мiсяць.
— Тьху ти, чи не попався вiн десь? А мiсяць от-от зiйде. Ех, бий його нечиста сила, i не здогадались же взяти з собою води!..
Диякон сердито плюнув i знову с в на землю.
Минуло ще кiлька хвилин, важких, довгих, диякона опанувало нетерпiння, а згодом пiдкрався й справжнiсiнький страх: певно, Петро десь попався. Нiчим iншим не можна було пояснити таку довгу його вiдсутнiсть: звiсно, шкода хлопця, але ще страшнiше те, що, коли вiн попався, загине й владика, i Найда, i всi вони!
Далi не можна було чекати, небезпечне становище вимагало якихось заходiв, i хоч кострубате пострижена голова могла привернути увагу ляхiв, диякон рiшуче пiдвiвся й попрямував до виходу.
Тим часом Петро, вискочвши з темницi, подався розшукувати колодязь у замковому дворi. Це не становило особливих труднощiв, i за кiлька хвилин парубок знайшов його; але — о жах! На коловоротi телiпалася тiльки вiрьовка, а вiдра не було…
Не гаючи й хвилини на марнi жалi, Петро кинувся шукати вiдра десь в iншому мiсцi. Але виявилося, що знайти його не так легко… У замковому дворi всi вже поснули, у монастирi також, — куди не кидався парубок — скрiзь дверi були позамиканi. Пробiгавши отак кiлька хвилин, вiн натрапив, зрештою, на яскраво освiтлену кухню губернатора; дверi її були розчиненi навстiж, бiля погаслого вогнища порався кухар…
Зрадiлий Петро влетiв туди й, забувши, що має вдавати ляха, спитав українською мовою:
— А чи не можна у вас, пане кухарю, роздобути вiдра на часинку?
Той змiряв парубка сердитим пiдозрiливим поглядом i погрозливо вигукнув:
— А ти звiдки тут, пiдлий хлопе, взявся?
— Прошу вибачення: я не хлоп, а слуга вельможного пана, який прибув до замку.
Хоча цi слова й було сказано по-польськи, та вони мало переконали кухаря.
— Слуга вельможного пана! Нiби пан не знайшов би собi слуг серед полякiв, а набирав таких гайдамакiв, розбiйникiв! Навiщо тобi вiдро? Вiдливати своїх товаришiв? Бач, яку корчму влашт вали на замковому дворi, не могли хоч сюди, в пекарню, зайти. Та хiба порядний шляхтич стане пити надворi, мов те бидло? Чого доброго, ще й сторожiв споїте?! Ось я пiду зараз до пана губернатора та й розкажу йому, що ви тут затiяли у дворi, хай лишень помацає вас, що ви за птахи i яке на вас пiр'я!..
При цих словах Петро вiдчув, як ноги його похололи й приросли до пiдлоги.
— Господь з вами, пане кухарю! — вiдповiв вiн, з усiх сил намагаючись зберегти спокiйний тон. — Чи не вiд страху вам скрiзь ввижаються гайдамаки?
— Ну, ну, йди собi! — сердито пробурчав кухар. — А я ось пiду зараз i доповiм про все його мосцi, нехай лишень розмiркує, що можна, а що й зась!
Петро знизав плечима i, все ще зберiгаючи спокiйний вигляд, вийшов iз кухнi; але, ступивши кiлька крокiв, мимохiть зупинився.
Погрози кухаря були не такi, щоб ними можна нехтувати: якщо навiть губернатор i не запiдозрить у ньому гайдамаку, а тiльки побачить поснулу сторожу й замкову челядь, то й тодi все пропало: кинуться до в'язня, виявлять, що вiн зник, дiзнаються, хто це зробив, i загинуть не лише всi вони, але й майбутня доля України. Єдиний порятунок — мерщiй тiкати з замку, поки цей озлоблений п'яниця, як видно, ображений, що його не запросили взяти участi в бенкетi, не здiйснив свого намiру.
Але як змiнити зовнiшнiсть диякона, щоб його не впiзнали? Чим зачерпнути води? Хiба барилом? — несподiвано спало Петровi на думку: 'Так, так, прив'язати його до мотуза i спустити'.
Вiн схопив порожнє барило й почав прив'язувати до коловорота, але в нього нiчого не виходило.
— Та навiщо менi це? — мимоволi вголос промовив парубок. — Адже там зосталася горiлка, а вона змиє фарбу ще лiпше, нiж чопа.
В цю мить чиїсь дужi руки зненацька схопили Петра за плече й струсонули так сильно, що барило випало в нього з рук.
— Не втечеш, шельмо! — непомiтно пiдкравшись, лросичав над самим зухом Петра кухар. — Ах ти, схизматський пес, бидло! Знаємо тепер, що ви за птахи! Гей! Гвалт! — крикнув вiн на все горло.
Хвилина була вирiшальна: досить прогаяти одну мить — i на хрик ляха прибiжить уся челядь…
Петро не довго думав: в його руцi, мов блискавка, мигнув нiж i по саму колодочку увiйшов у кухареве горло; струменем бризнула кров, i лях, захрипiвши, навзнаки упав додолу.
Не гаючи й хвилини, Петро кинувся туди, де недавно бенкетували, схопив барило горiлки i щодуху, не оглядаючись, побiг з ним до колишньої темницi Мельхiседека.
Петро вже добiг був майже до її дверей, як нараз чиясь велетенська постать заступила йому дорогу, а могутня рука вп'ялася в горло, i над самим вухом одурiлого вiд страху парубка почулося сичання:
— Нi, голубчику, не вирвешся з моїх лап! Почувши той голос, Петро отямився.
— Пане дияконе! — скрикнув вiн неголосно. — Та це я, Петро, що ви!..
— Ти? — диякон розцiпив руку й енергiйно сплюнув набiк. — Тьху ти, мара!.. З переполоху ледь-ледь не задушив хлопця. Де пропадав?
— Бiда, пане дияконе, треба поспiшати… Можуть застукати, та й мiсяць от-от зiйде…
— Знаю… швидше-бо! Вода є?
— Не вода, а горiлка!
— Дарма — лий!
Через п'ять хвилин чуприна й вуса диякона були старанно помитi й з чорних знову, як i ранiше, стали рудими. Уламком коси Петро ще попiдголював йому бороду й скронi, i диякон змiнився зовсiм: тепер нiхто не пiзнав би в цьому рудому вусаневi московського купця.
Пiд час цiєї процедури парубок розповiв дияконовi про сутичку з кухарем.
— Ну, — схвильовано промовив диякон, — тепер мерщiй тiкати!.. Вони поквапно пiдiйшли до своїх товаришiв, що сидiли навколо п'яних, як нiч, полякiв.
— Бiда, треба поспiшати, панове, — тихо заговорив диякон. — Ви, — звернувся вiн до частини гайдамакiв, — вiднесiть цих сторожiв та й самого дозорцю туди до дверей темницi, а ви — вiдтягнiть кудись пiд стiну цю наволоч, — показав вiн на замкову челядь, — та позакидайте їх так, щоб не потрапили нiкому на очi. А ти, Петре, пiди та скажи отаману, що мiсяць уже зiйшов i загiн на конях чекає вельможного пана. А що, панно, — спитався диякон Дарини, — як превелебний владика?
— Дихає й чує, що кажуть, тiльки сам говорити не може: дуже ослаб.
— Так! — диякон зiтхнув i розвiв руками. — Як же ми його мосць на коня посадимо? Хiба от що, друзi, — усiм треба вдавати п'яних, похитуватися в сiдлах i пiдтримувати один одного.
— Розумiємо, — тихо вiдповiли гайдамаки й з запалом взялися до роботи. Хвилин за десять все було скiнчено… Сторожiв попереносили до темницi, посадовили на землю й попритуляли до стiни, — так що здаля, у нiчнiй темрявi, їхнi постатi мали цiлком природний вигляд; замкову челядь гайдамаки порозтягали куди попало, а самi заходилися швиденько сiдлати коней.
З великими зусиллями вдалося їм посадити Мельхiседека на коня, а що владика був дуже кволий i не мiг триматися в сiдлi, його прив'язали. Обiруч владики сидiли на своїх конях диякон i ще один здоровенний гайдамака. Усе вже було напоготовi, коли з замку повернувся Петро й повiдомив, що пан отаман зараз вийде.
— Коли б тiльки швидше, а то владика може звалитися з коня, — пробурчав диякон. — Ну, а ви, хлопцi, ведiть панських коней до ганку, та спритнiше подавайте стремена!
Через кiлька хвилин у вiкнах замку замиготiли вогнi, на ганок вийшла челядь з палаючими смолоскипами, а слiдом у супроводi Найди й пишних гостей губернатор.
Попрощавшись з усiма й подякувавши за гостиннiсть, отаман поквапне спустився схiдцями ганку й скочив на пiдведеного йому коня, коли нараз почув оклик господаря:
— Гей, пане коханий, зоставайся лiпше до ранку, глянь, як перепилися твої пахолки, всi хитаються…
У Найди похололо серце, вiн з жахом поглянув на своїх гайдамакiв i надто на Мельхiседека, який майже повис на шиї в коня.
Однак Найда опанував себе i, обернувшись до губернатора, безтурботно вiдповiв:
— Дарма! На свiжому повiтрi хутко витверезяться й прийдуть до тями…
— Дивись, адже квапитися нема чого, лiпше зостанься до ранку! — переконував губернатор. — Хоч у
