знають…
Заспокоївши почасти своє сумлiння, Сара знову почала думати, як би врятуватися й розшукати Петра. Але тепер втекти з мiста не було можливостi:
Гонтинi пiкети неодмiнно б її схопили, i тодi їй смерть… Хто повiрив би хоч одному слову єврейки? Як видно, треба все-таки лишатися в мiстi й з-за частоколу стежити, коли з'являться гайдамаки… Може ж таки її хтось пiзнає… А може, вона випадково побачить Петра, пiдiйшовши до частоколу…
Сара дiстала собi селянське вбрання. Анi батько, анi тiтка тепер не звертали на неї уваги, не цiкавилися навiть, де вона блукає: кожен думав тiльки про власний порятунок, все iнше було байдуже… Коли Гершко побачив дочку в селянському вбраннi, вiн навiть похвалив її за винахiдливiсть.
Тим часом, на третiй день уранцi, з вежi Веронiка повiдомила, що iз сизої iмли випливає й суне по землi якась чорна лавина, незабаром вона захопила майже третину обрiю. Звiстка про це облетiла мiсто й пiдняла на ноги весь люд: однi кинулися на вали, другi видиралися на частокiл, третi вилiзли на нарiжнi вежi… I всi до слiз напружували зiр, намагаючись роздивитися, що ж то за страховище суне на них з далини? Спершу нiчого не можна було розiбрати, та згодом з вежi почулися тривожнi зляканi вигуки: 'Видно… йдуть… вiйсько, здається…' I нарештi хтось крикнув: 'Гайдамаки!'
Цей крик, мов грiм, розкотився по всiй фортецi. Але Шафранський уже летiв на своєму румаковi вздовж укрiплень, пiдбадьорюючи гарнiзон войовничими вигуками:
— На мiсця! До зброї! — командував вiн. — Ех, коли б Гонта заманив цю погань, то ми б її почастували чавунними кавунами: любо буде глянути, як уся гайдамацька наволоч кинеться врозтiч пiд градом картечi й куль!
В iншому мiсцi Шафранський заохочував словом нове воїнство:
— Бадьорiше, смiлiше, панове! Пам'ятайте, що ви — Маккавеї, i захищайте своє життя та свою святиню!
Але бiдолашнi Маккавеї тремтiли й переляканими очима дивилися в загрозливу далечiнь, прислухаючись до невиразних звукiв, що долинали звiдти, мов рокотання розбурханого моря. Пiд'їхавши до брами, комендант фортецi наказав, щоб засуви на воротях було знято й щоб на перший сигнал Гонти вони розчинилися навстiж для його команди.
На майданi й коло синагоги юрмилася сила-силенна єврейок; там, серед наростаючого гомону, вже чулися ридання, зойки й переляканi крики. Шановний цадик стояв на ганку синагоги й силкувався вгамувати панiку, яка охопила юрбу.
— Слухайте, безумнi! — суворо й натхненно говорив вiн, простягаючи руки до юрби. — Не плакати нинi треба, а всiма силами душi постояти за життя ваших синiв i братiв, за скрижалi святого заповiту. Господь Iсаака та Iакова кличе вас усiх до бою, як закликав колись на амаликитян i фiлiстимлян. Чи ж не вiн берiг свiй народ у Єгиптi, чи ж не вiн годував його в пустелi? Чи ж не вiн провiв його через грiзне море, розверзнувши безодню? Чого ж ви страхаєтесь нинi й тремтите? Встаньте всi, бо Єгова з вами!
Палкi слова цадика заспокоїли натовп: плач i ридання почали стихати, очi в багатьох загорiлися вiдвагою.
А Веронiка в той час з високої вежi губернаторського замку спостерiгала за наближенням гайдамакiв i з великою тривогою стежила, що ж робитиме Гонта. Вона боялася, щоб одчайдушний сотник не кинувся iз своєю командою на чорну лавину повстанцiв; в запалi вiн би неминуче загинув, розбитий ворожими силами, якi мали незмiрну кiлькiсну перевагу.
Та Гонта, вишикувавши своїх козакiв, стояв непорушне i, мабуть, чекав, щоб гайдамаки наблизилися… Ось безладнi юрби пiдiйшли на вiдстань пострiлу й почали шикуватись у бойовi лави. Але сотник, божевiльний, що ж вiн робить? Стоїть як стiй, не поворухнеться… Дозволяє повстанцям вiдрiзати собi вiдступ, чи що?.. Незбагненна, якась вiдчайдушна безстрашнiсть… Вона, як видно, приголомшила навiть ворога. 'Так, приголомшила, — шепоче Веронiка, не зводячи з Гонти труби. — Але, боже, що ж це таке?!'
Хтось виїжджає з гайдамацьких лав i рушає, в супроводi трьох козакiв чи запорожцiв, до Гонтиної команди. Ось i сотник з осавулом i хорунжим подалися їм назустрiч. Вiд страшного хвилювання Веронiка мало не випустила з рук пiдзорної труби…
— Що ти там бачиш, дитя моє? — нечутно ввiйшовши, стурбовано спитав губернатор i кинувся до дочки, щоб самому глянути на далеке поле.
— Стривай, батьку… Я сама… будь твердий… на все воля божа! — тремтячими руками Веронiка пiдняла вище пiдзорну трубу й нервово притисла її до очей. — Єзус-Марiя! Гонта з ватажком ворогiв обнiмаються… i гайдамаки, i наша команда пiдкидають угору шапки… Когось пiдняли на списи… мабуть. Обуха…
— Клятвопорушник! Юда! — вигукнув Младанович, схопившись руками за голову.
— Зрада! — глухо мовила панна й, знесилена, майже впала на стiлець. Щось важке, металеве грюкнуло об пiдлогу й покотилося до балюстради балкона.
— Що з нами буде? — у розпачi прошепотiв губернатор.
— Те, що судилося там! — урочисто вiдповiла Веронiка, показуючи рукою на небо. За мить вона рвучко схопилася з мiсця й пiдбiгла до занiмiлого в розпачi батька.
— Коханий, любий мiй батьку! — промовила панна, обвиваючи шию блiдого й тремтячого губернатора своїми нiжними руками й припадаючи до його грудей. — Вiдваги, ради бога, вiдваги! Настав вирiшальний час, i вiд твоєї твердостi та стiйкостi залежить доля мiста й тисяч людей, яких вiддав пiд твою опiку i дiдич-князь, i бог… Матерi, дiти, старi нинi простягають до тебе руки… Чуєш, якi ридання лунають на майданi?.. Поспiшаймо ж туди! Довiримо своїх кревних захисту панни небесної! Я певна, батьку, що ти виконаєш свiй обов'язок!
Мова доньки пiдбадьорила губернатора, i вiн, схопивши за руку свою любу Веронiку, вигукнув з пiднесенням:
— Так, я виконаю свiй обов'язок, моє кохане дитя, i ти мене в цьому пiдтримаєш!
Спершу звiстка про Гонтину зраду викликала серед мешканцiв Уманi такий розпач, що всi немов очманiли вiд жаху: чоловiки скам'янiли, а жiнки ридали, металися по майдану, били себе в груди й рвали коси; матерi шукали своїх дiтей i топтали пiд ноги чужих… Стогiн, крики, зойки зливалися в якесь страхiтливе виття, й воно неслося далеко за мiсто, аж до гайдамацьких полчищ.
Якби вчасно не наспiли Младанович i Шафранський, то зацiпенiла вiд жаху сторожа не зачинила б навiть брами, i Гонта з Залiзняком увiйшли б у неприступну фортецю без жодного пострiлу.
Але Шафранський своїми палкими, завзятими словами знову вдихнув одвагу в сторопiлих попервах Маккавеїв i навiть зумiв заспокоїти жiнок та змусити багатьох iз них припинити марнi плачi й приєднатися до захисникiв фортецi.
Пiсля об'єднання повстанцi, кiлькiсть яких уже дiйшла до сорока тисяч пiших i кiнних бiйцiв, на короткiй радi вирiшили негайно штурмувати Умань;
Гонта доводив, що жодного справжнього захисника у фортецi не зосталося: всi мiщани й городяни розбiглися, а вельможна шляхта i євреї не зможуть чинити стiйкого опору…
— Зараз вони всi там почманiли, й коли їм не дати отямитись, а вдарити, не гаючи часу, з усiх бокiв, то ще до вечора мiсто буде в наших руках! — закiнчив сотник.
— Хай буде по-твоєму, — згодився Залiзняк. — Хоча мої молодцi волiють битися в чистому полi, та для Уманi спробуємо!
Шафранський, поставивши на валах стрiльцiв з мушкетами й пищалями, хотiв був податися через браму до нових шанцiв, якi сполучали мiсто з озером, але його зупинили вигуки вiстових iз веж:
— Ворог спiшився й оточує фортецю!
Комендант розгадав намiр гайдамакiв i звелiв бити на сполох, щоб i табiр попередити про небезпеку, а сам тим часом наказав негайно копати пiдземний хiд, котрий би з'єднав мiсто з табором.
Не встигли гайдамаки роздiлитися на чотири загони й наблизитися на певну вiдстань до мурiв фортецi, щоб зручнiше було кинутися на приступ i нестримними хвилями знести всi перепони, як з губернаторської фортецi гримнули важкi гармати; клуби густого диму вiдразу оповили вежi й бiлою пеленою почали опускатися над мiстом; iз свистом i шипiнням розсiкаючи повiтря, полетiли на гайдамацькi полчища чавуннi ядра й пронизали їх, поваливши на землю десятки людей. Стрункi лави здригнулися, змiшались i подалися назад, вiдразу перетворившись iз правильних прямокутникiв у безформнi й безладнi юрби; але отамани
