серед пустелi, далеко вiд усiх, проклята всiми… Невже ти хочеш нещаснiй Сарi такої жахливої долi? — i Сара, обливаючись слiзьми, впала йому на груди й забилася на них, мов пiдстрелена пташка.
— Не плач, Саро, не плач! — збентежився ще дужче Петро. — Твої сльози, мов розтоплена мiдь, падають менi на груди й пропiкають їх наскрiзь. Ти кажеш, що занапащаєш рiдного батька… Який же вiн тобi батько? Вiн ненавидить тебе, йому байдуже до твого серця, до твоїх мук! Нi, вiн тобi не батько: батьком можна вважати тiльки того, хто любить свою рiдну дитину.
Сара мовчала, тiльки з поривчастих зiтхань i судорожного здригання тiла можна було зрозумiти, якi нелюдськi муки розривали її бiдолашне серце.
— I хiба ти могла б потаїти вiд друзiв смертний вирок їхнiй? — розпалювався бiльше й бiльше Петро. — Хто ж вiдштовхне тебе за добре дiло? Адже бог бачить твоє серце! Це ж уже не твоя провина, а наша, як надумаємо захистити себе вiд загибелi. От я й вiддам за братiв своє нiкчемне життя…
— На бога!.. Менi дороге твоє життя!
— Не потрiбне воно менi, — говорив далi, не слухаючи Сару, Петро. — Там, у корчмi, зiбрався кагал наших мучителiв, вони раду радять, як висмоктати з нас останню кров, перед ними присягається корчмар потiшитися нашими муками… О, не дiждете! — потряс вiн кулаком. — Побiгти туди, пiдперти всi дверi й вiконницi… та запалити з чотирьох бокiв ту корчму…
— Петре! Ти не зробиш цього! — заволала Сара й, упавши навколiшки, обхопила його ноги руками. — Або ж убий i мене!.. Менi з таким жахом жити не можна… Убий мене, убий цим ножем: менi буде легше… Одного благаю: це так швидко i так легко! Вдар, у тебе рука мiцна, — билась вона коло його нiг, рвучи на собi коси.
— Ти збожеволiла, чого ти просиш? Та й чия ти, нарештi, — наша чи їхня? — намагався Петро пiдвести Сару з землi.
— Твоя… ваша… навiки! Не їх менi жаль, — гарячково говорила Сара, задихаючись од хвилювання. — Менi тебе жаль. Я тебе люблю, кохаю сильнiше за всiх!
— I це правда? Говори, говори!
— Тебе! Тебе менi жаль… Ой вей мiр! Як шкода! Слухай, якщо вони згорять, то налетить сюди з мiстечка команда… Ти ж казав, що й за три днi не можна всiм утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як вони помстяться! Ти ж тiльки серце потiшиш, а не врятуєш своїх! Ти занапастиш їх, — билась вона в нього на руках i припадала до грудей, цiлуючи йому руки.
— Що ти робиш зi мною? Твої слова одбирають у мене силу. Ох, пропав я! — I вiн зiрвав iз своєї голови шапку й кинув нею об землю. — Та коли я щадитиму, заради свого серця, ворогiв, то який же я син України? Та перед любов'ю ж до неї все повинно впасти ниць, усе! А якщо ласки можуть купити мою душу, то, виходить, вона — запроданка!
— Не заради себе благаю я! — пiдвищила Сара голос. — Нi, я за свою любов не вимагаю нiчого! Я в iм'я твоїх i моїх майбутнiх братiв благаю! Твiй справедливий гнiв тепер їх занапастить…
— Ех, сили немає! Я вирву з грудей це негiдне серце й кину його тобi пiд ноги! Воно не потрiбне козаковi, воно годиться тiльки жiнцi. Щемить, рветься до тебе…
— Слухай, ось що менi спало на думку: почекаємо три днi, поки батько збереться їхати… А як вiн виїде з села до мiстечка, то ви переймiть його, мене одбийте, а його зв'яжiть i десь заховайте… тiльки не вбивайте, не вбивайте. Присягайсь менi!
— А якщо вiн вирветься?
— Закуйте в ланцюги, повезiть iз собою в лiс… на край свiту, — тiльки, на бога, не вбивайте! Його смерть розiб'є моє щастя…
— Ну, гаразд… Присягаюся!.. Тiльки ось що скажи… щиро, одверто: бий навiдлiг! Скажи, чи схочеш ти потiм стати моєю навiки?
— Петре! Та я ж люблю тебе! — скрикнула Сара, обнявши, парубка.
— Отже, моя нав ки? — палко пригорнув дiвчину до свого серця Петро, обсипаючи її гарячими поцiлунками.
— Твоя, щастя моє! - i вона припала до нього тремтячими грудьми й занiмiла в невимовному поривi блаженства…
У простiй сiльськiй хатi пана титаря було майже темно; каганець, що стояв на припiчку, тьмяно, нiби завмираючи, освiтлював лише невеличкий куточок запiчка, а по всiй хатi лежали темнi, тремтливi тiнi.
На широкому полу, що прилягав узголiв'ям до печi, нерухомо лежав умираючий. За постiль йому правив лiжник та подушка. В пiвтемрявi важко було його роздивитися. Свiтло лежало невиразними тонами на сiрiй подушцi й вихоплювало з сутiнкiв лише голову страдника, її обрамляло сiре волосся з продiлом посерединi й рiденька жовтувата борода; худе обличчя з загостреним носом здавалося, в порiвняннi з срiблистим волоссям, майже чорним. По зведених бровах з глибокою складкою посерединi, по запечених, вкритих смагою губах можна було догадатися про страждання, якi терпiв умираючий, але вiн їх не виявляв нi стогоном, нi скаргами; тiльки глибокi зiтхання, якi зрiдка пiдiймали плесковатi, запалi груди, показували, що життя iще тлiло в цьому худому, змученому тiлi. Бiля узголiв'я на низенькому ослiнчику с дiла, зiгнувшись, друга постать, але вона вся була повита мороком, i лише з деяких рухiв цiєї чорної тiнi можна було догадатися, що той, хто сидiв, мовчки молився. Хворий повернув голову до того, що молився, й, напiврозплющивши очi, спинив на ньому довгий, вдячний погляд.
— Брате мiй у Христi, друже мiй! — прошепотiв ледве чутно хворий. — Ти все, мене ради, не спиш, тiло своє томиш, серце своє журиш… За чим тужити й сумувати? Тобi ж, служителю олтаря, вiдомо, що не впаде й волосина без волi отця нашого небесного, а якщо була на те його воля свята, то нам, грiшним, не годиться ремствувати й сумувати.
— Я не ремствую, отче страднику, що прийняв терновий вiнок, я не ремствую… я молюся тiльки йому, розп'ятому, за полегшення твоїх страждань… Але душа моя немiчна й болить за тебе… за нещасний народ, приречений на загибель… О, перед таким горем затуманюється мiй розум i журба душу роздирає.
— Ох, духу засмучення не даждь мi! — тихо зiтхнув хворий i замовк од знемоги.
— Як же тобi, отче? — пiсля хвилi мовчання спитав старий священик лисянської церкви. Вiн з тривогою дивився в розплющенi очi страдника i з завмиранням серця стежив за тим, як ледве помiтно пiдiймалися його запалi груди.
— Менi легше… Бiль втихає… На серцi таке солодке заспокоєння, душа тремтить вiд радостi… Не треба бентежитись… — тихо говорив умираючий, майже не ворушачи губами, так що звуки його голосу нагадували легкий шелест колосся пiд повiвом сонного вiтерця.
— Боже всесильний! Хай нашi молитви долинуть до тебе! — промовив отець Хома i похилив голову на груди.
Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо, а поруч нього застиг лисянський священик, пригнiчений безнадiйною скорботою.
Трохи згодом почулася з вулицi кваплива хода й долинув стриманий гомiн.
За хвилину тихо одчинилися дверi в сiни, а потiм i в другу половину хати: сiни роздiляли двi свiтлицi — батющину й титареву.
— Тату! Люди вас просять! — тихо промовила Прiся.
— А що там, доню? — обiзвався титар стурбовано.
— Сара вирвалась од жидiв, вона пiдслухала, що її батько збирається розказати губернаторовi, нiби в нас гайдамаки ховаються, i наведе сюди з мiстечка команду.
— Ой господи, що ж нам робити?
— Я ж i закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса… Петра теж.
— Iду, iду… Ох… не життя це, доню!.. Вже краще б, здається, смерть одразу, — бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей.
— Сюди, сюди, татусю, — й Прiся одчинила ширше дверi, а коли титар пiдiйшов, то, взявши його за руку, додала: — Треба б пана полковника сповiстити, щоб прибув на допомогу… Вiн обiцяв, — все це вона промовила одним духом i вiдчула, нiби щось стиснуло її серце й гаряча хвиля залила все обличчя.
— Шукай вiтра в полi, — кинув титар i мовчки почав вiтатися з прибулими гостями.
Усi посiдали на призьбi титаревої половини, щоб не турбувати хворого, й, поспиравшись на цiпки, мовчали.
Петро стояв, спершись лiктями на стовп з кiлькома забитими в нього кiлочками, на якi вiшали горщики,
