на це. Почали б оборонятися… розгорiлася б вiйна, а в вiйну встряли б сусiди… заварилася б каша, i в тому- то й рiч, що невiдомо, кому б тодi довелося висьорбати лихо! Тому я й кажу вам: нема чого сподiватись на чужу допомогу, нiхто заради нас не розпочне вiйни!
— То що ж робити, пане полковнику? Навчи! — заговорили селяни разом.
— Що робити? Треба самим за себе турбуватися, знаєте, як у приказцi говориться: хто дбає, той i має!
— Та чи ж ми не дбаємо, батьку? Ox-ox, — простогнав сивуватий селянин iз змученим обличчям. — Вночi встаємо, при мiсяцi сiємо, при мiсяцi жнемо, та яка з того користь? Наскочить економ i загарбає все, всю нашу працю, геть до зернини…
— Виходить, i дбаєте не собi, а своєму вороговi, одгодовуєте неситого собi на погибель!
— Та як же його позбутися? Як захиститися?
— А ви помiркуйте гарненько… В кожному селi набереться селян чоловiк iз п'ятсот, а то й тисяча, а в мiстечку — то й учетверо бiльше… Ну, а на селi сидить один жид, один економ i чоловiк десять коло нього надвiрної челядi…
— При замку набереться бiльше команди, — почулися понурi голоси.
— Авжеж, при замках, у мiстечках, набереться й селян бiльше, та й наш брат ще вештається… Одно слово, збери всiх економiв, усiх панiв з пiдпанками й жидiв та перемiшай з усiма нами, то в великiй громадi й не знайдеш їх, загубляться, мов кукiль у пшеницi.
- їй-богу, правда! Так, пане полковнику! — спiвчутливо й смiливо обiзвалося вже бiльше голосiв; але старi вперто мовчали, чухаючи потилицi.
— Так-то воно так, — зауважив Дзюба, — та ось що: в цiєї купки й списи, й шаблi, й рушницi, й гармати, а в нас кулаки тiльки та дрючки.
— Та сокири, та ножi, та вила, та коси, — перебив Залiзняк.
— Правда, правда, — запальне вигукнув Петро. — Ех, аж руки сверблять!
— Рушницi можна роздобути в панiв, — вiв далi Залiзняк, — якщо добре попросити, то вони 'позичать'; i гармат можна прихопити в замках, адже коменданти теж 'подобрiшають', коли до них гуртом звернутися…
В юрбi почувся смiх, похмурий настрiй поступово змiнювався бадьорiстю, i обличчя пожвавiшали не тiльки в молодих, але й у старих.
— А як же це так зробити? Важко, батьку, неможливо, — загомонiли у вiдповiдь селяни.
— Важко! Неможливо! — палко заговорив Залiзняк, пiдступаючи ближче. — Та хiба не було так само важко батькам нашим за славної пам'ятi Богдана? Було ще важче, нiж нам тепер, бо Польща тодi була страшна, сильна держава, грiзна й для своїх сусiдiв; одначе зумiли дiди нашi вiдстояти себе назавжди вiд напасникiв, вiд-сахнути навiки вiд своєї землi ненависних ляхiв, оборонити церкву свою вiд ксьондзiв!
— Та то ж був гетьман Богдан, пане полковнику, — несмiливо зауважив Дзюба.
— Знайшовся б i тепер такий самий, — мовив хтось iз Залiзнякових супутникiв.
— Справа не в гетьмановi, а в нас! Без нас, грiшних, i гетьман Богдан нiчого б не вдiяв! А що заважає нам, друзi мої, з'єднатися всiм знову — всiм, посполитим, мiщанам, козакам, гайдамакам, попам i дякам? Чого нам боятися й що нам втрачати? Знайте, що нiхто не пришле нiзвiдкiль допомоги… тiльки два шляхи зосталися нам: або терпляче ждати, поки ляхи здеруть з нас останню шкуру, або спробувати щастя; або запанувати в своїй хатi, або загинути, а якщо загинути, то перед смертю помститися як слiд ляхам!
— Слушно!!! Так, батьку!!! Правда!!! — побадьорiшали селяни.
— На бога, пане полковнику, схаменися! — схвильовано промовив отець Хома. — Подумай, на що ти намовляєш людей? На братовбивчу, жахливу вiйну! Правда, ляхи тяжко кривдять нас, але нехай господь судить їх за їхнi дiла. Згадай слово господа, спаса нашого: 'Хто пiднiме меч — вiд меча й загине!'
— Нехай i загинемо, — палко заперечив Залiзняк, — та поки живi, ми захищатимем нашi святинi, нашу вiру й нашу землю! Свою кривду я ще можу простити, але дивитися склавши руки, як рiжуть брата мого, як блюзнiрствують над храмом господнiм, о, нi! Я терпiти не буду! Кiстьми ляжу за них… i хiба що через труп мiй пiдступить до них ворог… Ну, а тодi що ж! Мертвi сорому не вiдають!
У натовпi пробiг схвальний шепiт.
— Але господевi — вiдмщення… Вiн воздасть, — знову заговорив тихим, лагiдним голосом батюшка, — а нам лише без нарiкань скорятися його святiй волi… Що нам це земне життя? Одна мить, а потiм, — вiн показав на синю глибину неба, осяяну мiсяцем, — там чекає нас життя, йому ж не буде кiнця; там уготує милосердний блаженство для принижених i зневажених тут, на землi.
— Тим паче, любий панотче, — збуджено говорив далi Залiзняк, — нема чого й жалкувати за таким життям! Вiддамо його на захист святого благочестя й наших братiв!
— Нi, друже, не нам втручатися в дiла господнi; все дiється з його волi, i без неї не впаде жодна ваша волосина… — зiтхнув батюшка.
— От, от! — радiсно пiдхопив Залiзняк. — I якщо ми повстанемо на ворога й захистимо оружною рукою нашi святинi, то це вчиниться теж з волi господньої.
Серед натовпу почулися вже бiльш спiвчутливi голоси.
Батюшка розвiв безпорадно руками, схилив покiрно голову, одiйшов до дверей хати й сiв на призьбi.
— Я не пiдбиваю їх на помсту, на розбiй, — пiдвищив голос Залiзняк, щоб його чув i священик, — я їм кажу, що один порятунок для всiх — це боротьба… Боротьба проти нiкчемної держави, яка не має сили захистити своїх пiдданцiв од сваволi панiв.
— Все це так, — заговорив по хвилi мовчання Дзюба, — та чи вийде з цього дiло? Бували ж, та й тепер не перевелися, смiливцi, наскакували загонами на панськi добра, навiть на замки, i мстилися за свої кривди та образи: захлиналися кров'ю замки й палаци, а добра переходили до рук покривджених… Та чим це кiнчалося? Деякi щасливi й врятувались, а десятки невинних накладали за них своїми головами. Ось уже, либонь, з пiвсотнi рокiв триває гайдамаччина, а панського насильства не знищила: з кожним днем посилюють пани своє буйство й душать нас усе дужче й дужче.
Слова Дзюби знову гнiтюче вплинули на гурт, почулися тяжкi зiтхання.
— Спасибi, друже Дзюбо, — палко заговорив Залiзняк, — ти, може, й не хотiв, а пiдтримав мою мову. Хто такий гайдамака? Месник за свої кривди, за свою власну шкуру… Сам ти кажеш, що збереться загiн смiливцiв, котрим залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а iншi за нього терплять… От i виходить, що всi тi загони виступали не за спiльне дiло, не за вiру, не за нашi права, а лише за свої кривди… Тому й ляхи їх мали за розбiйницькi ватаги, та й тi iншi, що за них терплять, теж, певно, не дякують їм. Тому-то за п'ятдесят рокiв гайдамаччина й не принесла краєвi користi, не захистила нас вiд напасникiв… Адже й ранiше, давно, ще до блаженної пам'ятi батька нашого Богдана, теж повставали, й не так, як гайдамаки, не заради особистої помсти, не для розбою, а щоб оборонити вiру й Україну, — i Наливайко, i Косинський, i Тарас Трясило, i Гуня… А дiло їхнє пропало, наклали вони буйними головами… А чому? Тому, що повстали не всi разом; а от як славний наш Хмель зняв завiрюху по всiй Українi, то й прикусили язика ляшки-панки й воскрес рiдний край, запанував давньою волею, радiсно задзвонив у всi дзвони.
— Тiльки ненадовго, — вiдповiв Дзюба. — Всi ми боролися, а скористалась тiльки половина, що по той бiк Днiпра, а ми, друга, нещасна половина, попали ще в гiршу неволю.
— То вина не Богданова, а iнших гетьманiв, — з гiркотою вiдповiв Залiзняк. — Попустили розiрвати нас надвоє, а от коли ми одiб'ємося вiд ляхiв, то Москва нас теж прийме пiд свою руку… Поки ми мовчимо, нiхто за нас не заступиться, а якщо ми самi почнемо боротися й не захочемо бути пiд кормигою ляхiв, тодi iнше дiло!
— Та де тепер нам, половинi, боротися? — не вгавав Дзюба. — Поляки ж зосталися тi самi, навiть поповнилися нашими перевертнями, а нас — жменя!
— Ну, Дзюбо, — засмiявся Залiзняк, — якi тi самi? Тодi в них було сильне вiйсько, а серед магнатiв зустрiчалися лицарi, завзятi вояки. А тепер: вiйська немає, ладу в Речi Посполитiй нiякого, а саме тiльки п'яне панство! Та й менше їх набагато стало: адже Москва вiдколола добру половину Литви. То воно й виходить, що коли прадiди нашi насмiлились повстати проти сильної оружної держави, то онукам пiти на теперiшнє дiло й бог велiв.
— Та хай заарканить мене татарин, коли все це не щира правда! — вигукнув Петро. — Що не скаже пан полковник, то наче залiзним цвяхом приб'є!
