нас ще й тихо, а все-таки… Я дам пановi й провiдника до Радомишля.
— Я роздумав їхати в Радомишль, — вiдповiв Найда. — За наказом, збiрний пункт призначено в Бiлiй Церквi… То, мабуть, кварцянi вiйська вже вирушили туди…
— Щось не чував… Але на Бiлу Церкву це ж в iнший бiк… важка дорога, а панська команда ледве на конях держиться…
— I московита ще загубиш, пане! — смiючись, додав один з офiцерiв.
- їй-богу, загубиш! — весело пiдхопила решта.
Найда похолов, але з вiдвагою приреченого кинув жартома:
— Не загубимо! Ми його впакуємо в солому!
Та необережне слово призвело раптом до найнесподiванiшого наслiдку:
— Ай справдi! — вiдразу крикнуло кiлька п'яних шляхтичiв. — Упакувати московита! Соломи, вiрьовок сюди!
Шляхта зустрiла цю пропозицiю дружним реготом, i навiть губернатор зацiкавився дотепною вигадкою.
В одну мить офiцери збiгли з ганку й кинулися до Найденого загону.
Це було так несподiвано, що i Найда, i його товаришi розгубилися й похололи вiд жаху, чекаючи страшного кiнця. Переодягненi пахолками гайдамаки вiдразу перестали хитатися в сiдлах.
Уже офiцери були за два кроки вiд загону, коли зненацька Дарина повернула коня й, пiдскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од надмiрного хвилювання голосом:
— На бога, вельможний пане, заступись!.. Не допусти зганьбити хазяїна!.. Та хiба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з ким грiх не трапляється?.. Зглянься, Христа ради, заступись!..'Хазяїна вся Москва знає, сама цариця й царедворцi до нас по крам посилають, а пiсля такого посмiховища — як йому людям в очi дивитися?
Дарина зiскочила з коня, пiдбiгла до губернатора i, впавши перед ним на колiна, заговорила ще палкiше:
— Зроби ласку, шановний пане, заступися, притримай бешкетникiв, сама цариця вiддячить тобi, що не дав на наругу слуги її вiрного!
— Стривайте, панове! — закричав губернатор до офiцерiв, що метнулися були до московита. — Облиште ви того ведмедя, цур йому! — I, обернувшись до Дарини, додав: — Iди, нiхто твого хазяїна не зачепить, а ти пильнуй його, щоб не впав!
Дарина подякувала губернаторовi, скочила на коня й знову приєдналася до загону.
Iз грудей Найди мимохiть вирвалося полегшене зiтхання. Вiн пiдняв над головою шапку, ще раз подякував господаревi й подав гайдамакам знак рушати.
Мовчки й швидко мчав загiн вузькою просiкою. Попереду їхав посланець, який вручив Найдi листа вiд Мельхiседека: з мiркувань безпеки його були лишили за милю до монастиря в лiсi, з двома охоронцями, а тепер, на зворотному шляху, вони знову приєдналися до загону. Пiсля двох годин швидкої їзди густий лiс став рiдшати. Блiдий мiсяць освiтлював дорогу. Конi помчали ще швидше й незабаром винесли вершникiв на широку галяву.
Тiльки тепер зупинив Найда свiй загiн i, перехрестившись широким хрестом, пiд'їхав до Мельхiседека.
— Отче святий! Як же ви себе почуваєте? — запитав вiн iз спiвчуттям блiдого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона.
— Кепсько, сину мiй, — ледь чутно прошепотiв страдник. I
— Владика так не доїде, — зауважила й Дарина.
— То ми ось що зробимо, — сказав, хвилину подумавши, отаман. — Зв'яжемо двох коней вуздечками й попругами, до сiдел гарненько прилаштуємо кирею i на неї покладемо владику: так йому буде зручнiше — лежачи, а не сидячи… Певна рiч, з обох бокiв їхатимуть дозорцi, щоб тримати коней за вуздечки й пильнувати святого отця.
Вiд'їхавши од Мельхiседека, Найда сказав дияконовi, що нi в Бiлу Церкву, нi в Радомишль вони не поїдуть: адже ж завтра вранцi туди за ними напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсiм в iнший бiк i збити ворогiв з пантелику.
— Розпитай у провiдника, — додав отаман, — як звiдси трапити до Днiпра найближчим i найбезпечнiшим шляхом.
Диякон, трохи перегодя, повiдомив Найду, що звiдси найближче Глiбiвка i коли їхати глухими стежками, навпростець, то на переправу можна, певно, прибути вже десь пiд раннiй обiд.
— Ну й гараздi — вирiшив отаман. — Не будемо гаяти часу. Тiльки, на бога, бережiть владику.
— Я не вiдступлю й на крок вiд нього, — озвалась Дарина.
— Моя радосте! — тихенько мовив Найда i вiдразу ж голосно крикнув: — Гайда! З богом!
Отця Мельхiседека поклали на iмпровiзованi ношi, влаштувавши навiть зручне узголiв'я, дали йому кiлька ковткiв вина й бадьоро помандрували далi.
Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й злiва лiсами. Мiсцевiсть була безлюдна: до самого свiтанку вони не зустрiли жодної душi. На свiтаннi загiн в'їхав у густий лiс i, розтягтись по вузькiй стежцi,' мусив просуватися дуже повiльно, поки не вибрався на невелику галявину.
— Ну, тепер дiдька лисого нас хто знайде! — самовдоволено сказав провiдник. — Тут можна смiливо зупинитись i дати коням перепочити й напитися… онде бiля того струмка.
— А скiльки ще до Глiбiвки? — спитав Найда.
— Миль зо двi, не бiльше… Тiльки далi пiдуть гори… i лiс до самої переправи на Днiпрi, — вiдповiв провiдник.
— А лядських посiпак немає на переправi?
— Де б вони взялися? Тут, власне, й переправи справжньої немає, а є в рибалок великi човни й дуби…
'Господь наш притулок!' — подумав отаман i звелiв трохи перепочити й напувати коней.
Через годину, коли скiснi променi сонця пронизали лiсовi хащi, обливши верховiття дерев багрянцем, подорожнi вирушили в путь. Двi милi, впродовж яких крутi узвози чергувалися з небезпечними спусками, видалися за добрi чотири, й деякi скептики вже почали сумнiватися, чи не завiв їх провiдник у пастку. Але синява величної багатоводної рiки, що заблищала крiзь просвiти в листi, одразу розвiяла всi пiдозри.
Проте Найда не виїхав на берег, а, зупинившись на узлiссi, послав з дияконом i Петром провiдника, щоб вони найняли для переїзду на лiвий берег Днiпра великий байдак, сам же пiшов до отця Мельхiседека, допомiг зняти його з коня й покласти долi, на м'якiй пiдстилцi. Владика виглядав значно краще: зручнi ношi й чисте запашне повiтря зробили своє… Та й Дарина вже встигла перев'язати йому скалiченi ноги й тим хоч трохи вгамувала страшенний бiль.
— Хай вас бог благословить радiстю i щастям, мої дiти, за вашу великодушнiсть… за вашу самопожертву ради мене, грiшного, — зворушено прошепотiв отець Мель-хiседек, урочисто поклавши руки на схиленi до нього голови Найди й Дарини. Цiлком зрозумiло, що в юному шляхтичевi напiвживий iгумен не мiг пiзнати дочки генерального обозного, а благословив її i Найду як вiдданих друзiв, як вiрних синiв України; але для дiвчини й лицаря це благословення набрало iншого змiсту й примусило молодi серця забитися жвавiше. Щасливi, до слiз зворушенi благословенням, вони припали устами до висохлої руки архiпастиря.
Тим часом байдак, широкий i мiсткий, причалив до берега з чотирма добрими веслярами й стерничим на кормi. Отця Мельхiседека перенесли й поклали на киреях у переднiй частинi байдака. Найда хотiв був попрощатися з владикою, але щось помiркував i пiдкликав до себе диякона.
— Знаєш, панотче, що менi зараз спало на думку?
— А що, пане отамане? — зацiкавився диякон.
— Слухай лишень! Щоб дiстатися до Жаботина, де наш гетьман призначив мiсце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль, Фастiв, Бiлу Церкву, Корсунь, куди прямує i кварцяне вiйсько. Зустрiч з ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крiм того, тепер i в замку зчинився переполох i, певно, звiдти вислали за нами погоню. То нам довелося б крутитись мiж двох огнiв…
— Iстинно так! — вирiк диякон. — Але камо убо грясти?
— А ось куди! Переправитися всiм на цьому байдаку… конi плавом… i махнути лiвим берегом… до самої
