розмова зі мною п. Гетьмана, тому, по мірі своіх сил, я намагався через свою особу провести психольогічний місток від філії Національного Союзу до гетьманського палацу, чинність якого я вже почав відріжняти від чинности Уряду, хоч справедливість вимагає підкреслити, що й там мали місце змагання між таборами.
Для моєї справи, очевидно, не міг бути байдужим склад та інтенції команди VІІІ-го Українського Стрілецького Корпусу, що мала місцем постою Катеринослав. Тому дальший мій крок був — усталити офіційні звязки як з командіром корпусу, ген. Васильченком, так і генералом Діденком, якого мені рекомендували, як прихильника української національної ідеї. Одначе, холодний, навіть трохи іронічний прийом у команді корпусу відбив у мене охоту поглиблювати мої знайомства; до того-ж, трохи більше зорієнтувавшися в місцевих обставинах, я побачив, що в тому особливої потреби навіть і не було, бо я зауважив, що роскішні й великі покої Потьомкінського палацу — місця постою команди корпусу, — були в занедбанню й мало хто їх відвідував… Керуючим осередком був скорше штаб ХП-го Австро-Угорського корпусу, звідки, властиво, й виходили всі зарядження, навіть адміністративного характеру. Приводу на відвідини Штабу корпусу довго чекати не довелося. Необхідність рятувати від гострої кари кількох наших отаманів, прізвище одного з них я ще й досі памятаю — це був от. Воробйов, що надто не розрахували своїх сил, — привела й мене, за посередництвом поручника Чижа, до корпусу. Справедливість вимагає зауважити, що мої почуття, як Українця, в цьому штабі знайшли більший відгук. Може тут впливало й те, що до Корпусу належали наші Усусуси, на чолі яких стояла така особа, як полковник Вишиваний, який у всіх своїх поступованнях без застережень провадив яскраво українську політику.
Одним із перших моїх політичних виступів на Катеринославському терені була доповідь перед заступництвом політичних і громадських організацій про козацьке питання. Після неї я мав на меті пересунути нашу справу з моменту інформаційного в стадію чинности. Доповідь припала саме на двадцяті числа жовтня, тобто скоро після того (19.Х.), коли був віднайдений певний компроміс між консерваторами-Українцями (не малоросами) й національною опозицією, в наслідок якого в Раду Міністрів увійшло кілька членів Національного Союзу, переважно з його правого табору, а саме: з партії соціялістів-федералістів — П. Стебницький, М. Славінський, О. Лотоцький та П. Вязлов; крім того, український націоналіст з Полтавщини В. Леонтович. (Д. Дорошенко — вже був раніше). Ця подія для мене особисто була знаменною, — вона, на мою думку, відкривала перед Україною політичні перспективи, відроджувала віру, що з днем 19 жовтня розпочнеться ера організації такого державного осередку, який краще, ніж досі, знайде спільну мову в державницькими елементами наших соціал-демократів та соц. — революціонерів, між якими я особисто знав чимало високопатріотичних громадян.
Мені здавалося, що, спромігшися на цей крок з великим трудом, ми здобувалися на ситуацію, при якій можлива була успішна боротьба з нашими елементами анархічними (Махно) и антидержавними (большевики зправа й зліва). Рахував я також, що цим одночасно відкривалися гарні часи й для нашого козацького діла. 3 цими настроями і більшим моральним піднесенням я організував своє, згадане вище, побачення з видатними членами губернії. У своїх запросинах я не обминув ні одної групи, яка претендувала на те, щоб бути державнотворчою, себто, від так зв. групи власників-хліборобів аж до с. — р-ів Українців. Реагували на мій реферат, який я закінчив читанням грамоти гетьмана, ріжно. (Універсал Гетьмана від 16. жовтня та Командний склад Козацьких Кошів — дивись кн. Зенон Стефанів — Украшські збройні сила в 1917–1921 рр. Коломия Накладом В-ва 'Наша Слава') Так, заступник найзаможнішої групи власників підкреслив лише негативні риси піднятої справи і взагалі поставився до мого заклику до співпраці з упередженням. Натомість, заступники хліборобів-демократів гаряче підтримували нашу ідею, обіцюючи допомогу. Так само поставилися й инші групи та партії.
Тим часом, наші інформатори робили своє діло; помалу старшина почала вписуватися в козацькі реєстри — нас уже було скоро 60; зявилася можливість подумати про перенесення праці на повіти.
Гальмувалася справа з отриманням авансів, а час минав, у повітрі став почуватися неспокій. 'Брянський завод' — наш найбільш неспокійний осередок, ніби вулкан, знову почав хмуритися й сопти, викидаючи замість ляви — 'літаки' й проклямаціх. Та й у місті щораз частіше й частіше почали з'являтися на мурах та парканах всілякі загрожуючі написи. Старшина козацька щоденнно приносила мені ці трівожні новини. Мій висновок, що треба поспішати з нашою справою, приймають всі радо; нікому нічого закинути не можу: всі без жадних засобів виявляють максімум охоти, — видно, що діло козацьке їм любе. Рішаємо виступити з першим нашим ширшим вічем у Новомосковську, бо полеві праці вже прикінці. Мобілізуємо всі свої найкращі сили, аби при першому виступі бути щасливими. Ідемо. Збори відбуваються в земському домі, при численному заступництві селянства з усієї наміченої мною будучої Козацької полкової Округи. На самих Зборах ставимо собі завдання: інформацію, збудження зацікавлення до нашого діла і, нарешті, закладання ініціятивних гуртків, що, як козацькі бекети, покрили-б собою увесь повіт.
Наші сили поділяємо на два табори — одні ведуть збори, другі працюють між делегатами, аби влучніше вибрати собі місцевих робітників; сам я тримаюся позиції офіціяльного заступника Козацької Ради. Ці збори були для мене знаменними, — вони були покажчиком настроїв більш-менш поміркованої частини мас, які всеж терпляче вичікували обіцяних реформ. Довший час авдиторія мовчки слухала наших інформацій про недавно минулі спроби відродити козацтво, а пізніше й заклик до зборів — уважати нас тими, які з наказу гетьмана прагнуть в майбутньому стати на захист інтересів ширших селянських мас та організованим способом здобути для нього так довго очікувані реформи. Спочатку авдиторія слухала мовчки, опісля прийшли скарги на місцеву владу, а ще згодом до президії почали вступати найріжнородніші побажання. Картина зборів змінилася. Забираю знову голос і в імени Козацької Ради зясовую делегатам, що державна машина не йде так скоро, що треба потерпіти, що гетьманові дорогі інтереси передусім тих, які знають, що таке тяжка праця, що права й обовязки йдуть в парі і т. д. і т. д. 'Дай то, Боже', — чується з ріжніх боків. Збори закриваю. Поспішаю до Катеринославу, аби скорше зреферувати у Київі свої вражіння; висловлюю в центрі думку, що час не терпить, треба приспішити з реформою, аби не перетягнути струни. Члени Національного Союзу уважають мій крок практичним.
Ці збори показали, що робота з ширшими масамипокищо ще не на часі; треба попередню методу змінити на може менш ефектовну, але певнішу — добір членів по одному навколо відданих козацькому ділу старшин. Ясно, що при подібній методі ми не могли вже числити на матеріяльну підтримку з місць, а тому момент одержання грошевих субсидій стає для доброго перебігу справи найпекучішим.
На мою повторну доповідь, з Київа мені пишуть, що самі поспішають, але перешкаджає міністр внутрішних справ, при чому додається, що на мене у гетьмана є чимало донощицького характеру скарг, але гетьман, мовляв, не звертає на них уваги…
Розділ XIV
Обстановка, на жаль, не сприяла успішному розвиткові козацького діла на Катеринославщині. — Моя остання подорож до Київа і відвідини гетьмана
3 початком листопаду, не зважаючи на обмаль засобів, старшина козацька працюе з запалом; вона своїм ентузіязмом захоплює молодь, а такі здібні старшини, як Самокіш (з Гуцульщини) здобувають навіть поважні результати і в масах. Проте загальні обставини погіршуються. В губернії явний неспокій; відчуває це й військова команда Катеринослава. Полковник Штабу, заступник начальника, — не ховає від мене критичности ситуації, але певний себе: 'Здушимо' — каже він, — 'в крайньому разі, пробємось на Дін'. Ось, думаю, початок банкроцтва, — прямий вислід національної індеферентности! Нас-же, — козаків, ще мало, у нас усе ще в проєкті, а хуртовина не за горами. Рапортую ще раз до Котацької Ради й прошу негайно докласти мій звіт гетьманові.
Дрібний, на вигляд, випадок, але змушує нас задуматися. Підчас службових засідань Управи Коша, у вікно нашої кімнати кинуто каменюку. Хто це міг робити?
Катеринослав уже в поготівлі; він замкнувся сам у собі, як перед хуртовиною; життя в місті кінчається значно вчасніше, як звичайно: видко, що революційний досвід не проминув для мешканців даремне.
Певно, в новій боротьбі за владу знову більшість іх лишиться на боці, стане тереном для активніших угруповань, буде використана всіма таборами, але…
