нами; знайдемо недолюдкiв, якi знущалися з твого батька… А ти, Прiсю, не журися, ми не кинемо тебе. Залiзняк ласкаво погладив дiвчину по голiвцi. У цей час дверi вiдчинилися, й до сторожки ввiйшов Найда.
— Ну, панове, одведiть дiвчину до людей, — звернувся Залiзняк до запорожцiв. — Тут є й лисянськi селяни, а до нас пришлiть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами.
— Берiть i життя моє! — з запалом вiдповiв Петро. Запорожцi з Прiсею вийшли, а через хвилину до сторожки ввiйшов Харко Неживий з дванадцятьма надiйними козаками.
— Доброго здоров'я, батьку! — привiталися козаки. — Що скажеш?
— А ось що, брати, — вiдповiвши на' привiтання, заговорив Залiзняк. — Завтра опiвночi зберуться в Мотронинському лiсi всi козаки, запорожцi, гайдамаки й селяни — вся Україна; завтра опiвночi ми освятимо нашу зброю i заприсягнемося полягти всi, як один, за матiр Україну i за хрест святий. Вiйська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора i козакiв, i селян, — тому вiзьмiть кожен з собою ще по кiлька душ i засядьте на всiх дорогах i стежках, якi ведуть до монастиря, щоб ляхи, довiдавшись про завтрашнiй день, не прорвалися крiзь лiс i не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце України, i якщо вони поразять його, тодi вже нiщо не воскресить трупа.
— Розумiємо, батьку, мишi не пропустимо! — заговорили разом козаки.
— З лiсу теж не випускати нiкого! — додав Найда. — Хiба що тiльки з нашим листом чи перначем, а в лiс тiльки тих, хто на запитання 'Хто йде?' дасть вiдповiдь: 'Лисянський титарi' — 'Куди?' — 'На прощу в монастир'. А коли їхатиме обоз, то гасло таке: 'Хто йде?' — 'Чумаки з Криму!' — 'Що везете?' — 'Сушену тараню!'
— А якщо хто помiтить ляхiв i не зможе зупинити їх, — вiв далi Залiзняк, — то хай тричi вистрелить iз мушкета, i кожен, хто почує пострiли, хай повiдомить iншому, а той повинен негайно послати гiнця до нас. Розумiєте, дiтки?
— Розумiємо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен!
— Вiримо, друзi! — Найда i Залiзняк пiдвелися. — Нам i вам, однаково всiм, господь востаннє дає нагоду врятувати Україну, востаннє, бо часи мiняються: ви — останнi орли України. Вiддамо ж, друзi, все, що маємо, — i життя, i душу, щоб хоч цього разу вирвати батькiвщину з кайданiв!
— Амiнь! — разом вiдповiли запорожцi.
Усi мiцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожцi вийшли.
Залишилися тiльки Залiзняк i Найда. Обидва якусь мить мовчали.
— Ну, друже, — глибоко зiтхнувши, сказав полковник. — Тепер уже все скiнчили, залишилося тiльки вирiшити нам помiж себе: на якi мiста зараз рушати? Перш нiж ми нападемо на Умань, треба взяти кiлька менших мiст, щоб наше вiйсько повiрило в свої сили i щоб нагнати страху на ляхiв… У Чигиринi й Жаботинi зiбралося багато шляхти, то як ти гадаєш, чи не податися нам щонайперше туди?
— Згоден!.. Але ось що, друже: перш нiж ми гомонiтимемо про справи, я хотiв тобi сказати про одну приватну рiч! — Найда вiдкашлявся. — Пiдiймається буря, жiночий Лебединський монастир стоїть без будь- якого захисту, а на нього давно гострять зуби ляхи… От я й вирiшив, що неодмiнно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козакiв… Гiрко ж буде, коли й ця свята обитель загине, як iншi…
— Ох, друже, шкода, що тобi так пiзно спало це на думку! — зiтхнув Залiзняк.
— Чому пiзно? — стривожено спитав Найда.
— Бо я щойно одержав звiстку. Ляхи, либонь, уже напали на Лебединський монастир i, очевидячки, перетворили його в кляштор!..
А що ж дiялося в нещаснiй Лисянцi пiсля вбивства доброго отця Хоми?.. Мокрицький i плебан у супроводi губернатора, полковника й чотирьох молодих офiцерiв увiйшли до церкви; найпревелебнiший офiцiал, пiдiйшовши до вiвтаря, зняв руки вгору й заспiвав фальцетом 'Те deum laudamus' плебан, а за ним i всi присутнi рiзноголосе пiдхопили, й переможний гiмн верескливо i дико залунав пiд склепiнням гвалтом узятої церкви. Потiм Мокрицький увiйшов через царськi врата у вiвтар, а плебан через дияконський вхiд поспiшив у ризницю. За хвилину вони обидва вийшли з вiвтаря з перекошеними вiд гнiву обличчями:
— Злочинство! Святотатство! Нечуване блюзнiрство! — зарепетував офiцiал, хапаючись руками за голову.
— Мшi не можна вiдправити: всi шати забрано… Усi священнi речi вкрадено… I навiть ковчег i чашi зникли, — тремтячи вiд хвилювання, пояснив плебан.
— Грiм i блискавка! Хто насмiлився? Роздеру на шматки! — закричав, синiючи вiд лютi, Кшемуський i витрiщився на небожа.
— У всякому разi, найяснiший пане, не пiп, — вiдповiв переляканий шляхтич. — Я його захопив зненацька, й нiкого з ним не було, нiкому при менi передати ключiв вiн не мiг. Потiм розпочався допит… А коли пiп помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й нам довелося виламати дверi… Виходить, хтось iз бидла…
— Який пекельний злочин! — жахався Мокрицький. — Наруга над богом у його святилищi… Осквернення 'Secula seculorum'… О Єзус-Марiя!
— Блюзнiрство впаде на нашi голови! — вторив офiцiаловi плебан.
— Знайти менi винного! — затупотiв ногами на небожа губернатор. — Або я не подивлюся, що ти шляхтич! Пан є галган, а не довудца!
— Проше найяснiшого пана дядю… — спробував був тремтячим голосом запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього:
— Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу пiд'їхати до церкви, оточити її сторожею, а ти по городах тинявся… I не знаєш, хто був тут у той час, хто давав розпорядження, хто звелiв бити на сполох!
— Я ось титаря…
— Стiй! Я вже сам займуся допитом i карою… I слово гонору, що жахнеться пекло! — i Кшемуський, повернувшись спиною до небожа, вийшов розлючений на паперть. За губернатором рушили iншi.
Неподалiк вiд папертi стояло кiлька зв'язаних полонених, захоплених жовнiрами, — три баби, слiпий дiд i титар. Тут же лежав, спливаючи кров'ю, дзвонар i тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта команди, спiшившись, розташувалась на вiдпочинок по всьому цвинтарi й за оградою.
— До свого десятка, пане, за ограду! — скомандував Кшемуський, i блiдий, похнюплений довудца, тремтячи вiд переляку, вийшов за ворота.
— Слухайте ви, пси, гадюки! — звернувся до полонених губернатор. — Якщо зараз же на цьому мiсцi ви не назвете менi ту бестiю, котра забрала з церкви священнi речi, то не дожити менi до вечора, коли я не перерiжу усе ваше село, починаючи з щенят.
— Не покладай гнiву на людей безневинних, найяснiший пане, — обiзвався титар. — Усi священнi речi iз церкви винiс з власної волi, а не за чиїмось наказом, я.
— Ти? Ха-ха! — зрадiв Кшемуський i потер вiд задоволення руки. — А де ж ти їх, собако, подiв? — спитав вiн трохи м'якшим, навiть ласкавим голосом, втiшаючись збентеженням жертви.
— Де я подiв їх, найяснiший пане, то вiдомо єдиному боговi й менi.
— Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. I принесеш усе назад, якщо ми попросимо? — губернатор ставав дедалi нiжнiший i нiжнiший.
— Не скажу й нiкому нiчого не вiддам! — твердим голосом вiдповiв титар.
— Чи ти ба, який упертий! — здивувався Кшемуський i спокiйно додав: — А принесiте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщi йому за халяви. Цей засiб дуже корисний i розв'язує iнодi язики.
Через десять хвилин на жаровнi було розпечено вугiлля. Прив'язаний до стовпа титар стояв блiдий як полотно, але цiлком спокiйний; очi в нього палали релiгiйним екстазом, уста шепотiли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, i скоро юхта в багатьох мiсцях прогорiла; дим тремтливими пасмами пiднявся вгору й окутав обличчя, страдника.
Але титар мовчав, навiть не застогнав.
— Вельможний губернаторе! — сказав полковник Стемпковський. — Ця гадюка, здається, має лагiдне серце… I, певно, не стерпить мук своїх ближнiх за себе…
— Так, слушно, пане, — осмiхнувся Кшемуський. — А от спитаємо цих свiдкiв!.. Тiльки бiдолахам холодно босонiж стояти на сирiй землi, то поставте їх для зручностi на розпечене вугiлля!..
Слiпий дiд навiть не здригнувся: чи вiн недочув наказу губернатора поставити 'бидло' на вогонь, чи йому було вже все байдуже. Так само мовчазно сприйняла наказ i одна з жiнок, але друга впала до нiг
