ляхам!
Останнi слова Залiзняковi прозвучали особливо в'їдливо й презирливо. Гонта мовчав похнюпившись; на хвилину в хатi запанувало напружене мовчання.
— Тяжкi слова твої, пане полковнику, — заговорив нарештi Гонта, пiдводячи голову. — Багато в них правди, але багато й гiркоти зайвої, несправедливої… Не тiльки гайдамакам дорога вiтчизна, не тiльки в них болить за неї серце. Та не всi люди однiєї кондицiї. Добре йти в гайдамаки тому, в кого немає нiчого, крiм буйної голови, а в кого сiм'я?..
— Чим же заважає сiм'я? Хiба не було на Українi сiмейних козакiв?
— Козакiв, а не гайдамакiв, котрi гасають зграями, як вовки, лише для того, щоб помститися тому чи тому пановi! Пане полковнику, вони звитяжцi, i кожен з нас вважає їх за найславнiших дiтей вiтчизни, тiльки ж усякий чоловiк розумiє, що з їхньої помсти не вийде нiчого, крiм нових жертв.
Залiзняк нахмурився.
— Тому й не виходило досi нiчого, — промовив вiн гнiвно, — що не знаходилося того, хто об'єднав би їх усiх, а якщо знайдеться, тодi ця страшна сила обрушиться своєю жахливою помстою не на окремих панiв, а на всю Польщу, на весь її державний лад.
— Ех, пане полковнику, — вiдповiв, зiтхнувши. Гонта, — повiр менi, не тiльки тобi спадало це на думку, та батогом обуха не переб'єш: хоч би й усi гайдамаки об'єдналися, то нiчого б не вийшло, бо не той, пане- брате, тепер час.
— Чим же теперiшнiй час гiрший за попереднiй? Вiн кращий, — присягаюся, кращий у сто крат! — вигукнув Залiзняк i заговорив iз запалом, присуваючись до Гонти: — Послухай мене, остання година Польщi вже вдарила на небесах, i справедлива вiдплата за дику сваволю її панства вже ось-ось має звершитися. Над нею сидять три сусiди, й кожен тiльки й думає про те, який би урвати собi шматок. Ждуть тiльки нагоди, щоб кинутися.
— Але шляхта теж передбачає це i вже береться за розум: скрiзь укладаються конфедерацiї…
— А, їхнi конфедерацiї!.. Вони викличуть у країнi ще бiльше сум'яття, а сум'яття тiльки прискорить нашу справу. Терпiння народу вичерпалося — в нього немає нiчого: нi волi, нi хлiба, нi сiм'ї — нiчого, крiм душi, а голий дощу не боїться. Вiр менi, не сьогоднi-завтра зчиниться страшний заколот…
— I кому ми потрапимо пiд руку, той i забере нас, як бунтiвникiв?! — мовив з легкою iронiєю в голосi Гонта й пильно глянув на Залiзняка.
— Нi, пане-брате, — впевнено заперечив Залiзняк i, нахилившись до Гонти, заговорив пiвголосом: — Я скрiзь вештаюсь уже не один рiк. Все бачу, все чую, все винюхую, й нiщо не приховається од мене. Тисячi очей i тисячi вух дивляться й слухають за мене там, де нiкому й на думку не спаде зустрiти гайдамакiв. I ось що я скажу тобi: не сьогоднi-завтра Польщу розiрвуть i роздiлять сусiди-друзi, а разом з тим одiрвуть i нас i прилучать до котрогось iз сусiднiх панств. Подумай сам: коли дiстанемо ми бiльше свободи й прав, — чи тодi, коли одiрвуть нас з тими правами, з якими ми й зараз живемо в Польщi, тобто з правами пiд'яремної худоби, чи коли прилучимося ми самi з своєї волi, до кого захочемо, iз зброєю в руках?
Гонта мовчав. У хатi густiшали сутiнки.
Залiзняк говорив далi з наростаючим запалом:
— Не думай, що ми будемо тодi зграєю бунтiвникiв. Нi! Тут виросте страшна, грiзна сила. I тодi приєднаємося ми самi, до кого захочемо, i кожен прийме нас з радiстю пiд свiй протекторат. Скажи, кому кориснiше прийняти нас пiд свiй протекторат? Росiї!!! Половина нашого краю вже там, ми одної вiри, дiди нашi пiшли з одної землi, край наш принесе i берег Чорного моря, найважливiшого моря для Росiї, i бувалi, обстрiлянi, безстрашнi вiйська. Все це розумiють i там, — Залiзняк показав рукою на пiвнiч, — а тому й дадуть нам найбiльше прав i привiлеїв. А до кого нам найкраще прилучитися? До Росiї, i бiльше нi до кого! Там половина нашої розшарпаної вiтчизни, там нашi брати, там серце наше, наше славне Запорожжя…
У хатi стало поночi.
Слова Залiзняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи давнiх гетьманiв: здавалося, вони випливали з сивої пiвтемряви й, грiзно блиснувши очима, знову тонули в нiй. Якийсь червонуватий вiдблиск, ще кволий, але дедалi яскравiший, починав пробиватися в хату, та спiврозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помiчали нiчого…
Гонта мовчав; у темрявi важко було роздивитись його обличчя, але, судячи з переривчастого дихання, видно було, що його глибоко схвилювали слова Залiзняка.
— Ех, друже, все це було б так, — промовив вiн нарештi з придушеним зiтханням, — коли б можна було довести дiло до кiнця! А повстання наше, як i ранiше бувало, на самому початку придушать ляхи.
— Нiколи! — грiзно в гукнув Залiзняк, гримнувши кулаком по столу. — То були повстання, що їх пiдiймали незначнi ватажки гайдамацькi, вiдомi лише сотнi-другiй козакiв, тому й повставали мiзернi купки люду i ляхам неважко було їх придушити, а тепер пiднiметься iнше повстання — всiєї землi нашої, всього знедоленого панами народу… Повстане, кажу тобi, вся Україна!
Голос Залiзняка зазвучав глухо й грiзно, а очi його, в червоному вiдблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховiсним вогнем.
— I лише тi козаки, котрi продалися панам…
— Зажди, спинися! — перебив його Гонта, здiймаючи руку. — Не квапся кинути в товаришiв тяжким докором: згадай тiльки, як глумилися запорожцi з реєстрових козакiв, а яку вони подали допомогу Богдановi, i чи був би без них визволений наш нещасний край?
Придушений стогiн вирвався з грудей Залiзняка.
— Але старшина їхня, старшина?! — прошепотiв вiн, задихаючись од хвилювання й не маючи сили закiнчити фразу.
— Старшина їхня тут, — гордо промовив Гонта, вдаривши себе рукою в груди, й додав твердо: — А як прийде слушний час, тодi всi узнають, хто такий Гонта!
— Друже, брате мiй! — вигукнув Залiзняк i, схопившись з мiсця, стиснув Гонту в своїх могутнiх обiймах.
Якусь хвилину в кiмнатi тривало мовчання, що переривалося тiльки козацькими поцiлунками.
— Де бачитись можна? — промовив нарештi уривчасто Залiзняк.
— У моєму селi, в Розсiшках, — вiдповiв Гонта, — люди вiрнi… тiльки перемiнити трохи одяг… довгу бороду… абощо…
— Гаразд, побачимось!.. Вiр же й надiйся. Залiзняк потиснув руку Гонти.
Гон а одвернувся до вiкна, щоб приховати хвилювання, яке його охопило, й тiльки тепер побачив червону заграву, що заливала всю хату.
— Що це? Пожежа? — промовив вiн, швидко обертаючись до Залiзняка.
— Мабуть, церкву запалили! — вiдповiв той.
Обидва приятелi мовчки вийшли з хати й спинилися коло дверей.
Картина, яку вони побачили, тяжко вразила їх своїм глибоким, безмовним драматизмом.
Тиха нiч уже вкрила село.
Посеред майдану рiвно й тихо, неначе полум'я величезної свiчки, палала церква, освiтлюючи все навколо червоним сяйвом. Увесь майдан був забитий людьми: хто, припавши обличчям до землi, неначе завмер у молитвi, хто голосно ридав, здiймаючи руки до неба, а хто стояв мовчки, понуро, не одриваючи погляду вiд своєї старої церкви, коло якої вони виросли; постарiлись, коло якої збиралися вмирати, а тепер мусили спалити своїми руками.
Понуро стояли збоку гайдамаки, далi видно було вози iз селянським збiжжям, з жiнками й дiтьми, що сидiли зверху.
— От до чого дожили ми на нашiй землi, — з глибоким хвилюванням промовив Залiзняк, простягаючи руки до палаючої церкви. — Свої убогi святинi ми змушенi палити власними руками, щоб вони не дiсталися на глум ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Україна вiд краю до краю з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дiтьми! Нехай згорить уся, нехай розвiється попелом, щоб її й iменi не лишилося на свiтi.
IX
