Гонту, що вiн навiть нiчого не вiдповiв отамановi. Та й що вiн мiг вiдповiсти? Виправдуватись? Нiхто б не повiрив йому! Просити пощади — нiхто б не змилосердився! Тiкати, — але тепер уже й польова миша не втекла б з майдану, та й власна гордiсть не дозволила б йому це вчинити. Зоставалося скоритися своїй долi й прийняти смерть, яка заскочила його так зненацька i так безглуздо.
— Ну що ж, катуй i свого, — промовив вiн нарештi, гордо кидаючи на Неживого сповнений зневаги погляд. — Досi ми знали, що гайдамаки служать оборонi православних од ненависних ляхiв; а тепер знатимем, що гайдамаки, як розбiйники, катують кожного, хто попадеться, хоч i свого!
— Свогої — злобно перебив його Неживий. — Ха-ха-ха! Оце так свiй! Од таких своїх ще гiрше трiщить наша шкiра!
— Ти можеш катувать мене, бо я тепер у твоїй владi, а ганьбити не смiй, — вiдповiв Гонта похмуро, i в очах його блиснув недобрий вогник. — Ще од моєї руки не трiщала нiчия шкiра: я фундатор святої церкви й оборонець благочестя!
— Га, оборонець! А до панiв у надвiрну мiлiцiю ти чого пiшов? Щоб обороняти благочестя наше?
— Я служу в князя у мiськiй мiлiцiї як оборонець Уманi, не бiльше!
— Ха-ха-ха! Спiвай пiснi кому хочеш, а мене не одуриш! Зв'язати його й поставити коло нього сторожу.
Гайдамаки скрутили Гонтi за спиною руки й одтягли його набiк. Петро, стоячи за кiлька крокiв вiд Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна i, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як i чим допомогти козаковi, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона.
— Здоров, пане-брате! — промовив вiн, плеснувши Петра закривавленою рукою. — Це ти привiв наших?
— Я!
— Оце добре! Коли б не вони, то ми б телiпалися вже тут на мотузках! I як у такому пеклi ти вчасно згадав про це? Ех, брате, i чого тобi потiти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!
Петро зашарiвся.
- Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! — провадив далi диякон. — Що, згода?
— Про це потiм, — ухильно вiдповiв Петро. — А ти вже чув: пан отаман звелiв зв'язати Гонту й намiряється закатувати його?!
— Так йому, собацi, й треба!
— Що ти! — перебив його Петро. — Та вiн же наш!
— Ге, наш! Знаємо ми таких наших! — Диякон махнув рукою й пiшов далi. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвiйним рядом сторожi, iз закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусiднiх хат. Нещасних селян, засiчених катами, попiдводили, й тих, котрi ще були живi, однесли набiк, де їх заходилися приводити до пам'ятi; мертвих же, — а їх була бiльшiсть, — поклали на церковному цвинтарi. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цiлий ряд гострих паль, розпалили кiлька вогнищ, поставили шибеницю.
I ще не встигли вони скiнчити свої приготування, як почали повертатися тi, що кинулися наздоганяти жовнiрiв. Незабаром на майданi зiбралася сила людей.
— Ну що, хлопцi, всiх переловили? — спитав їх Неживий.
— Нi, батьку! — вiдповiли ватажки кiлькох загонiв, якi вiдрядженi були в рiзнi напрямки. — Багатьох пiймали, а багато й повтiкало.
— Ну, а ксьондзи i пан?
— Саме їх i не впiймали, десь поховалися. Винишпорили скрiзь!
— Ех ви! — Неживий махнув рукою. — Не гайдамачити вам, а пiр'я дерти в запiчку. З-пiд самого носа тiкали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повiшати отут перед добрими людьми!
Мовчки стояли вони похнюпившись i слухали грiзнi слова отамана, коли раптом у заднiх рядах гайдамакiв, що оточували майдан, почувся рух i вiтальнi вигуки.
Петро оглянувся й побачив, що на майдан виїхав якийсь значний запорожець, оточений козаками.
Зiркi Петровi очi одразу впiзнали в ньому Максима Залiзняка. Серце його радiсно забилося.
— Залiзняк! Ось хто дасть усьому лад i пораду!
Усi одразу впiзнали Залiзняка. Шапки злетiли вгору, i натовп загомонiв вiтаннями.
Майданом поволi їхав верхи на конi Залiзняк, уклоняючись на всi боки селянам i гайдамакам, якi махали йому шапками. Доїхавши до середини майдану, вiн злiз з коня, пiдiйшов до Неживого й тричi поцiлувався з ним, а потiм обернувся до гайдамакiв i гучним голосом промовив до них:
— Здоровi були, дiтки! А що поробляєте?
— Сiємо, батьку! — вiдповiло йому зразу багато голосiв.
— Сiєте! Час уже й жати: жито виколосилось!
— Та ось i жнемо потрошку.
— Це не жнива, а прополювання! Треба всiм у ряд ставати та разом з божою помiччю.
— Ми готовi. Починай, батьку, зажинки! — загомонiли на вiдповiдь радiснi голоси.
— I почнемо! — голосно промовив Залiзняк, обводячи натовп орлиним поглядом. — Треба тiльки благословитися та серпи нагострити…
— Гострi! Всяке стебло перехоплять! Ось тут наскочили на будяки — вирвали.
— З корiнням?
— Ге, ось в тiм-то й бiда, що хлопцi гав наловили, — понуро сказав Неживий. — Одного ксьондза з челяддю тут, у церквi, застукали, ну, оно й оточили сторожею, — вiн показав на церкву. — А всi ляхи, що на майданi були, тiльки-но почули тупiт наших коней, кинулися навтiкача… А поперед усiх тiкав пан хорунжий. Ну, мої хлопцi полетiли навперейми, ловили, ловили, та головних i не впiймали.
— А хто тут був?
— Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький, протопоп Гдишицький i пан комiсар тутешнiй, хорунжий Голембицький.
— Ге, дiти, шкода, та ще й дуже! — скрикнув Залiзняк i кинув вiд досади шапку на землю.
— Та цей же Мокрицький i Гдишицький найлютiшi вороги нашi й гнобителi, а Голембицький — хоч i молода шельма, та вредна! От їх би сюди на палi! Ех, ви! Щоб таких гадин з рук випустити!
Гайдамаки нiяково мовчали.
— Та вони зараз же наберуть у сусiднiх панiв замкових команд i налетять сюди на розправу, — говорив Залiзняк. — Голембицький той боягуз, а Гдишицький та Мокрицький лютiшi за найлютiшого звiра, їм би тiльки пiдмогу, то вони помстяться!..
— Ой батечку, що ж нам робити? Порятуй! — заговорили селяни, проштовхуючись крiзь ряди гайдамакiв i виступаючи наперед.
— А що ж ви думали тодi, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами? Адже те, що повтiкали ксьондзи, нiчого не мiняє. Однаково всiх би ляхiв ви не передушили, хтось би утiк та й переказав кому слiд; а коли б навiть i нiхто не втiк, то офiцiал митрополита унiатського не голка, одразу б кинулися шукати його. Ну й вiддячили б вам…
— Що ж нам робити, батьку, як вiдстояти церкву? Як урятувати себе?
— Ось поїдете ви — i налетять пани.
— Ой налетять, як вороння на падло!
У натовпi почулися зiтхання, стогiн i зойки.
— Ой пропали ж ми, пропали навiки! — заголосили жiнки.
— Слухайте ж! Якщо хочете моєї поради, то не плачте й не голосiть, а слухайте мого слова! — пiдвищив голос Залiзняк, i всi навколо замовкли.
— Хоч би ми тут зосталися й зимувати з вами, то церкви вже вам не вiдстояти! Самi знаєте, коли в нiй ксьондз одслужив мшу, — церква вже прилучена до унiї.
— Що ж, батьку, невже нам вiддати її ляхам? — почулися з натовпу несмiливi голоси.
— Спалити! — бовкнув диякон, гнiвно стрiпуючи своєю розкудланою головою. — Якщо не нам, то й не їм! Залiзняк озирнувся в його бiк.
— Правдиве слово: спалити церкву та й спекти в нiй проклятих ляхiв, якi зазiхнули на наш убогий
