Жебрачка низько вклонилась i шанобливо, стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сiнешнiми дверима, то вона, смiючись, звернулася до збентеженої й сторопiлої Сари:
— Я так i знала, що ключiв вона менi не дасть. Ну й гiт!
— Моя рiдненька! — кинулась була до неї Сара, але єврейка спинила її рухом.
— Нехай панна сидить… на всякий випадок… так безпечнiше… Я б i сама кинулась цiлувати своїй благодiйницi руки, та боюся… Ну, так слухай: менi Естерка все розповiла. Тiльки важка це справа… Хто вiзьметься в таке пекло їхати? Хоч i хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, моє райське яблучко, — треба вибрати вiрну людину, щоб я її, як себе, знала, щоб вона, коли вiзьметься, хоч i за добрi грошi, то вже поїхала… Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити грошi… Ой-ой, ще й як погодиться, та тiльки й за околицю не виїде, а сховає грошi за пазуху, i бувай здоровий, — щоб я мала стiльки добра, коли брешу.
— То немає, виходить, вiрного посланця? — засмучено спитала Сара.
— Чому немає? — мовила єврейка. — Якщо людина щось хоче знайти, то вона цiлi днi шукає, поки не знайде. Є в мене вiрний i чесний хлоп! Цяця… Ото я все й чекала його, а потiм два днi умовляла. Боїться, каже, що це на той свiт треба їхати.
— Вей мiр! — сплеснула Сара в одчаї руками. — То що, вiн не погодився? Ой цуре, цуре!!
— Не побивайся, кралечко, — махнула рукою жебрачка, — я будь-кого умовлю… ой-ой, та ще як! I його умовила — дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.
— Скiльки вiн хоче? — швидко спитала Сара.
— Ой багато! Ой гевулт, як багато!
— Скiльки ж?
— Цiлi двi сотнi злотих!
— У мене грошей немає… Але за скiльки можна продати оцi перли? — i Сара квапливо зняла з шиї чотири разки рiвних, великих, коштовних перлiв i дала їх жебрачцi.
— Ой-ой! — тихо скрикнула єврейка. — Цiле щастя, а не перли! Тiльки от бiда: важко на такий товар покупця знайти… Особливо менi, убогiй: кожен подумає, що вкрала… Щоб я так на свiтi жила, якщо не подумає… менi i в руки страшно таке брати… Ой вей, а якщо довiдаються? — i вона, боязко озираючись навколо, вiддала перли Сарi.
— Нiхто, нiхто не довiдається! Присягаюсь, як перед богом! — захвилювалася Сара.
— Ой i страшно, i шкода менi тебе, крулевно моя! Ну, тiльки за перли бiльше не дадуть… коли нагально… як двадцять дукатiв, шкода!..
— Продавай за скiльки хочеш, аби тiльки посланця завтра вiдрядити!
— Гiт, гiт! Будь спокiйна!
У цей час рипнули дверi в сiнях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарi:
— Приготуй же листа. Увечерi, як смеркне, я зайду. Коли тiтка й жебрачка вирядились у мiстечко купувати вовну, Сара пiшла до свiтлицi писати листи — одного вигаданому Абрумовi, а другого — Петровi, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Нi по-українському, нi по-польському вона не вмiла, та й, крiм того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирiшила написати йому по-єврейському. Звичайно, вiн, одержавши такого листа, понесе його до єврея, i той прочитає йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумiв, у чому рiч, а чужий щоб не мiг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змiстом листа Сара й нарештi вирiшила написати якнайкоротше: головне — повiдомити Петра, де вона перебуває… а про все iнше — то вже буде його клопiт…
Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тiльки таке: 'Сара, Гершкова дочка, перебуває в мiстечку Кам'янцi, на Днiстрi, недалеко вiд Ямполя. Поспiшай, а то загину'.
Листа до Абрума вона залiпила воском i просила, передаючи його жебрачцi, щоб посланець нiзащо не вiддавав його Петровi, а взяв би тiльки вiд нього вiдписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днiв сам Абрум по листа не прийде, то щоб вiн листа цього привiз назад. А головне — хоч яку-небудь записочку вiд Петра, на доказ того, що посланець справдi був у Малiй Лисянцi, — це найголовнiше.
Наступного дня рано-вранцi єврейка зайшла знову до Рухлi сказати, що продавець погодився й жде її на базарi. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в мiстечко. Вибравши хвилину, коли тiтка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарi, що все зроблено так, як вони умовились. Вiд радостi бiдолашнiй Сарi забило дух, i вона мало не впала: на щастя, в крамницi, бiля якої вони стояли, була холодна вода, i вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий органiзм дiвчини. Освiжившись водою, Сара сiла на лавi, блаженно усмiхаючись, i нiчого не чула й не помiчала, що робилося навкруги. Все життя, все буття її було зосереджено тепер на однiй думцi: 'Через тиждень мiй Петро про все довiдається, через два може бути тут… а в мене обiцяного строку, мабуть, бiльше, як пiвроку. О господи, аби вiн тiльки живий був!'
Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навiть обiдати. Стурбована тiтка пiшла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотiла її будити.
Сара вийшла з свiтлицi тiльки надвечiр.
Тiтка кинулась розпитувати, як вона себе почуває, i коли Сара почала запевняти, що в неї нiчого не болить, стара змiряла її недовiрливим поглядом i спинила свої допитливi очi на Сариному обличчi, що палало як мак.
— Ой-ой! Якщо ти здорова, — сказала вона, — то повинна бути голодна, ти ж не обiдала…
— Я довго спала, мамо, — опустила очi Сарi, — може, зо сну менi й не хочеться їсти, але я їстиму.
I вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнiвом похитувала головою.
— Я хотiла тобi сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кiмнатi, — зауважила вона наприкiнцi Сарi, — а як скидаєш, то давай краще менi на схов.
— Гiт! — ледве чутно вiдповiла Сара й вiдчула, як швидко збiгла з її обличчя кров i прилила до серця.
Нi жива нi мертва сидiла вона й чекала, що тiтка зажадає принести їй перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допiру говорила.
Попрощавшися з тiткою, Сара мерщiй пiшла в свою кiмнату й замкнула зараз же за собою дверi. Цiлу нiч не заплющила вона очей: її думки то линули слiдом за посланцем у Лисянку, примушуючи радiсно битися серце, то поверталися до тiтчиного запитання про перли, i тодi її огортав страх. Наступного дня вийшла Сара блiда, з темними колами пiд очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нiчого. Мабуть, її стурбував хворобливий вигляд дiвчини й одвернув думки вiд перлiв.
День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити фiлiжанку якоїсь настоянки i пiсля неї справдi заспокоїлась i мiцно заснула. А тiтка тим часом разом з Естерчиною матiр'ю заходилася розбирати куплену вовну й дала Сарi цiлковитий спокiй, тiльки наполягаючи за обiдом i вечерею, щоб та їла побiльше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тiтцi, Сара не суперечила її бажанню.
Минуло ще три днi, дiвчина цiлком заспокоїлась, i почуття радостi, що спершу, мов буря, охопило її серце, тепер жеврiло тихою вiдрадою i колихало її на райдужних хвилях неосяжного щастя.
Днiв через два, коли Сара сидiла в затишному куточку подвiр'я, поринувши в мрiї, тiтка гукнула її якимсь особливим, неласкавим голосом:
— Саро! Батько твiй приїхав i кличе тебе негайно до себе. Сара здригнулась i спершу не зрозумiла, хто її кличе й куди; та коли панi Рухля вдруге й голоснiше гукнула її, вона затремтiла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумiлим жахом. Мовчки пiдвелася дiвчина й пiшла на тiтчин поклик, заточуючись, наче в неї пiдгиналися ноги. А тiтка її ще й напутила:
— Гляди ж, не супереч батьковi!
Гершко зустрiв дочку урочисто, поклав їй на голову руки й, прошепотiвши беззвучно молитву, мовив до неї холодним тоном, який не припускав заперечень:
— Суро, дочко моя! Негайно надiвай на себе найкраще вбрання i прикрась себе золотом, перлами та смарагдами…
— Навiщо, тату? — спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним блiда як стiна, вхопившись рукою за горло, нiби намагаючись ослабити зашморг, що затягся круг її шиї…
— На те, що твiй жених, родич великого цадика уманського, приїхав сюди й жде свою наречену коло
