— На те вiн i є Залiзняк, славний Залiзняк, надiя наша й порада! Дай йому, боже, вiку довгого! — загомонiв пiдбадьорений натовп, пiдкидаючи шапки.
Раптом почувся верескливий крик у супроводi гуркоту колiс, i до ворiт батющиного будинку пiдкотила тарадайка. В нiй сидiв гладкий, широкоплечий єврей з вогненно-рудою бородою; на ньому був чорний лапсердак, висока хутряна шапка, з-пiд якої телiпалися довгi рудi пейси. Все обличчя його, червоне, гладке, з чорними банькатими очима й чорними ж широкими бровами, що сходилися над перенiссям, аж пашiло нахабством i пиховитiстю.
Довга тiнь, що простяглася вiд клунi уздовж двору, ховала гурт козакiв i селян, так що єврей зразу не помiтив їх.
— Гей ти, попе! — закричав вiн рiзким голосом, придержуючи коня. — Гершку, йди сюди.
— Чого тобi, Гершку? — обiзвався батюшка, важко пiдводячись iз призьби.
— Я не просто Гершко, я — пан Гершко! — крикнув єврей ще дужче. Залiзняк стиснув кулаки й так заскреготав зубами, що навiть селяни перезирнулись; але вiн стримав перший порив обурення.
— Слухай ти, попе, — говорив корчмар, — знову моя дочка сидiла тут у тебе? Що? Будеш брехати, що не була?
— Була.
— Була? Була?! Чуєш, коли я ще хоч раз дiзнаюсь, що вона була тут, то свiт тобi немилий стане!
— Я не кличу її, Гершку, — сама приходить.
— Сама? Сама?.. Брешеш! Ти її заманюєш, хочеш навернути в свою вiру. Постривай, постривай! Ось приїде сюди пан економ, вiн з вами розправиться!
— Не смiй казати так про вiру, не смiй кричати на панотця, а то ми тобi так боки полатаємо, що й чортам непереливки буде! — глухим од стриманого гнiву голосом промовив Петро, виступаючи наперед.
— Вус?' — закричав корчмар. — Ти ще смiєш тут патякати? Бунтiвник, гайдамака, ось як угрiю тебе батогом, то прикусиш язика.
Серед селян почулося глухе ремство. Гершко пiдвiвся в бричцi й тiльки тодi помiтив схованих у тiнi селян. Хоробрiсть його одразу де й подiлася, i вiн, злякано озираючись навколо, почав смикати за вiжки; але все ж таки, не бажаючи принизити себе перед хлопами, не переставав погрожувати їм, хоч i знизив тон.
— То вас тут цiла зграя! А, бунт затiваєте? Стривайте ж! Ми з паном економом вас прикрутимо ще не так! Якщо ви, свинi, насмiлитесь хоч писнути, то затрiщать у вас спини… Менi пан економ на вiдкуп вiддав усе село!
— Цить, поганець! — гучно крикнув Залiзняк, виступаючи з тiнi й кидаючись до ворiт. — Поки ти ще почнеш дерти з них шкуру, я тебе вб'ю, як погану гадину! Коли єврей побачив озброєного козака, душа його шугнула в п'яти.
— Ой, гевулт! Гайдамаки! — зарепетував вiн не своїм голосом i хотiв був уперiщити коня батогом, але в цей час залiзна рука Залiзнякова опустилася з такою силою йому на шию, що вiн похитнувся i впав на дно брички. Зляканий кiнь рвонувся й кинувся вбiк, але його вхопили за вуздечку двоє iз Залiзнякових супутникiв.
— Гей, хлопцi! — гукнув Залiзняк, не випускаючи з рук єврея. — Ану лишень пошукайте височенького дерева тут недалеко…
Почувши козаковi слова, єврей в одчаї засовався на днi брички.
— Змилуйтесь, ясновельможний пане, — забелькотiв тремтячим од страху голосом єврей, — я пожартував…
— Пожартував? Ось i я пожартую, — рикнув Залiзняк, придержуючи Героїка правою рукою, а лiвою стягаючи з себе довгого шовкового пояса, — пояса свого шовкового не пошкодую… Ну, не крутись, — штовхнув вiн його кулаком у спину i обкрутив йому шию поясом.
— На бога, що ти робиш, сину? — скрикнув батюшка, пiдступаючи до Залiзняка й хапаючи його за руку.
— А що ж, панотче? Може, скажете помилувати того, хто нахваляється з вас три шкури здерти? — промовив гнiвно Залiзняк i скрутив на потилицi в єврея свого пояса. — Ннi, хай же вiн тепер розплатиться за всi тi муки, котрих завдавав убогим людям! Тягнiть його, хлопцi!
Петро перший кинувся до Гершка, до парубка пристало ще двоє-троє з молодих селян.
— Спинися, сину! Спинися! Схаменiться, — батюшка кинувся рятувати єврея. — Подумай, що робиш?! Якщо ти повiсиш Гершка, наскочить економ i перевiшає усiх їх, — вiн показав на гурт селян. — Мало того, що вiн зруйнує церкву нашу, розорить усе село, але вiн не помилує нi жiнок, нi дiтей… Зглянься, сину… схаменись!
Залiзняк слухав батющинi слова, i обличчя його дедалi хмурнiшало.
— Правда твоя, панотче, слушний час iще не настав i суд попереду, — нарештi промовив вiн суворим голосом i, повернувши одним рухом руки до себе єврея, помертвiлого од жаху, промовив, карбуючи кожне слово таким тоном, вiд якого той весь з нiг до голови вкрився холодним потом.
— Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей i святого отця я поки що дарую тобi життя.
— Ой вей! Пануню мiй золотий, ясновельможний гетьмане! — упав єврей на колiна, вiдчувши, що його вiдпустили гайдамаки, й не розумiючи з переляку, що йому каже Залiзняк. — Змилуйся! Пусти тiльки живого, пожалiй моїх дiтей, ой вей! Що з ними буде? Я все для пана, я озолочу пана… Ой мамеле! Не губiть! Це не я — це мiй дурний язик…
— Годi белькотiти! — тупнув ногою Залiзняк i, вхопивши єврея за бороду, пiдняв його майже до свого обличчя так, що Гершко витягся й перебирав ногами, шукаючи собi на землi опори. — Дивись на мене й запам'ятай моє обличчя, а ще краще запам'ятай, що я скажу, — карбував кожне слово Залiзняк. — Коли через тебе постраждає в цьому селi не те що дорогий наш панотець, свята наша церква чи хтось iз селян, але хоч найменша частка їхнього добра… то я з тебе живого шкуру здеру й живого посолю… Пам'ятай же моє слово, — трусив Залiзняк Гершка за бороду. — Пам'ятай i придивись добре до мого обличчя! Нiде ти од мене не сховаєшся: нi в Львовi, нi в Краковi, нi в Варшавi, сотнi очей стежитимуть за тобою, сотнi вух пiдслухуватимуть… i на днi моря знайду i тодi вже нiхто не захистить тебе — нi король, нi вся Рiч Посполита!
Очманiлий вiд страху, єврей не мiг промовити й слова: якiсь булькотливi звуки, що нагадували стогiн i схлипування, виривалися з його горла, а налитi кров'ю очi безпорадно озиралися й благали змилуватись.
Залiзняк зняв з шиї Гершка свiй пояс i зневажливим рухом руки штовхнув його до тарадайки.
— Гляди ж менi, жиде, — закiнчив вiн свою мову. — Про те, що сталося тут, анiтелень! Коли ж ти хоч щось насмiлишся бовкнути, то краще б тобi й на свiт не родитися.
Запорожцi пiдхопили корчмаря пiд руки й кинули на дно брички, потiм хльоснули коней, вони рвонули й помчали вчвал знайомою дорогою.
Якусь хвилину всi мовчали, приголомшенi цiєю сценою.
— Що ж, панотче, — схвильовано промовив Залiзняк, — скажете, що й тепер можна терпiти? Жид погрожує i погрожує насправжки — мало руку не здiймає на священика! А ви й далi мовчатимете?
— Не мовчатимемо бiльше! — запально крикнув Петро. — Годi!
— Годi! Скажи, пане полковнику, що нам робити? — почулися серед гурту селян глухi голоси.
— Я сказав, що робити тому, кому жити в ярмi тяжко, а кому солодко, тому нема чого й питатись мене.
— Та як же, батьку, — звернувся до Залiзняка Дзюба, виступаючи з гурту, — як же всiм нам разом повстати? Коли ми всi повстанемо, то знайдуться в Польщi добрi сусiди, якi допоможуть їй задушити нас.
— Але й ми знайдемо собi вiд них захист.
— Де?
Залiзняк показав рукою на пiвнiч i промовив твердим, упевненим голосом:
— У Росiї!
Схвильованi розмовою й сценою з євреєм i батюшка, й титар, та й сам Залiзняк зовсiм забули про Прiсю, а вона тим часом стояла в дверях блiда, приголомшена, ледве переводячи подих од хвилювання; за цi пiвгодини вона нiби вся переродилася: з блiдого личенька злетiла дитяча усмiшка, коло губ лягла скорботна риска, великi, потемнiлi вiд збудження очi її з застиглими слiзьми були сповненi невимовного жаху
