отаман. — Ото славна штука буде!'
Губернатор теж помiтив пильнi погляди дружини й спитав її:
— Ядвiго, ти хiба ранiше де-небудь зустрiчалася з вельможним паном?
— Ранiше нi… нiде… правда ж, пане? — якось непевно вiдповiла Кшемуська, з останнiми словами звертаючись до Найди. — Але нехай пробачить юний пан — його обличчя таке менi миле… голос його… погляд пронизують серце… Ох, i мiй Стась нинi був би в такому вiцi… — зiтхнувши, додала вона. — I теж чорнявий… i теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! — Панi губернаторова змахнула з очей мимовiльну сльозу й замовкла.
В душi отамана ворухнулись жалощi… Це почуття навiть обурило його. Вiн прагнув гартувати своє серце ненавистю… i раптом жалощi!
— У шановної панi був син? — спiвчутливо запитав Найда.
— Так, був… єдиний… i загинув… — зробивши над собою зусилля, вiдповiла Кшемуська.
— Ядвiго, облиш, — перебив її губернатор. — Навiщо краяти своє серце? Бог дав, бог i взяв, як каже пан пробощ.
— Так, так, — погодилася панi, ковтаючи сльози, — але пiсля приїзду того дивного лицаря, пiсля того вузлика… не можу… не можу!
— Годi, годi, Ядвiго! — зупинив Кшемуський дружину. — У Польщi не одне тепер материнське серце обливається кров'ю, тому всiм нам треба поки що забути свої власнi жалi й думати тiльки про те, як би навiки знищити тих ненависних хлопiв, схизматiв, котрих ми самi розплодили, завдяки своїй легковажностi i, нiде правди дiти, — завдяки лiнощам, авжеж, лiнощам i безтурботностi…
— Правда, правда! — з несамовитою люттю вигукнула Текля. — Усiм треба забути свої жалi й думати тiльки про те, як би вiдплатити проклятим хлопам, як би знищити ненависну схизму! Смерть їм усiм! Усiм, без пощади, без милосердя!
— Смерть, смерть усiм — вiд старих до немовлят! — пiдхопила й панi Кшемуська. Обличчя її спаленiло, очi загорiлися дикою ненавистю. Цi вигуки викликали в Найди зловтiшне почуття.
— Бiдолашнi, — промовив Кшемуський, нiжно дивлячись на дружину й приймачку. — Не крайте свого серця, наше вiдважне лицарство, — тут вiн глянув на отамана, — зумiє помститися за всi шляхетськi сльози, зумiє вiдстояти шляхетську вольнiсть i обернути збунтованих хлопiв у безсловесне бидло, яким i призначив бути їм сам пан бог.
— Пан не помилився! Присягаюсь, що ми вiдплатимо за всiх i за все! — палко вигукнув Найда.
Губернатор пiдняв келих за його здоров'я, i розмова знову перейшла на останнi подiї. Кшемуський розпитував отамана про становище в Уманi, про рух Залiзнякових вiйськ. Найда на всi запитання вiдповiдав смiливо. Жiнки теж з цiкавiстю слухали його розповiдь, бо ж вона стосувалася всiх.
Трапеза вже скiнчилась, як зненацька в кiмнатi пролунав тихий, мелодiйний дзвiн.
То бив годинник, що стояв на виступi величезного камiна. Вiдзначаючись рiдкiсною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди…
Вiн мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик.
Било шосту годину, i разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Iсус Христос i чотири євангелiсти.
Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потiм несподiвано промовив:
— А вночi й опiвднi виходять усi дванадцять апостолiв.
— Так, так, — пiдтвердив Кшемуський. — Але хiба пан ранiше бачив цей годинник?
— Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подiбний до нього…
— Подiбних немає нiде, — посмiхнувся Кшемуський. — Цей годинник зроблено на спецiальне замовлення одного з князiв Яблоновських.
— Невже? — здивувався Найда. — А я був ладен закладатися на найлiпшого коня, що колись його бачив… Дивлюся — i мовби пригадую кожну колонку, кожне вiконечко…
— Нi, нi! — похитав головою губернатор. — Пан мiг бачити щось схоже, але тiльки не цей годинник: такого бiльше нiде нема…
— Вранцi i ввечерi вiн грає молитви, — додала, зiтхнувши, господиня. — Ах, мiй Стась так тiшився ним. — При цих словах в її голосi забринiли сльози; панi закрила обличчя хусткою й вiдкинулася на спинку крiсла.
— Ти втомилася, Ядвiго, ходiмо я вiдведу тебе у твою спочивальню, — промовив Кшемуський, пiдводячись з мiсця. — Вельможне панство пробачить… Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей.
Найда й Дарина поквапилися виявити свою цiлковиту згоду, i губернатор вийшов з трапезної, обережно пiдтримуючи дружину.
У покої лишилися тiльки Найда, Дарина й Текля. Бесiда знову перейшла на страхiття, яких нiбито зазнала Дарина у гайдамакiв.
Отаман слухав розмову двох дiвчат неуважно, не беручи в нiй участi; вiн пiдходив то до дверей, з яких видно було довгу анфiладу покоїв, то до картин, що прикрашали стiни, то знову повертався на своє мiсце.
— Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? — спитала Текля.
— У Лебединському монастирi, — вiдповiла Дарина.
— У Лебединському монастирi? — Текля зблiдла й промовила крiзь сльози: — Ох, там же загинув i мiй коханий Фелiкс! Гайдамаки по-звiрячому вбили його, встромивши ножицi в горло.
— То це був наречений панни? — мимохiть скрикнула Дарина. — Боже мiй! А я не знала…
— Хiба панна бачила його? — жваво спитала Текля.
— Нi-нi, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це… Тут до трапезної ввiйшла покоївка й покликала Теклю до панi Ядвiги. Текля перепросила гостей i слiдом за служницею поквапне вийшла. Переконавшись, що вони залишились самi, Дарина швидко нахилилась до Найди i пошепки спитала:
— Коханий мiй, що з тобою? Ти чимось стривожений?..
Отаман провiв рукою по чолу i з надзвичайним хвилюванням заговорив:
— Щось дивне дiється зi мною… — а що — не можу тобi пояснити… Цей замок… Адже я нiколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме менi… немовби вiн снився менi колись… немовби увi снi я ходив цими покоями… От я сидiв тут i слухав вашу розмову, а якийсь голос у моєму серцi шепотiв: 'Встань, подивися, там, за цiєю трапезною, має бути покiй, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарi з позолоченою зброєю'. Я пiдвiвся, глянув — i побачив той покiй, — усе в ньому було так, як нашiптував менi таємний голос.
— Тут немає нiчого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, - зауважила Дарина.
— Нi, нi, — з гарячковим хвилюванням перебив Тi Найда, — не те! Присягаюсь, не те… Ох, щось дивне коїться зi мною… В головi наморочиться — я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте… — Отаман схвильовано пройшовся по кiмнатi. — От i цей годинник… Я ладен дати голову собi вiдрубать, що бачив його колись… Невже ж це мiг бути сон?
Найда зупинився перед дiвчиною i задумався.
— Чому б i нi? Бувають такi вiщi сни, про них розповiдається i в святому письмi. Може, тобi судилося здобути тут славу, — мовила Дарина.
Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою.
— Стривай, — зненацька сказав вiн. — Ходiмо зi мною туди… у той покiй… З його вiкон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубiв…
Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пiшла слiдом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покiй, справдi обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вiкна.
Придушений зойк вирвався з грудей отамана, вiн закрив рукою очi й прихилився до стiни.
Панна виглянула у вiкно: перед ним височiла башта, на якiй сидiло безлiч голубiв. Даринi стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дiвочих очах промайнуло щось свiтле й радiсне.
— Стривай, стривай, друже, — жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. — Даремно
