Петро швидко глянув на Сару й потупив очi. Осяяна мiсячним промiнням, вона здавалася ще кращою, i чорнi очi її блищали на блiдому обличчi, мов два величезнi дiаманти.
— Та вони ж тебе й не питатимуть, силою оддадуть, — буркнув вiн понуро, не дивлячись на Сару.
— Нi, нi! Не оддадуть, — скрикнула вона, — я прийшла до вас просити, щоб батюшка охрестив мене.
— Тебе? Охрестити? — скрикнув Петро. — Та хiба ти?..
— Хочу бути християнкою, хочу бути вашої вiри, хочу любити вашого бога, доброго, лагiдного, милостивого, хочу пiзнати його й носити в своєму серцi, — схвильованим голосом заговорила Сара. — Якщо вас гонять, нехай гонять i мене разом з вами, якщо вас мучать, нехай мучать i мене, все, все хочу роздiлити з вами!
— Саро! — прошепотiв схвильованим голосом Петро й спинився.
— Голубко моя! — гаряче скрикнула Прiся i, обнявши молоду єврейку, почала її цiлувати.
— А чи подумала ти, Саро, про те, що батько проклене тебе, вижене з дому? — заговорив Петро.
— Я й сама не лишусь… Душно менi там, нудно! Туга гризе. Тяжко вiд їхньої ненавистi й злостi, — палко заговорила єврейка, i голос її затремтiв невимовною тугою. — Вони ненавидять усiх вас; в їхнiх душах тiльки злiсть i помста… Нi, нi! Не можу я жити з ними: чужi вони менi!
— Але ж ти їм не чужа. Вони цього не допустять, вони можуть тебе i вбити! — промовив Петро суворо, насупивши брови.
— Що ж, нехай убивають! — гаряче скрикнула Сара. — Душа моя дорожча за життя!
— Нiколи, нiколи не вб'ють! — швидко перебила її Прiся. — Хiба ми дозволимо тебе вбити? Ми сховаємо тебе, оборонимо… Ти житимеш з нами, ти будеш моєю сестричкою! Правда, Петре, правда? — перепитала вона кiлька разiв, пригортаючи й голублячи єврейку й ласкаво заглядаючи братовi в очi. — Та чого ж ти мовчиш, Петре, скажи, хiба ти дозволиш жидам убити Сару?
— За одну її волосинку я їм шкуру спушу! — несподiвано вирвалось у Петра, i очi його блиснули пiд чорними бровами. С ара потупила очi й зашарiлась.
— Тiльки чи погодиться панотець охрестити мене? — промовила вона тихим невпевненим голосом, зводячи на Петра знову глибокi, чудовi очi.
— Погодиться, погодиться! — жваво озвалася Прiся, схоплюючись з мiсця й беручи Сару за руку. — Ходiм до нього!
Сара й Петро пiдвелися з мiсця… Але несподiвано здалеку долинув швидкий тупiт кiлькох коней.
Усi хутко оглянулись.
Вулицею села мчало учвал кiлька озброєних козакiв. Поперед усiх летiв на чудовому бiлому, як снiг, конi якийсь ставний, широкоплечий козак.
— Братику, голубчику, та це ж вiн, вiн! — скрикнула Прiся тремтячим од хвилювання голосом i, вхопивши Петра за руку, гаряче стисла її в своїй руцi.
— Та хто вiн? Хто такий? — промовив здивовано Петро, та не встигла Прiся вiдповiсти братовi, як передовий вершник крикнув гучним голосом:
— Гей, хто там! Одчиняйте ворота! Приймайте далеких гостей!
— Полковник Залiзняк! — радiсно вигукнув Петро й прожогом метнувся одчиняти гостям ворота.
Коли минули першi хвилини радiсної зустрiчi, батюшка запросив дорогих гостей у хату вiдпочити й закусити, чим бог послав.
— Навiщо, отче Хомо, в хату? — весело вiдповiв Залiзняк, розправляючи свої могутнi плечi. — Тут, пiд божим наметом, i просторiше, i дихати вiльнiше!
— Ну й гаразд, — погодився батюшка.
За пiвгодини всi вже сидiли круг розстеленого рядна, на якому Прiся й Петро порозставляли все, що тiльки знайшлося кращого в них у господi. Круг рядна посiдали Залiзняк, троє його товаришiв, отець Хома й титар; Петро не посмiв сiсти в присутностi таких поважних гостей, а лишився стояти, прислужуючи гостям i часом вкидаючи до їхньої розмови й своє слово. Прiся ж спинилася в хатнiх дверях. Серце її калатало, личенько розчервонiлося й вiд клопоту, й вiд захвату, а очi так i сяяли, так i променились, одверто виявляючи всю палку радiсть, яка охопила її чисту iстоту. Вона не одривала очей вiд Залiзняка. Вся облита мiсячним сяйвом, маленька постать її вирiзьблювалась на тлi темних сiней якимсь легким, свiтлим видiнням.
— Еге ж, пане полковнику, — говорив з радiсною усмiшкою батюшка, звертаючись до Залiзняка, — i говорили менi дiти, що ти обiцяв заїхати до нас, а все-таки не вiрилося нам з титарем.
— Чому ж не вiрилось, отче Хомо? Хiба я коли забував давнiх друзiв, та ще яких давнiх! Хо-хо! Мабуть, рокiв двадцять знайомi: я ж тодi ще зовсiм безвусий хлопець був.
— Так, так, — батюшка ласкаво усмiхнувся. — Пам'ятаю, з батьком приїжджав. Багато вiдтодi часу минуло.
— Багато, — тихо мовив i титар, сумно киваючи головою.
— Багато, — зiтхнувши, промовив Залiзняк. — Багато й горя навалилося вiдтодi на нашi плечi. Ну, та що там горе лiчити, — перебив вiн сам себе з веселою усмiшкою, — не такої ми мудрої науки, щоб могли перелiчити все своє горе, — то вже панам-ляхам, єзуїтам або звiздарям якимсь легше зробити, а не нам! Та цур йому й пек! — вiн, усмiхнувшись, махнув рукою й, звернувшись до священика, додав: — Та як же ви живете, отче Хомо? Ми ж, либонь, рокiв десять з вами не бачилися.
— Так, так… десять. А що я? — старенький нiяково усмiхнувся. — Дякую roc-подевi милосердному: ось поховав панiматку… то пан титар прийняв мене до себе… годує й грiє, а я не можу нiчим i вiддячити йому, не можу через свою убогiсть…
— Панотче… ну й як таки отаке, — заговорив титар, увесь почервонiвши од хвилювання, — я для вас не те що, а навiть…
— Знаю, знаю, — з ласкавою усмiшкою перебив його отець Хома, — ти для мене нiчого не пошкодуєш, та тiльки не вартий я того, немiчний, убогий пастир!
— Ви не вартi? — вигукнув титар i, знiяковiвши, затнувся.
— Про це вже не вам судити, панотче, — зауважив i Залiзняк, — а нам, грiшним, що потребуємо молитов ваших. Ну, а як ти, пане титарю, — теж, видно, повдовiв?
— Осиротiв, пане полковнику, — журливо зiтхнувши, вiдповiв титар. — Зосталося ось тiльки двiйко дiток.
— Бачив, бачив: парубок хоч куди козак! Такого жаль дома держати. Чому не посилаєш сина на Запорожжя?
— Куди вже нам! Хiба пустять?
— А ти й не питай! Хе-хе! Хiба запорозькi землi од Польщi муром кам'яним одгородженi? Та вiльному птаховi й мури не стоять на перешкодi, от що! Парубок хороший, я його по дочцi твоїй признав, схожа на покiйницю матiр.
— Еге ж, усякий впiзнає.
— Красуня! — Залiзняк з усмiшкою глянув на Прiсю.
Пiд його поглядом дiвчина зовсiм знiяковiла й опустила очi.
— На горе собi, — важко зiтхнувши, вiдповiв титар.
— На горе собi? Вiдколи ж це, пане титарю, краса за горе стала вважатися?
— Вiдтодi, пане полковнику, як пани зовсiм опанували нас… Е, та що це ми, — перебив вiн себе, — такi розмови завели! Призволяйтесь, гостi любi, даруйте, немає господинi, дочка ще дитина зовсiм, а я не вмiю гаразд пригостити. Ось слив'яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене, тараня, паляниця… Вибачайте, не звикли ви до такої їжi, та — що бог послав.
— Годi, годi, пане титарю, — перервали Залiзняк та його товаришi. — У нас руки звичнi, самi знайдуть дорогу, та й зубiв припрошувать не треба… а страва й питво — саме ласощi для нашого горла.
— Ну, а що ж ти поробляв, синку? — спитав священик.
— Я? — Залiзняк повiв бровою й вiдповiв загадково. — Та їздив же все… сiяв… у 'хлiбороби' пошився… Не знаю тiльки, якi будуть 'жнива'. Правду кажучи, добре поливають люди землю i кров'ю, й слiзьми, можна б сподiватися добрих сходiв… Ну, поживем, побачимо. А тим часом одмовляв людей вiд поодиноких повстань, просив їх поберегти свої сили до слушного часу: та що робити, адже важко стримати того, кому до горла ножа приставили. — Залiзняк глибоко зiтхнув i додав уже iншим тоном: — А тепер ось до
