— За тих, хто повiрив у його вчення, хто пiшов за ним, але не за тих же, що гнали його все життя?
— За таких, Саро, ще бiльше, нiж за тих, що визнали його, бо душi їхнi перебували пiд тягарем страшного грiха i вiн просив господа послати мир i любов у їхнi затьмаренi злобою серця…
— Нi, нi, панотче, — палко заперечила єврейка, — тим немає прощення нi на землi, нi на небi! У святому письмi сказано: око за око, зуб за зуб!
— То сказано в бiблiї, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогiв своїх i благословляти тих, хто ненавидить нас.
— Прощати ворогам? Та невже ж ви прощаєте панам-ляхам, котрi переслiдують вашу вiру, одбирають у вас церкви, пригнiчують вас?
— Молюся, Саро, й прошу бога, щоб простив їх, — не вiдають-бо, що творять, — смиренно зiтхнувши, промовив старий.
У цей час на перелазi з'явився широкоплечий, огрядний лiтнiй селянин. Переступивши через перелаз, вiн пiдiйшов до невеличкого гуртка, що розташувався бiля хати, й, не бажаючи порушувати тиху розмову, шанобливо спинився поблизу, скинувши шапку.
Це був iще бадьорий, дужий чоловiк рокiв шiстдесяти, одягнений по-селянському. Чуприна його була пiдстрижена пiд макiтру, сивi вуса спускалися на груди, а з-пiд чорних, ледь тiльки зачеплених сивиною брiв дивилися ще гостро й упевнено чорнi, як вуглини, очi. Через навислi брови й довгi вуса обличчя його спершу здавалося понурим i сердитим, але хто уважнiше придивлявся до його очей, той зразу ж упевнявся, що перед ним лагiдний дiдусь з чистою дитячою душею. Поринувши в задуму, дiвчата й старенький священик не помiтили його приходу.
— А хто ж каратиме їх за злочинства? Хiба може господь простити їм? — допитувалась єврейка. — Невже ж перед ним усi рiвнi — праведник i грiшник?
— Бог наш, Саро, єсть бог любовi, а не помсти.
— Як навчитися такої любовi й прощення, панотче? — промовила єврейка, i голос її затремтiв.
— Пiзнати Христа, — тихо вiдповiв старий i задумливо глянув поверх голiвок дiвчат, що сидiли бiля його нiг. Навкруги панувала тиша. — Пастиря доброго, всеблагого, всепрощаючого, — прошепотiв старий, нiби ведучи далi свої думки, i знову замовк.
Селянин почекав якусь хвилину, потiм неголосно кашлянув i ступив уперед. Обидвi дiвчини здригнули, оглянулись i хутенько посхоплювалися.
— Це ти, пане титарю? — привiтно мовив батюшка.
— Я, панотче, — вiдповiв селянин, нахиляючи голову, й, звернувшись до Прiсi, додав: — Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати їй пiйло.
— Зараз, тату, — вiдповiла Прiся.
— Я до тебе ще забiжу, — шепнула Прiсi єврейка.
— Гаразд, гаразд, — зрадiла та, i обидвi дiвчини швидко зникли в глибинi двору.
— Ну що, довiдався, чого то вчора така заграва була? — звернувся батюшка до титаря.
— Не зовсiм, панотче, — вiдповiв титар, з пошани сiдаючи на певнiй вiдстанi вiд священика. — Що пожежа була в мiстечку, то це так, а що саме згорiло — невiдомо… З'їхалося панство туди й забавляється. Може, замок знову пiдпалили, а певнiше, що селянськi хати.
— Ох, господи! — зiтхнув священик. — Та що ж це їм заманулося в таку суш та пускати вогонь!
— А хiба вони про це думають, панотче? — провадив далi титар. — Аби забава, а що пiсля тої забави з людьми нещасними буде, то їм байдуже. — Вiн безнадiйно махнув рукою й, зiтхнувши, мовив далi: — Оно Мотря Шапувалова втекла од панiв… i тепер її сховали за болотом у байрацi… Докiя втопилася в панському ставку…
— Пощо ти залишаєш нас, господи! — тихо прошепотiв священик i сумно похилив голову.
— Кажуть, що їх усiх зiгнали на панський двiр, ну, котрi смiливiшi — кинулись навтiкача… от i Докiя з Мотрею… Мотря якось сховалася вiд погонцiв, Докiя не встигла… бачить, що доганяють, ну вона й кинулась у воду.
Коли ж урветься твоє довготерпiння, господи? — скрикнув обурено старенький священик i, неначе злякавшись свого ремства, безгучно зашепотiв слова молитви.
Титар почав розповiдати батюшцi й про iншi знущання та насильства, що їх чинили по хуторах економи.
Мовчки слухав священик слова титаря, затуливши обличчя долонями.
— Що ж робити нам, панотче? — спитав, перечекавши якусь хвилину, титар.
— Що робити, сину мiй? Вiрувати, надiятись i терпiти! — вiдповiв старий, вiднявши долонi рук вiд обличчя i звiвши на титаря скорботний погляд. — Нiщо не дiється без волi господньої, жодна волосина не впаде з нашої голови без волi його! Може, вiн, всеблагий, i посилає нам цi муки, щоб змiцнити нас у вiрi й терпiннi: прийде час, i всi ми станемо перед господом — i малi, i сильнi свiту цього, i всякому воздасть господь за дiла його, i не забуде вiн нi єдиної сльози, пролитої убогим i гнаним…
— Ох, так, панотче, — зiтхнувши, вiдповiв титар, — там-то нагородить господь, а що ж робити нам тут?
— Терпiти й надiятися на ласку божу: хто перетерпить до кiнця — той спасеться.
— Добре терпiти за себе, панотче, а як же терпiти за рiдну дитину, як дивитися на глум та на муки її? Нi, нi, вже коли пани хапають собi на потiху наших жiнок i наших дочок, тодi не можна терпiти! Та краще вже самим повбивати їх, нiж вiддати ляхам на поталу!
— Ох, дiти мої, бiдна моя паство! Як зможу я захищати вас, безсилий, убогий пастир, од злохитрих вовкiв? — простогнав священик. — Я можу молитися, молитися Всевишньому, а ви, — вiн розвiв руками, — скаржтеся…
— Кому скаржитися, панотче? — з гiркотою промовив титар. — Чи коронному гетьмановi, чи сенатовi, чи самому королевi? Та для всiх же їх благочестивий християнин гiрше пса! От, — провадив далi титар, понизивши голос, — у мене душа мре за Прiсю, — вiн глянув у бiк молодої дiвчини, яка, впоравшись iз своєю роботою, стояла коло перелазу й задумливо дивилася на широку сiльську вулицю, що бiгла в безкраїй степ. — Уже й так, учора чи позавчора, проїздив тут один молодий панок через наше село, з тих, iз замкових, побачив Прiсю, й, видно, сподобалась вона йому, заводив мову про се й те, хотiв червiнця подарувати, та я вже одiслав її… Ну що, як надумають i її потягти в замок?
— Будемо сподiватись на ласку господню, — тихо промовив священик, — а поки що одвести б її куди- небудь звiдси подалi… не вiк же бенкетуватиме тут панство!
— Я й сам так думав, панотче… Та куди вести? Скрiзь однакове горе. I там пани, i тут пани!.. Ех, видно, вже свiт клином зiйшовся для нас! — Титар стримав зiтхання й похилив голову на руку. Кiлька хвилин обидва старi мовчали.
— Ось Петра немає, - заговорив знову титар, — погнали на роботу, а вiн такий гарячий… боюсь я…
— Бог милостивий.
— Ох, ох! Казали дiти, що полковник Залiзняк бачив їх у Києвi та обiцяв i до нас заїхати.
— Хоч би приїхав, може, порадив би щось. Почувши цi слова, Прiся швидко озирнулась.
— Та тiльки нi, — провадив далi титар, — навряд чи вiн заїде: хiба мало в нього своїх справ?.. Тут уже такий скрут приходить, що й сказати не можна! — вiн розвiв руками й похилив на груди голову. Прiся стримала зiтхання й обернулася знову до вулицi.
'А що ж, батько правду каже! — промайнуло у неї в думцi. — Певно, вiн i не приїде. Господи, а як би хотiлося побачити його ще раз! Який же вiн хороший, ласкавий, такого лицаря я не бачила ще нiколи!'
Давно, ще в дитячi лiта, коли батько розповiдав про славного полковника Залiзняка, оборонця православної вiри й бiдних селян, Прiсi все хотiлося побачити того веяетня; бувало, довгими зимовими ночами вона все думала про нього, який вiн iз себе, i де живе, i що робить, i як вiн говорить, як убирається? I все вона бачила його перед собою i гарним, i ставним, i вiдважним, i розумним; але таким, яким вiн виявився насправдi, вона не бачила його i ввi снi. 'Чи є, - Прiся задумливо глянула в iмлисту золотаво- рожеву далину, — в нього сестра, мати? Якi вони щасливi, що можуть завжди бути коло нього, слухати його, догоджати йому? Чи приїде вiн, чи їй уже не судилося бiльше бачити його нiколи, нiколи?' — Прiся глибоко зiтхнула й, похиливши голiвку, знову поринула в хаос неясних болiсних дум. Тим часом робочий день уже
