подих має оживити в долині Йосафата, ніколи ніхто не відтворював такого апокаліптичного образу краще за цього Лазаря, що його весь час викликає зі склепу до життя голос дівчини. Постійно алегорична, часто незрозуміла Давидова мова ставала на перешкоді жителям села розмовляти з ним, але вони цінували в ньому цей його спантеличений дух, що інстинктивно викликає захоплення в людей. Вільфрід застав Давида в першій кімнаті, де той дрімав біля грубки. Наче собака, що впізнає друзів дому, старий підвів очі, побачив чужинця, але й не ворухнувся.
— Ну де вона? — спитав Вільфрід у старого, сідаючи біля нього.
Давид помахав рукою в повітрі, мовби намагаючись зобразити політ птаха.
— Вона більше не хворіє? — запитав Вільфрід.
— Тільки освячені небом створіння вміють так страждати, що страждання не зменшує їхньої любові, це і є ознакою справжньої віри, — поважно відповів старий, так само як на випробуваному інструменті музикант бере навмання якусь ноту.
— Хто вам сказав ці слова?
— Дух.
— Що з нею сталося вчора ввечері? Чи подолали ви вертумнів, які стояли на чатах біля неї? Чи просковзнули поміж мамонів?
— Еге ж, — коротко відповів Давид, мовби прокинувшись.
Здавалося, з глибини його душі пробилося світельце, розвіявши туман, що застеляв йому очі, і вони засяяли, наче орлині очі, засвітилися розумом, наче очі поета.
— Що ви побачили? — запитав Вільфрід, здивований цією раптовою зміною.
— Я побачив тіло й кров Господні, я почув голос духа речей, побачив бунт злих духів і чув слова добрих духів. На Землю спустилися сім демонів і сім архангелів. Архангели дивилися на неї здалеку, із серпанку. Демони підійшли ближче, вони сипали іскри й пританцьовували. Прилетів на перламутровій мушлі Мамон, ВІН мав вигляд голої вродливої жінки; білина його тіла страшенно вилискувала, — я ніколи не бачив таких чудових людських форм, — і він сказав їй: «Я — Утіха, і ти заволодієш мною!» Примчав на своїй колісниці монарха зміїний князь Люцифер в образі людини, гарної, мов ангел, і він мовив їй: «Людство тобі слугуватиме!» Приплинула Морська Хвиля, загорнута в зелену мантію, ця цариця скнар, яка ніколи не повертає того, що забирає, вона розкрила свої груди, показала скриньку з діамантами, висипала ці скарби й запропонувала їх їй; потім за нею накотилися сапфірові та смарагдові хвилі, наноси яких, залишившись після їхнього відпливу на березі, заворушилися й заговорили; найкраща серед перлин розгорнула крила, схожі на крила метелика, засяяла, розсипала довкола мелодії морської музики й сказала Серафіті: «Ми обидві доньки страждання, ми сестри, зачекай на мене, ми вирушимо разом, мені треба тільки стати жінкою». Прилетів птах з орлиними крильми та лев’ячими лапами, жіночою головою і кінським тулубом, упав перед нею, полизав їй ноги, навіщувавши її улюбленій доньці сімсот щедрих літ. До її колін припала найбоязливіша дитина, яка заплакала й сказала їй: «Ти покинеш мене, кволу й хвору? Залишся, мамо моя!» Ця дитина гралася з іншими дітьми, ширячи в повітрі млявість, і небо прислухалося до її стогону. Пречиста Діва з чистим голосом заспівала свої пісні, що розслаблюють душу. Східні царі прийшли зі своїми рабами, арміями й дружинами; поранені попрохали в неї допомоги, нещасні простягли руку: «Не покидайте нас! Не покидайте нас!..» Навіть я закричав: «Не покидайте нас! Ми любимо вас, залишіться». Порозкривалися квіти, огорнувши її своїми пахощами, й сказали: «Залишіться!» З Юпітера зійшов велет Енаким, привівши з собою золотошукача та його друзів, а також духів зоряних земель, що приєдналися до нього, і всі разом сказали: «Ми належатимемо тобі сімсот літ». Нарешті спішилася зі свого білого коня Смерть і мовила: «Я коритимусь тобі!» Всі вони кинулися до її ніг, заповнили велику рівнину й закричали: «Ми тебе виплекали, ти наша дитина, не покидай нас!» З Червоних Вод вийшло Життя й сказало: «Я не покину тебе!» А що Серафіта мовчала, то воно заблищало, наче сонце, скрикнувши: «Я світло!» «А ось і світло!» — відповіла Серафіта, показавши на хмари, де ворушилися архангели; але вона була стомлена. Бажання розслабило її нерви, тож вона тільки вигукнула: «О Боже мій!» Скільки разів ангельські духи, сходячи на гору й майже вже дістаючись до її вершини, натрапляли на каміння, яке котилося вниз і знову скидало їх у безодню. Всі ці полеглі духи милувалися її стійкістю; вони хором мовили їй, плачучи: «Мужайся!» Нарешті вона подолала Бажання, що накинулося на неї в усіх формах і в усіх видах. Серафіта не переставала молитися, і коли вона підвела очі, то побачила ступню ангела, що злітав назад у небеса.
— Вона побачила ступню ангела? — перепитав Вільфрід.
— Так, — відповів старий.
— А може, вона розповіла вам свій сон? — спитав Вільфрід.
— То був надто серйозний сон, як мрія вашого життя, — відповів Давид, — я теж його бачив.
Спокій старого служника приголомшив Вільфріда, він покинув замок, запитуючи себе, чи ці дивовижні видіння не нагадували видіння, описані Сведенборгом у творах, що їх він прочитав напередодні.
«Якщо духи справді існують, то вони повинні діяти», - думав Вільфрід, заходячи до священикового дому, де застав пана Бекера на самоті.
— Шановний пасторе, — сказав Вільфрід, — ми бачимо перед собою тільки Серафітину зовнішність, причому зовнішність непроникливу. Не майте мене за божевільного чи за закоханого: переконання не слід ставити під сумнів. Сприйміть мою віру як наукову гіпотезу й постарайтеся все збагнути. Завтра ми сходимо до неї разом.
— Ну й що? — спитав пан Бек ер.
— Якщо її очі ігнорують простір, — провадив Вільфрід, — якщо її думка — це розумний зір, що дозволяє їй побачити всю сукупність речей і пов’язати їх із загальною еволюцією світів; якщо, словом, Серафіта знає й бачить усе, то посадовимо цю ворожку на її таган і примусимо цю невблаганну орлицю, погрожуючи їй, розгорнути свої крила! Ви допоможете мені? Мене пече якийсь вогонь, я хочу загасити його або дати йому змогу спалити мене дотла. Нарешті я відкрив для себе жертву, я прагну її.
— Вам нелегко буде досягти перемоги, бо ця сердешна дівчина…
— Що ця сердешна дівчина?.. — перепитав Вільфрід.
— Божевільна, — мовив пастор.
— Я не заперечую її божевілля, але не заперечуйте її вищості. Шановний пане Бекер, вона часто викликала в мене ніяковість своєю ерудицією. Вона багато подорожувала?
— Від свого будинку до Фіорду.
— Вона не виїздила звідси! — скрикнув Вільфрід. — Може, багато прочитала?
— Ані сторінки, ані рядочка! Тільки я у Ярвісі маю книги. Ось перед вами твори Сведенборга, єдині книжки, що колись були в замку. Вона ніколи не брала до рук жодної з них.
— Ви пробували бодай раз поговорити з нею?
— Про що ж?
— Ніхто не жив з нею під її дахом?
— Вона не мала інших друзів, крім Мінни й вас, жодного іншого служника, крім Давида.
— Ніхто з нею не розмовляв про науку й мистецтво?
— Ніхто! — відповів пастор.
— Що б ви подумали, коли б почули, що Серафіта зі знанням справи розмірковує про науку й мистецтво, як це вона робила в моїй присутності?
— Що ця дівчина, мабуть, набула за роки мовчанки тих властивостей, які мав Аполлоній Тіанський та багато так званих чаклунів, яких спалила інквізиція, не бажаючи миритися з іншою точкою зору.
— Що б ви подумали, коли б вона розмовляла арабською мовою?
— В історії медичних наук є чимало прикладів, коли дівчата розмовляли не знайомими їм мовами.
— Що ж робити? — спитав Вільфрід. — Вона знає такі факти з мого життя, які відомі лише мені самому.
— Побачимо, чи вона розгадає мої думки, якими я ні з ким не ділився, — сказав пан Бекер.
Зайшла Мінна.
— Ну, доню, що з твоїм демоном?
— Він нездужає, тату, — відповіла дівчина, привітавшись із Вільфрідом. — Цілу ніч його оточували перевдягнені у штучні шати людські пристрасті й розгортали перед ним небачені світські втіхи. Але ви називаєте це казочками.
— Гарні казочки для того, хто їх читає в своєму мозку, казочки, схожі на ті з «Тисячі й однієї ночі», -
