадався, що вона згоджується, впав перед нею навколішки і повторював, затинаючись, палко цілуючи її руки:
— Дякую, дякую, як я вас кохаю!
Вона підвелась. Він теж підвівся й побачив, що вона дуже зблідла. І він зрозумів, що подобається їй — може, вже давно; а що стояли вони лице в лице, то він обняв її і поцілував у лоб довгим, ніжним поцілунком.
Вислизнувши з його обіймів, вона промовила серйозним тоном:
— Слухайте, друже мій, я ще нічого не вирішила. А втім, можливо, що я відповім «так». Але обіцяйте мені, що ви не прохопитесь про це ані словом, ні натяком, поки я сама не дозволю вам говорити.
Дюруа заприсягнувся й пішов; серце його повнилося радістю.
З того часу, буваючи в пані Форестьє, він тримавсь дуже скромно і не домагався певнішої відповіді, бо в її манері говорити про майбутнє, в тоні, яким вона вимовляла «згодом», в її планах, що торкались їх обох, він раз у раз відчував кращу й інтимнішу відповідь, ніж формальна згода.
Дюруа невтомно працював, мало витрачав, аби настарати хоч трохи грошей до дня весілля, і став таким самим скнарою, яким раніше був марнотратцем.
Минуло літо, потім осінь, а нікому й на думку нічого не спадало, бо вони бачилися рідко, наче прості знайомі.
Якось увечері Мадлен спитала, глянувши йому в вічі:
— Ви ще нічого не казали пані де Марель про наші плани?
— Ні, друже мій. Я обіцяв вам мовчати і не казати нікому жодного слова.
— Що ж, час уже втаємничити її. А я візьму на себе Вальтерів. Це буде на цьому тижні, гаразд?
Він почервонів:
— Так, хоч завтра!
Мадлен тихо відвела очі, немов для того, щоб не бачити його хвилювання, і докинула:
— Коли хочете, ми можемо одружитися на початку травня. Це буде цілком пристойно.
— Радо пристаю на все.
— Мені хотілося б десятого травня, в суботу, бо це день мого народження.,
— Чудово, десятого.
— Ваші батьки живуть під Руаном? Так ви мені принаймні казали.
— Так, під Руаном, у Кантеле.
— Чим вони займаються?
— Вони… вони дрібні рантьє.
— А! Мені дуже хочеться познайомитися з ними.
Дюруа завагався, зовсім зніяковівши:
— Та… річ у тому, що вони…
Потім він опанував себе і рішуче сказав, як і належить людині з характером:
— Люба моя, вони держать шинок, це селяни, що працювали до кривавого поту, аби дати мені освіту. Я не соромлюсь їх, але вас їхня… простота… їхня… грубість… може неприємно вразити.
Вона чарівно усміхалась, обличчя її світилося ніжною добротою.
— Ні. Я їх дуже любитиму. Ми поїдемо до них. Неодмінно. Ми ще поговоримо про це… Я теж із простої родини… але батьки мої вже померли. У мене нема нікого на світі…— Вона простягла йому руку й додала — Крім вас…
Дюруа був зворушений, схвильований, відчув себе переможеним; таких почуттів він не зазнавав досі ні з одною жінкою.
— Я думала про одну річ, — сказала Мадлен, — але це трохи важко пояснити.
— Що ж це таке? — спитав він.
— Ось що, любий, я така сама, як і всі жінки, я маю свої… свої вади, свої примхи, люблю все блискуче й дзвінке. Мені дуже хотілося б носити аристократичне прізвище. Чи не могли б ви з нагоди нашого шлюбу, трохи… облагородитись?
Тепер уже вона почервоніла, немов допустила якоїсь нетактовності.
Він відповів щиро:
— Я й сам часто думав про це, але мені здається, що це не так просто.
— Чому ж?
Він засміявся:
— Тому, що я боюсь стати смішним.
Вона знизала плечима.
— Ні в якому разі, ні в якому разі! Всі це роблять, і ніхто не сміється з цього. Розділіть своє прізвище надвоє: «Дю Руа». Вийде дуже добре.
Дюруа відповів одразу, як людина, що знається на справі:
— Ні, недобре. Це надто простий, надто звичайний, надто відомий спосіб. Щодо мене, то я думав узяти за прізвище назву своєї батьківщини, спочатку, як літературний псевдонім, потім сполучати його потроху з власним прізвищем, а вже згодом розбити своє ім’я надвоє, як ви пропонуєте.
— Ваша батьківщина — Кантеле? — спитала вона.
— Так.
Вона задумалась:
— Ні. Мені не подобається закінчення. Слухайте, а чи не можна було б трохи змінити це слово? Кантеле?
Вона взяла зі столу ручку й почала писати прізвища, дивлячись, як вони виглядають. Раптом вона вигукнула:
— Гляньте, гляньте, ось воно!
І вона подала Дюруа папірець, де він прочитав: «Пані Дюруа де Кантель».
Він поміркував хвилину, потім поважно заявив:
— Так, це дуже добре.
Вона захоплено приказувала:
— Дюруа де Кантель, Дюруа де Кантель, пані Дюруа де Кантель. Це чудово, чудово!
І додала переконаним тоном:
