— То слухай же, слухай мене, святий отче, — провадила далi дiвчина, — це я говорю з тобою, я, Дарина, дочка генерального обозного київського. Ми прибули сюди з Найдою… Збери всi свої сили, сьогоднi вночi ми врятуємо тебе!
— Годi! — шепнув Петро. — Воронь боже — помiтять… — i, смикнувши дiвчину за руку, швидко пiдвiвся й разом з нею пiшов до виходу.
— А пiп у вас вже сконав, панове! — розв'язно сказав Петро, зупиняючись у дверях.
— Нарештi! — сердито пробурчав один iз сторожiв. — Справжнiй камiнь, iнший давно б уже сконав, а цей — двожильний, — двiчi труїли, i то не взяло!
— То на якого бiса стерегти трупа? — вигукнув один з козакiв, котрi прийшли з Петром. — Гайда з нами, — там московський купець розходився i таким вином частує, що, дiдько його бери, чи куштував таке вино й сам круль!
— Та от, начальство велить! — похмуро вiдповiли сторожi.
— Охота їх слухати! — Петро зневажливо махнув рукою. — Свiй розум кращий вiд усякого начальства! Та й куди вiн тепер утече од вас, хiба в пекло? Ну, то душа його вже напевно там, а якщо чорти захотять поцупити й тiло, хоч би тут i тисячi людей стерегли, однак вони своє дiло справлять!
— Правда! — погодилися сторожi. — Проти нечистої сили нiчого не вдiєш!
— Ну, то ходiмо, вип'ємо чарку-другу, — адже це тут поруч, на очах! — запросив iще раз гостинний козак.
— Так-то воно так, — мовив, розтягаючи слова, старший сторож i з досадою сплюнув набiк, — але що скаже пан дозорця?
— Дозорця? Та вiн же там… без заднiх нiг уже… — Петро iз смiхом показав рукою в бiк гомiнкої компанiї. — Гуляє з московитом, а де начальство, там i сторожi належить бути!
— Сто дяблiв, справдi! — рiшуче вигукнув старший сторож. — На якого бiса нам стерегти тут мертвяка? Коли панство гуляє, то хiба не можна й доброму шляхтичевi промочити горло? Гайда, панове, вип'ємо по келиху, адже нiч довга, а вартувати до свiтанку!
— Слушно! — одностайно пiдтримала його решта сторожiв, i вся ватага з веселим смiхом подалася до бенкетуючих.
Видовище, яке постало перед сторожами, змусило їх зайтися реготом: посерединi на килимку з буряковим спiтнiлим обличчям, з посоловiлими очима сидiв пан дозорця i белькотiв неслухняним язиком, похитуючись з боку на бiк:
— Не переп'єш, бiсiв москалю!.. Я i в Варшавi, i в Краковi, i з самим крулем… Ще один коряк, i дукати мої!..
Його рука тримала наповнений коряк; та марно пан дозорця намагався пiднести вино до рота: у тремтячiй руцi воно розхлюпувалося, обливаючи бороду i вбрання шляхтича.
Осторонь вiд компанiї, уткнувшись обличчям у землю, лежав 'купець' i голосно хропiв; бiльшiсть гостей також валялася кругом, наче мертвяки, й тiльки три чи чотири жовнiри, котрi оточували дозорцю, ще тяглися за вином, вивергаючи п'янi прокляття, розливаючи вино й штовхаючи один одного.
— Ге-ге! Та тут уже мертве царство, — весело зауважив Петро, окинувши вдоволеним поглядом усю компанiю.
— Та й московит уже звалився! — з досадою сказав старший сторож.
— А на дiдька нам московит? Було б тiльки його вино! Петро без усякої церемонiї переступив через розпростертi тiла, узяв барило i, пiднявши його вгору, переможно вигукнув:
— Ге-ге! Та тут iще пiвбарила — нам вистачить! Гей, панове, повiдтягайте вбiк цi колоди, — вiн показав на переодягнених гайдамакiв, що лежали долi. — Сюди їх кладiть i розбирайте келихи… Ось так!
З допомогою Дарини та її супутникiв сторожi вiдтягли вбiк, як їм здавалось, п'яних мов хлюща челядникiв прибулого пана й посiдали навколо Петра.
Вiн налив їм келихи, а сам високо пiдняв барило й весело крикнув:
— Ну! Нєх жиє ясне панство! — i почав нахильцi пити.
— Ого-го! Добре дудлить! — схвально загомонiла сторожа, осушуючи келихи. — Та, гляди, не все випивай, залиш i нам!
— Залишу, залишу! — i Петро знову наповнив їм келихи.
— А не… не… не переп'єш! Тисячу вiдьом з хвостами… сто тисяч дяблiв… — бурмотiв дозорця, безтямно витрiщаючи п'янi очi.
— Еге, та вiн, бiдолаха, до рота коряка нiяк не донесе, треба йому допомогти! I Петро, притуливши коряка до губ пана дозорцi, змусив його випити все до дна. Дозорця ще буркнув щось недоладне, похитнувся раз-другий i звалився на одного з челядникiв, що лежали покотом. За чверть години всi були п'янi.
— Готово! — прошепотiв Петро, пiдводячись з мiсця. — Ну, панове, тепер до роботи!
Почувши це, диякон i гайдамаки, якi лежали осторонь, швидко посхоплювалися.
— Ну, друзi, напружте тепер i розум, i очi, i душу! — пошепки сказав диякон товаришам. — Бо доки з них ще не вийшов дурман, треба закiнчити роботу. Ти, панно, лягай сюди на моє мiсце та розкинь ширше руки, — коли хто й гляне, то з п'яних очей не второпає; ви, — диякон вiддiлив частину гайдамакiв, — залишайтеся на сторожi, та на випадок, коли прокинеться хто, — приспiть його по-нашому, а ви — гайда за мною!
Диякон, Петро i ще зо два чи зо три козаки квапливо подалися до темницi Мельхiседека.
— Хто тут? — ледве чутно прошепотiв владика.
— Ми, чесний отче, рятiвники твої! — вiдповiв диякон. — Треба поспiшати… Чи можеш ти встати, панотче?
— Немає сили… Ноги… — вiдповiв Мельхiседек кволим голосом.
— Стривай, отче, не розмовляй, не витрачай марно сил… Хлопцi, пiдведiть владику й одягнiть у моє вбрання.
Диякон швидко зняв iз себе вбрання московського купця, пiд яким була одежа панського пахолка, а козаки насилу пiдвели майже непритомного Мельхiседека й почали натягати на нього купецький одяг. Та коли довелося взувати владику, мимовiльний крик жаху вихопився в Петра i його помiчникiв: ноги Мельхiседека страшенно розпухли, з потрiсканої шкiри сочилася сукровиця, а в мiсцях, ранiше стиснутих кайданами, тепер були суцiльнi рани. З великими зусиллями козаки натягли чоботи на ноги Мельхiседека; вiн кiлька разiв непритомнiв, та диякон ще двiчi дав йому випити мiцного вина, й воно знову пiдкрiпило владику.
— Тепер пiдеш з нами, превелебний отче, i слухай, що я тобi казатиму: ти московський купець, ти такий п'яний, що не можеш нi стояти, нi говорити, — ти чуєш мене?
Мельхiседек ствердно кивнув головою; та коли гайдамаки поставили владику на ноги, вiн заточився й знов упав би на землю, якби Петро не пiдхопив його.
— Гм, кепськi справи! — диякон iз сумнiвом похитав головою. — Коли вiн на ногах стояти не може, то як ми його на коня посадимо? Хiба що всiм удавати п'яних? Так, так… ну, то що ж, пiднiмiть отця iгумена на руки й вiднесiть його якомога швидше на те мiсце, де лежав я, та покладiть долiлиць, а ми з Петром дещо тут зробимо i миттю до вас.
Козаки пiдняли на руки безвладне тiло Мельхiседека й понесли його до вказаного мiсця.
— Ну, Петре, тепер не барися, — скомандував диякон. — Я тут робитиму опудало, а ти збiгай i принеси менi вiдро води, та дивися, щоб хто не помiтив нас…
— Знаю! — парубок вискочив з темницi, а диякон взявся робити опудало. Скрутивши з соломи сяку- таку подобу людського тулуба, диякон натягнув на нього зняту Мельхiседеком ксьондзiвську хламиду, а на голову накинув ганчiрку. Закiнчивши свою роботу, диякон вiдiйшов убiк, глянув на опудало й задоволене пробурмотiв:
— Пречудове! П'яному воно справжньою людиною здасться! Потiм сiв на землю, дiстав з кишенi ножицi й заходився стригти свою бороду, залишаючи тiльки довгi вуса.
Кiнчивши з цiєю процедурою, диякон, за козацьким звичаєм, постриг своє волосся пiд макiтру.
— Де ж це в дiдька пропав хлопець? — стурбовано пробурчав вiн i, прочинивши дверi, виглянув у двiр.
Петра не було видно, а захiдний край неба помiтно посвiтлiшав: очевидячки, незабаром мав зiйти
