школа, начальником якої був відомий в російській арміі автор тактики — полковник ген. штабу Анісімов. Присутність цього видатного теоретика в нашій залозі, коли необхідно було витворювати й нові підстави характеру теоретичного, було прийнято всіма з повним вдоволенням.
Взагалі, з погляду користи для справи, можна з повною відповідальністю сказати, що вищі керовники військової справи зібрали у Полтаві серйозні інструкторські сили, які без сумніву виконали-б з часом поставлені перед ними завдання. А присутність певного кадру національно свідомого елементу серед старшин, на тлі лояльности до українського визвольно-державницького руху, відкривала перед нами сприятливу можливість для вщіплювання і їхнім частинам певних національних ідеалів.
Ще до мого приїзду до Полтави, в дивізії були організовані курси (певно з ініціятиви цього національно свідомого ядра) українознавства, а, зокрема, багато уваги було звернуто на вивчення української мови. Час- від-часу відбувалися виклади і для цілої полтавської залоги.
Помалу навязувалися знайомства й з місцевим громадянством, так що коли ми згодом зробили у себе виставу ('Наталка Полтавка'), — то знайшлося й кому грати й кому подивитися.
У Київі не дуже поспішали із статутами в галузі фахового навчання військ, і тому мені довелося при собі скласти комісію, яка визначила-б еволюцію у військовій справі. Взагалі мені, як спостерігачеві періферійного життя, здавалося, що темп праці не відповідав потребам моменту. Особлива морока була з матеріяльною частиною справи, а, зокрема, й з ремонтом касарень. За революції в них міцно отаборилися колосальні, як малі поросята, щурі, які до того розбещились, що не звертали жадної уваги на людей, а на водопій ходили цілими табунами повз вартових, які не наважувались їх навіть зачіпати.
В червні ми всі склали присягу на вірність Українській Державі й Гетьманові, — одні щиро, а другі з переконання, що цього етапу в розвиткові Російської державности не можна обминути. Генерал Слюсаренко в своїй промові з'ясував своє розуміння справи, — що присягою Українській Державі присягаємо майбутній наймогутнішій складовій частині Великої Росії. Як я зазначив вище, на початкахгетьманату, я був у деякій мірі в опозиції. Коли вияснилось, що моє призначення буде оформлене, я конферував з секретаріятом партії самостійників. Статут регулярної армії не дозволяв брати участи її членам у політичній роботі, а я хоч, і не був у партії, але був, так мовити, її партизаном.
Секретаріят признав за бажане моє перебування в армії й погодився з моїми поглядами на ролю командного складу — служити загально-національній справі, полишаючи політичне заступництво армії військовому міністрові. Цей погляд я провадив й в своїй дивізії на Полтавщині; тому-то я вважав потрібним зареагувати на промову команданта корпусу, хоч і шанував його, як фахову силу й як людину високих моральних якостей. При свойому поздоровленню командиру корпусу, я знайшов потрібним натякнути старшині, що присягаємо на вірність нашій національній справі. Повторюю, що формування наших частин, зрештою, хоч і в матеріяльній біді, йшло порівнюючи добре. Пошкодив нашій праці, — і то грунтовно, — міністерський наказ, який принціп морально-національний що до старшин, поставив після принціпу фаховости. На підставі цього наказу, більшість нашої патріотично настроєної молоді, замість того, щоб бути командированою до шкіл, була попросту викинута на брук. Я уважав своїм обовязком рапортувати начальству про те, що з цього повстане велике лихо, що міністерство робить кривду людям.
Правда, згодом був винайдений доцільний вихід, але, на жаль, з великим запізненням, коли всі ці вигнанці поробились уже тайними провідниками революційно настроених частин населення. Це було друге відродження козацтва на Україні. Козацтво, як в інтелігентських, так і в ширших масах населення, лишило по собі чарівні спогади. 3 іменем козака сполучалось поняття лицаря-велетня, патріота й заступника слабих і покривджених. Не диво через те, що, з початком революції 17 року, почався на Україні грандіозний по свойому розмахові, козацький здвиг, який пішов під прапором вільного козацтва. До організації В. Козацтва прикладали рук й деякі з наших дідичів, які пізніше війшли в кадри гетьманців. Він, зрештою, прийняв цілком організовану форму й дістав своїм провідником командира 34. арм. корпусу генерала П. Скоропадського. На жаль, ініціяторам не пощастило скерувати рух у здорове річище, — большевизм і там знайшов собі грунт. В боротьбі з червоною армією козацтво показало себе слабим. Поодинокі куріні — Слобожанський, Гайдамацький й инші були рідкими винятками, що, спільно зстудентськими курінями, прикрили своїми рядами відступаючі на захід України уряди. При повороті Центральної Ради з Житоміра до Київа, вже ніхто не думав про відновлення Вільного Козацтва. Прихильники його по більшости війшли в склад Запорожців, що, як вповні організована частина, стояла на той час на охороні північно-східних кордонів.
При гетьманаті, поруч з плянами реорганізації армії, — стало на чергу питання про відродження на Україні козацтва вже як стану, чим воно грунтовно відріжнялось від Вільного Козацтва, більш подібного до Галицьких Січей або Чехословацьких Соколів. В червні була організована генеральна Козацька Рада, а в серпні пороблені й перші призначення кошових отаманів. Один з них — полковник Козинець, — як кошовий Полтавщини, в справі свого уряду зявився був до нас.
Відвідуючи мене, він просто захопив мене козацькою справою. Та воно й не диво, бо в роді нашому ще живі козацькі традиції (мій дід був осавулом Дунайського 2 полку). Він намовляв мене пристати до цієї справи і обіцяв висунути мою кандидатуру на кошового Катеринославщини. Я вагався. Забагато вже було витрачено енергії на 11. дивізію: справа ось-ось закінчувалась в своїй організаційній формі. Нарешті, добалакались до того, щоб представити цю справу на вирішення гетьмана.
Запросив він мене тоді на їх збори селян, що заступали ріжні повіти Полтавщини. Хоч це був вже другий рік революції, але надто ще помалу просякали істоту нашого заможного господаря-селянина її провідні ідеї, посувати їх на справу, що мала підпирати добробут загальний, визначало зворот до старого, бо, в розумінню широких мас, увесь зміст революції полягав у тому, що всі обовязки належало здати до архіву. Авдиторія оживлювалася лише тоді, коли кошовий говорив про те, що буде дано. Але певних успіхів полковник Козинець всеж таки осягнув, граючи більш на образах старовинної козаччини — убранню, праві на зброю і таке инше.
Позитивною стороною козацтва було те, що воно набирало яскраво національних барв. Досить перерахувати призвіща деяких кошових атаманів, щоби погодитися з тим, що гетьман передав цю справу в руки тих, яких болів успішний перебіг національної революції: Гоголь-Яновський — полковник гвардійської артилерії одержав Херсонський кіш, Омелянович-Павленко молодший, командир Лубенських гусарів — Харківський, полк. Козинець — Полтавський. Імена послідуючих кандидатів також говорили про позитивний напрямок праці.
За Козацьку Раду можна було-б сказати, що, за винятком кількох солідних сил, назагал вона була заслаба, а в бою з міністерством — не могла здобути рішучих вислідів.
У мене з дня на день міцнішало бажання прикласти й свої сили для відродження нашого козацтва. Спогади про перше моє перебування на Катеринославщині були добрі й до нового повороту я ставився дуже прихильно. За дивізію я був цілковито спокійний. Вона переходила до рук такого випробованого вояка, яким був полковник Базильський. 11. дивізія могла стати дійсною українською військовою силою.
Розділ ХІ
Побоювання адміністрації перед можливими розрухами в губернії. — Нарада при участи військових. — Вбивство Стешенка
У вересні, як і в попередні місяці, на Полтавщині був святий спокій. Так мені бодай здавалося. I я був дуже здивований, коли одержав таємний припис командіра корпусу прибути на довірочне засідання, що мало відбутися в кабінеті губерніяльного підстарости Ноги. На протязі всього трьохмісячного перебування на Полтавщині, це була перша нагода до безпосередніх звязків з вищими адміністративними чинниками губернії.
Справа полягала в тому, що адміністрація поборювала протидідичівський рух, що почасти розпочався вже на Київщині та Харківщині, в наслідок революційної агітації, а ще більше — в наслідок безглуздої економічної політики самих дідичів. Гетьманат почав прочувати небезпеку. Де-не-де почалися й збройні виступи. Перепадало часами і Німцям, що тоді надто ретельно обстоювали свій престіж й залізною рукою спиняли всі прояви революційного руху.
На цій нараді я почув, між иншим, надзвичайно тверезий голос одного дідича, на жаль, не памятаю його прізвища. На мою думку, він дивився в саму глибину справи. Риба від голови починає тхнути — говорив
