школи.
З Сариних грудей вирвався страшний крик, i вона впала батьковi в ноги;
— Гевулт! Змилуйся! Не вбивай своєї єдиної дочки! — заволала, припадаючи до батькових нiг, Сара. — Ти ж дав слово, при мамi ось, що рiк матиму волю! Хоч на пiвроку дай менi її! Ой… вей, хоч на пiвроку!
Гершко насупив свої навислi, широкi, рудi брови, й з-пiд них блиснули на Сару сповненi злостi сiрi, з зеленими полисками очi.
— Я сказав, поки не змусять мене обставини, — засичав Гершко. — А ось тепер i спонукали мене невiдкладнi обставини… кругом здiймається буря… кожен намагається втекти в безпечне мiсце… i твiй жених, звiнчавшись, повезе тебе до Львова… Втратити такого жениха я не хочу, а тому й наказую тобi одягтися негайно i йти разом з нами до шлюбу.
— Тiтонько! Мамо! Заступiться! — в розпачi впала Сара в ноги Рухлi.
— Встань i скорися своєму батьковi, а моєму братовi, — похмуро заговорила Рухля. — Вiн тебе врятує вiд страшного злочинства, од пекельної зради. Ти хотiла одурити нас, одурити мене? Ти хотiла зрадити свого батька, зрадити своїх кревних, зрадити свою вiру? Та великий бог Iзраїлiв, i вiн вiддав зрадникiв у руки своїх вiрних синiв! Чи знаєш ти, яка тебе чекає кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити камiнням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку…
Голос старої перейшов у якийсь лиховiсний свист; вона пiднесла над Сариною головою стиснутi кулаки, наче хотiла сама в цю ж мить убити її на мiсцi. Сара мимоволi схилилась, чекаючи удару.
— Але, — додала стара спокiйнiше, — батько твiй милосердний i хоче врятувати тебе вiд цiєї страшної кари! Встань же й одягайся.
Сара встала з колiн; на обличчi її, спотвореному стражданням, виступили червонi плями, губи були ще синi й тремтiли вiд нервового потрясiння, i тiльки очi блищали гордою вiдвагою.
— Я не пiду за вашого Хаїма замiж, — мовила вона твердо, пiдвiвши голову й окинувши катiв своїх презирливим поглядом.
— Що-о? — заричав Гершко, густо почервонiвши од лютi. — Уб'ю, як паршиву собаку!
— Я смертi не боюсь, — спокiйно вiдповiла Сара.
— Не боїшся? — закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами, осатанiлий фанатик. — Не боїшся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що ти проклянеш той час, коли на свiт народилася, проклянеш ту хвилину, коли побачила хлопа!.Я придумаю тобi такi катування, якi не спадуть на думку й сатанi в пеклi… я по краплинi точитиму твою чорну кров, я по волосинцi оголю твою голову… я повипiкаю тобi твої безсоромнi очi… розiрву рота до вух… Згною твоє падло… — скреготiв вiн зубами, щохвилини ладний кинутись на свою жертву.
Сара стояла нерухомо, якось зацiпенiвши, наче статуя. Нi один м'яз, нi один промiнь її погляду не виказував страху.
— Спинися, брате! — голосно мовила Рухля. — Не оскверняй руки своєї, бо її обвиває талес i вона торкається до десяти заповiдей… та й самi катування нi до чого не приведуть! Ой вей! Її серце лукаве й жорстоке в слiпотi своїй, а головне — мета не буде досягнута, — породичатися з такою високою сiм'єю, як сiм'я святого цадика, i врятувати її душу, запродану самому сатанi. Я тобi, брате мiй, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона, змiя, по-доброму скоритися не хоче, зв'язати її й повiнчати… хоч i в моєму дворику: тут, у мiстечку, хлопiв немає… попiв немає… всi свої люди й рабин — своя людина… Нехай вона кричить, хоч i на все мiстечко, хоч на ферфал кричить, а повiнчаємо… вiддамо малжонковi на руки, й вона сьогоднi стане в моєму домi його дружиною, — я ручуся, — а завтра приставити до неї Ривку й вирядити молодих до Львова.
— Розумне твоє слово, сестро, — вiдповiв, заспокоївшись, Гершко. — За всяку цiну треба повiнчати її й вирядити… а тодi хай хоч i здохне — туди їй i дорога! Я краще помщуся на паршивому хлоповi та на проклятому поповi! Навмисне поїду до пана Кшемуського…
Сара дивилася широко розплющеними очима на своїх катiв i не помiчала жодної iскри жалю на їхнiх обличчях.
— Востаннє кажу тобi, — промовив лиховiсним голосом Гершко, — якщо ти по своїй волi не пiдеш одягатися до шлюбу, то тебе зв'яжуть… Гей, Ривко!
— Не клич її! — сказала Рухля. — Я сама впораюсь… Ой-ой, i не писне!
— На всякий випадок обшукай її…
Сара здригнулась i поблiдла. Якщо її обшукають, то загине останнiй порятунок вiд ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим, ледве чутним голосом:
— Якщо мої благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля непохитна… то я скоряюся їй… i краще доброхiть пiду… Не чини надi мною насильства… Я бачу, що того хоче бог… i йду!
— Так, хоче бог, — з подивом мовив Гершко.
— Атож., моя дитино, атож, — провела по головi Сари твердою рукою тiтка, — одягайся… та ось i свої перли надiнь, котрi ти дала менi на схов.
Сара швидко глянула на тiтку: та держала в руках її перли, тi самi, що вона передала Естерчинiй матерi. Стара простягла їх Сарi й зловтiшне, диявольськи посмiхалася.
Сара скрикнула й ухопилася за стiлець, що стояв поблизу. Гершко був кинувся пiдтримати дочку, але Рухля зупинила його.
— Обiйдеться. Вона мiцна тепер… Дай їй холодної води! — звелiла вона Ривцi.
— Атож, води, — прошепотiла Сара й, притримуючись руками за стiну, за дверi, пiшла в свою кiмнату.
Рухля тим часом порадила Гершковi, щоб уникнути вуличного скандалу, привести краще сюди, до неї, рабина, жениха й свiдкiв та й звiнчати молодих якнайшвидше в дворику.
Через пiвгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у параднiй свiтлицi виходу своєї дочки. Господиня дому в пишнiй сукнi вiтала гостей, пошепки сказавши братовi, що Сара зовсiм присмирнiла, вбиралася спокiйно, тiльки двiчi попросила води.
Минуло кiлька хвилин, нарештi дверi спальнi розчинилися й на порозi стала в пишному вбраннi, обвинута серпанком, струнка, мов виточена, постать дiвчини; вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям пiдтримувала її попiд руки.
Тiтка поквапно пiдiйшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до своєї дочки; гостi закам'янiли, нiчого не розумiючи… Крiзь бiлу, прозору намiтку видно було мертвотно-блiде, безкровне личко…
Переступивши порiг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила якийсь мимовiльний конвульсивний рух i з страшним стогоном упала на долiвку.
Рухля кинулась до неї, стягла серпанок i занiмiла: Сара лежала, простягшись на пiдлозi, судорога ще посмикувала її тiло, побiлiлi губи були вкритi густою зеленою рiдиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою червона кров…
— Ай, гевулт! — закричала, придивившись, стара. — Вона випила мiдянки: отрута… Все загинуло!
— Отруїлась! Прокляття! — люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до пояса шовковий лапсердак.
XII
Даремно гадав Мельхiседек, що нова хвиля унiатських насильств — це тiльки останнi спалахи гнiву в тих мiсцевостях, куди ще не дiйшли звiстки про королiвський декрет.
Насправдi було зовсiм iнакше. Звiстка про королiвський декрет не тiльки не вгамувала насильникiв, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед унiатського й католицького духiвництва та серед шляхти: незважаючи на виразно висловлену королiвську волю, незважаючи на волю росiйської царицi, шляхта й унiати вирiшили дiяти на свiй страх. А втiм, вони й тут удавалися до єзуїтського крутiйства. В декретi королiвському було сказано, щоб шляхта не перешкоджала православним вiльно правити свою службу божу, щоб нiхто не вiдбирав у них церков i взагалi не втручався в церковнi їхнi справи. Через те що останнiм часом унiатам пощастило переслiдуваннями й насильствами навернути майже всю Україну в унiю, то вони на основi цього вирiшили, що декрет їхньої пастви не стосується, й оголосили, що кожен, хто захоче знову
