часу… Вчора вона розмовляла через кватирку, кватирка вiдчинялася й тепер, але пролiзти в неї було неможливо. Саме вiкно було високо, i, стрибаючи з нього, можна було зламати собi ногу, та це не турбувало Сару. 'А що, коли вони поставили пiсля переполоху вартового i я потраплю їм просто в руки? — майнула в неї друга тривожна думка. — А, однаково!' — вирiшила вона й почала смiливiше шарпати вiкно.
В нестямi Сара й не помiтила, якого шуму наробила: вiкно пiд її руками стукало й дзвенiло, навiть уламок скла вiдлетiв i, дзеленькнувши, розбився об стiну, але дiвчина нiчого не помiчала, а ще в бiльшому розпачi розхитувала раму, що нiяк не пiддавалася.
На щастя, саме в цей час у свiтлицi знялася суперечка, й рiзкий iз завиванням гвалт кагалу заглушив усi сторони звуки, а стара Ривка поралася на кухнi, готуючи вечерю.
Нараз Сара почула пiд вiкном голос, вона вiдсахнулась, зацiпенiла. Але той голос не волав, не кликав на допомогу, i тут вона розiбрала, що хтось називав її iм'я.
— Саро, Сарочко, це ти? — допитувався хтось у темрявi, пiд самим вiкном. Сара впiзнала той голос i висунула голову в розбиту кватирку.
— Я, я, Прiсю… менi хоч умри, а треба побачити вас, над нами висить бiда… та ось вiкна не вiдчиню… Петро тут?
— Тут, тут, за тином…
— А високо од вiкна до землi?
— Не дуже.
— Подивись, чи немає кого коло корчми?
— Добре, тiльки ти пiдожди: я гукну брата.
Довiдавшись, що дорога їй людина тут, близько, Сара загорiлася бажанням побачити Петра й розповiсти йому про все, про все, про свої сердечнi муки, про своє серце, розбите батьком, про свою щиру любов до християнського бога, до їхньої сiм'ї й до нього, до нього, до Петра, для котрого вона всю кров свою вiддала б, краплину по краплинi! О, тепер їй байдуже! Нехай вискочить увесь кагал, нехай кинеться з ножем на неї батько, вона готова вмерти за Петра й за їх усiх, й нiхто її не вдержить тут бiльше.
Сара вилiзла на пiдвiконня i всiєю вагою свого тiла почала натискати на раму. Вiкно затрiщало, рама нараз пiддалася й з дзенькотом розчинилася… Сара, втративши рiвновагу, вилетiла за вiкно й, певно, переломила б собi руку чи ногу, коли б у цю мить не нагодився Петро. Вiн пiдхопив дiвчину на руки й обережно поставив її на землю.
— Серденько, — прошепотiв Петро, — як я тужив за тобою!..
Сара стиснула його руку й насторожилась.
Хтось одчинив вхiднi дверi корчми, виглянув, обдивився й, не помiтивши в темрявi нiчого пiдозрiлого, зайшов назад, добре причинивши дверi й брязнувши важким залiзним засувом.
— Не помiтили, — шепнула Сара, — ходiм звiдсiля скорiше, щоб не догнали.
Вони всi троє поквапне рушили вiд корчми, зайшли за рiг, потiм повернули в провулок, перелiзли через плiт i подалися бiгцем до левади, вiд якої було вже недалеко до титаревої садиби, що стояла край села; сама ця левада була вузькою прибережною смугою з купами високих яворiв, осокорiв i верб, що посхилялися майже до води; за вербами вже тяглися заростi густої й високої лози, — одно слово, левада стала б добрим сховком од переслiдувачiв, але широке пустирище перед нею було зовсiм вiдкрите й могло викрити втiкачiв. Риск збiльшувала ще та обставина, що далеко на обрiї вирiзьблювався вже мiдно-червоний диск мiсяця в кривавому ореолi, наче за ним росла й пiдiймалася заграва великої пожежi, а тому втiкачi, переходячи через широке вiдкрите пустирище, не зронили й слова. Коли ж вони сховалися в тiнi високих верб, то Сара заговорила збуджено й квапливо:
— Вам усiм треба тiкати й рятуватися… Батько мiй хоче донести губернаторовi, що в панотця кубло гайдамакiв. Вiн каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повiсить i всiх, всiх перекатує.
— Ах вiн юда! — вигукнув обурений Петро. — Шкода, що Залiзняк не задушив його, та вiн цього не мине!
— Треба зараз сповiстити наших i ще декого, — перервала його стурбована Прiся.
— Ой, ой, як треба! — пiдхопила Сара. — Я того й видерлась iз вiкна, щоб попередити…
— Знаєш що, Прiсю, — заговорив поважним, розпорядливим тоном Петро, — поки ми з Сарою дiйдемо до нашої хати, збiгай на село й поклич на раду Ляща, Качура й Довгоноса… Знаєш, де вони?
— Знаю, знаю! Я миттю… а ви теж поспiшайте, — усмiхнулася вона ласкаво й полетiла стрiлою по левадi.
Сара й Петро зосталися самi, й, поки чути було тупiт Прiсиних нiг, вони мовчали, пригнiченi тяжкими почуттями.
— Коли нахвалявся Гершко вiддати нас до рук ляхам? — спитав нарештi Петро глухим голосом, в якому звучала затаєна злiсть.
— Через три днi, — вiдповiла Cap..
— Отже, в нас є ще три днi. За цей час усе село не зможе втекти. Крiм того — не можна забрати з собою всiх дiтей i всiх хворих… Є один тiльки засiб…
— Який?
— Не дати Гершковi змоги побачити губернатора.
— Ой вей! Не вдержить його нiхто: раз вiн сказав, то свого слова дотримає; нi рабин, нi навiть цадик його не спинять!
— А я спиню! — похмуро сказав Петро.
— Як? — здригнула Сара i мiцно вхопилася за його руку.
— А ось як! — нагнувся Петро й, витягши щось iз-за халяви, махнув рукою в повiтрi: у смузi мiсячного свiтла сяйнуло холодне металiчне лезо.
— Нiж! — скрикнула Сара й закрила руками очi.
— Так, нiж, i це єдиний спосiб уникнути переслiдування! Сама ж кажеш, що нiхто не спинить його, навiть цадик, а я ще додам, що навiть i страх смертi не задушить у Гершка його пекельної лютi. Залiзняк уже був потяг його до дерева, щоб повiсити, та на прохання нашого милосердного панотця випустив пiд присягою, що вiн до смертi мовчатиме, а якщо нi, то обiцяв знайти його й на днi моря… I що ж? Тiльки-но вiн знайшов мiсце, куди втекти… а куди, до речi, вiн хоче виїхати?
— В Умань, — прошепотiла Сара тремтячим голосом.
— Ха-ха-ха! Далекий свiт! Палицею докинути! Бач, знайшов од Залiзняка схованку! I от варто було його дурнiй довбешцi тiльки подумати, що вiн пiд захистом, як одразу ж зважився на помсту, на зраду!.. Виходить, для такої гадини й для нашого порятунку єдиний порадник є нiж!
— Але вiн мiй батько! — вирвався в Сари зойк.
— А! — застогнав Петро. — Я й забув, що ти дочка цього гаспида… Для мене й для всiх нас вiн — перший лиходiй, вiн — кат! В руках у нього мотузка, якою вiн зашморгнув нам усiм шиї. Вiд тої петлi, сама бачиш, немає можливостi втекти не те що всiм, а навiть i батюшцi… Панотець заприсягся, що страху ради своєї церкви не покине, та, крiм того, в нього на руках тепер умирає замучений губернатором отець їларiон…
— Ой, горе! — забiдкалась Сара, ударивши себе кулаками в груди. — Що ж менi робити, що робити? Серце моє розривається! — заломила вона в розпачi руки.
— Слухай, Саро! — заговорив Петро хрипким од хвилювання голосом. — Я думав, що ти, жалiючи нас, втекла вiд того виродка, втекла, щоб урятувати нас вiд загибелi… Я думав… серце моє шептало, що ти й до вiри нашої прихильна душею. Я думав… Ех, пропадай моя голова! Я думав… Що думав? Цiлими днями мучився, ночi не спав… жив i дихав цiєю думкою, — а от насправдi виходить, що ти прибiгла тiльки повiдомити нас про день нашої смертi, а жаль тобi не нас, а свого батька…
— Нi, нi! Вас… А вiн?.. Вiн мене вбити хотiв… Вiн мене пiд замком держав… Вiн мене зв'язану хоче в Умань везти й видати замiж за якогось цадикового родича…
— То як же ти, пiсля всього цього, за нього заступаєшся?
— Петре, золото моє! — склала вона благальне руки. — Це ж вийде, що я, дочка, вiддаю його в руки месникiв, це ж вийде, що я сама своїми руками занапастила рiдного батька… А пiдняти на батька руку — страшний грiх. Адже й ваш бог такого грiха не простить. Ваш бог вимагає прощати ворогiв… Вiн сам молився за них… Ой Петре, Петре! Вiн не простить менi такої жорстокостi, вiн вiдштовхне мене, i я зостануся сама
